Німці особливо акцентували на тому, що в органах НКВД ревно вислужувалися жиди. На їхніх руках кров невинно закатованих політичних в'язнів. Та й самі теребовляни про це пам'ятали. Для підсилення ефекту національного самоусвідомлення кожного ранку з репродукторів звучала пісня: "Ми гайдамаки ми всі однакі…"
Пані Вовчакова знала всі новини з життя теребовлянської інтелігенції, якими полюбляла ділитися зі своїми льокаторами. Сама була побожною і хотіла в такому ж дусі виховати хлопців.Вона домовилася з отцем Весоловським про те, що хлопці будуть прислуговувати в церкві на Службі Божій. Кожного ранку вони бігли до церкви на так звану "тиху Службу Божу". Яків був за дяка, Грицько – за паламаря. Кожну другу неділю хлопці їздили додому.
Село жило своїм буденним життям. Всі осінні роботи в полі закінчувалися. Урожай був непоганий. Пшениці намолотили до 20 центнерів з морга. Картопля теж вродилася на славу. Доки була погода, господарі орали і засівали озимину. Жінки копали кормові буряки, ламали (збирали) кукурудзу. Доки не випав сніг, пастухи пасли на полях корів. Коли примерзло і дні стали короткими, худоба стояла в стайні, а для годівлі різали січку. Це була найбільш марудна робота, якою займалася по черзі вся сім'я, якщо на господарстві було пару коней і три корови. Кожної суботи на Якова чекала та робота. Хочеш бути паном, то біля січкарні нагадаєш собі, що треба добре вчитися. Січкарня була кіратова на три різаки, і січка виходила дрібненька, але крутити руками, навіть втрьох двома корбами, було важко. Та ради іншої не було, бо восени на кіраті стояв стіжок, і лиш після обмолоту пшениці пересувною молотаркою (таку мали два господарі в селі) батько монтував кірат, вставляв дерев'яний дишель, натягав пас на махове колесо, а другий кінець на колесо січкарні, тоді запрягав пару коней до дишля, Якову давав віжки й батіг, а сам з мамою в січкарні вкладав обмолочені снопи до різаків. Коні ходили годинами кругом. І як тільки їм голови не закручувалися, бо Яків після тої марудної роботи ходив, як п'яний. Мовчав, щоб не злити батька, який виходив з січкарні весь в порохах. Батько не раз нарікав: "Навіщо мені це багатство? Чи я більше їм, ніж ті бідні сусіди? Та ні. А намучусь кожного божого дня, як той віл. Вони мають тільки по одній корові, нап'ються молока і відпочивають. Та й не переживають, що їх вивезуть на Сибір, за коні і поле".
Після нового 1942 року в теребовлянських школах відбулася реформа. На території хлоп'ячої школи організували торговельку. Деякі учні подалися до тернопільської або чортківської гімназії. Ті, що залишилися, стали учнями торговельної школи.
Серед них були: Гоц Софія і Давибіда з Буданова. Михайлюк Євгенія, Смалига Мирослав, Стецишин Степан з Глещави. Боднар Андрій, Панчишин Василь, Рудий Іван і Чіп Володимира з Гумниськ. Грицишин Михайло, Кубів Василь, Палій Михайло, Хомів Григорій, Шкугра Володимир з Деренівки. Легенький Богдан з Зубова. Вербовецький Володимир, Рівний Василь, Рівний Степан з Іванівки, Костів Зенко з Копичинець. Бернат Зеня, Бернат Марійка, Доскоч Софія, Облуковський Василь, Полівчук Степан, Соколовська Ганя, Спужак Василь, Стасишин Софія з Мшанця. Горинь Стефа зі Струсова, Ганджелас Нуся і Леся з Струсівської Слобідки. Водовіз Емілія, Лиса Марійка з Старої Брикулі. Тригук Оля з Кобиловолок. Поперечний Роман, Заверуха Юля, Юрків Марійка та Ралько Олена, з Ласковець. Власюк Марійка і Гуцал Йосиф з Увисли. Янюк Василь з Семенова, Біла Євгенія, Дущак Франя, Кирилось Ярослав, Приступа Михайло, Погорілий Стах з Садів. Ситник Іван, Ангел Евгенія, Кісь Михайло з Хлопівки. Дивосир Роман, Жуковський Євген і Матенька Мар'ян з Острівця. Бродяк Анна з Підгори. Конотопський Ярослав, Конотопська Богданна, Приступа Володимир, Бринявська Нуся, Сидір Ольга, Качурівська Віра з Теребовлі, Мельник Орися з Піддубини. Солонинка Микола з Застінога. Скіп Анна, Крамар Філя з Романівки. Максимів Ганна з Малева. Снігур Мирослава з Дарахова.
Всіх студентів розділили на дві групи
Директором школи був Ратушняк Іван. До учителів належали: Басараб, Королевич В., Урбанський, Копачівський Теодор, Равлінко Михайло, Зарицький Іван, Губіцький Володимир, Яворський Франц, Щирба Лев.
На квартиру до пані Вовчакової прийшли брати Рівні з села Іванівки. Деренівські студенти влаштувалися в гуртожитку (бурсі).
Час ейфорії нових "визволителів" минув, бо після депортації жидів німці взялися за місцеве населення. Наклали на селян величезний контингент з сільськогосподарських продуктів. Насильно забирали на роботу в Німеччину молодих дівчат і хлопців. Маленький спротив селян свавіллю влади доводив гестапівців до гніву і та фізичного насилля.
У Теребовлі підняли голови польські шовіністи, яких підтримувало гестапо. У створеній таємній поліції "Кріп" служили поляки. В селах – Підгайчики, Млиниська, Будзанів, Яніві та ін. було створено осередки АК (Армії крайової). На противагу АК у Теребовлі і селах ОУН створило свої структури. За допомогою української поліції добували зброю, формували боївки, призначали провід району, підрайону, утворювали станиці, налагоджували зв'язок, залучали дівчат на курси червоного хреста і пропагандистів. У повіті існували два уряди: офіційний німецький і нелегальний, але діючий українських націоналістів.
Якось негадано до Якова заїхав з наплечником і валізкою в руці Тихоліз Павло. Ще більше здивувався Яків, коли довідався, що Павло їде добровільно на роботу в Німеччину. Всі хлопці – квартиранти роз'їхалися по домівках, і Павлові найшлося місце на нічліг. Павло з сумом поділився причиною свого сакраментального рішення:
– Я не знайшов підтримки у нового керівництва "Юнацтва". Мене не оцінили, я розчарований у своїх мріях. Мені нема місця у рідному селі, тому пошукаю щастя на чужині. Їдучи до Теребовлі я знав, що зустріну тебе, тому забрав всю літературу, щоб залишити її тобі.
Витяг з валізки цілий пакет списаних зошитів і передав їх Якову. До півночі проговорили два найближчі товариші про проблеми села. З жалем прощався ранком Павло, покидаючи назавжди свій край, своє дитинство, свою юність.
Переглядаючи Павлові зошити, багато чого з них було знайоме Якову, та молитви націоналіста він ніколи не чув, і ніколи не читав про неї пізніше. Її продиктувала з пам'яті перед смертю Грицишин Ганна. Пропоную її читачеві:
Україно свята – мати героїв,
Зійди до серця мого.
Прилинь бурею вітрів карпатських
Та шумом карпатських ручаїв.
Боїв славного завойовника Богдана Хмеля,
Тріумфом гармат революції,
Радісним гомоном Софіївських дзвонів.
Нехай душа в Тобі відродиться,
Славою Твоєю опроміниться,
Бо Ти освятив все життя моє
Бо Ти – все щастя.
Задзвени мені брязкотом кайдан,
Скрипом шибениць.
Волю принеси мені
Зойки катованих в полях,
Тюрмах і на засланні,
Щоб віра моя була гранітом,
Щоб зросло завз'яття і міць,
Щоб сміло йшов я у бій,
Так, як йшли герої української нації,
Євген Коновалець, Басараб,
Та тисячу інших незнаних нам,
Що кості їх порозкидані,
Або таємно заграбані.
Стань вогнем життя творчим
У серці моєму.
Кволості нехай не знаю я,
Нехай незнаю, що таке вагання.
Скріпи мій дух, загартуй волю
І в серці замешкай моєму.
У тюрмах і в тяжких хвилинах
Нелегкого мого життя.
Рости мене до ясних чинів.
Для Тебе в чинах тих
Найду смерть.
Солодку смерть у муках за Тебе
І розпливуся в Тобі.
Я вічно житиму у Тобі,
Відвічна Україно,
Свята, могуча і соборна.
– Чи можна бути байдужим до слів молитви? Хто автор молитви? Яким бальзамом живила молитва членів ОУН у воєнний і післявоєнний час? Чи втратила молитва актуальність сьогодні? Яка самозреченість звучить у словах молитви? Як сприйняли молитву підпільники, які загинули на полі слави? На всі питання повинні дати відповідь сьогодні ті, хто слухає своїх партійних керівників, хто молиться у своїх церквах перед образом Божої Матері, хто щоденно насичується телепередачами про секс, насильство, розбої, що девальвує національну мораль і культуру.
Перший курс торговельної школи учні закінчили на початку літа, і всі роз'їхалися на ферії (канікули). З собою учні привезли до села тоненьку книжку з короткою історією України за редакцією Івана Крип'якевича. Повітовий провід ОУН через своїх представників в організації "Юнацтва" рекомендував учням торговельної школи, а також студентам гімназії проводити навчання для сільської молоді з історії України. Яків завжди був дисциплінованим, тому з допомогою Кравчука Степана організував навчання історії для "Доросту" – дітей віком 12-14р. Навчання відвідували: Чорний Мирон, Паралюш Іван, Щербатий Степан, Тихоліз Іван, Грицишин Василь, Кравчук Павло. Навчання проводили майже кожну неділю на горі, за потічком. Починали вивчати історію від князя Олега. Заняття займало одну годину, решта часу присвячували волейболу. В будні дні всі без винятку члени сім'ї займалися сільськогосподарськими роботами.
Солтис села – Стасишин Петро ініціював проведення в селі електрофікації всіх садиб. Його підтримав стриєшний племінник –Стасишин Стефан, що працював електриком на янівській електростанції. Стасишина Степана мобілізували на фронт ще на початку війни. Доблесна Червона армія з такою швидкістю тікала пішки від лінії фронту, що німці на машинах не могли їх наздогнати. Стефан не мав підстав тікати, тому попав у полон. В Німеччині були сформовані два українських батальйони "Нахтігаль" і "Роланд". Стефан завербувався до "Роланд". Після навчання, батальйон разом з іншими німецькими частинами почав доганяти "доблесну" Червону армію. Та німці так захворіли ейфорією перемоги, що переоцінили свої можливості і вирішили, що їм ніяких спільників на переможному етапі не треба.