Що сталося з іншими, чи не зуміли справувати проти хвилі, чи може якийсь затонув, а може й понесло в інший бік! Хоча може бути, що хтось раніше нас берег вздріне.
Сагайдачний розумів, що таке малоймовірне. Буря з однаковою силою несла човни, і лише стернові могли тим чи іншим чином змінити напрям руху, або не утримавши стерно перевернути човен. Якби там не було, тепер від козаків нічого не залежало. Буря або доправить їх куди схоче, або закінчиться, і вже тоді дозволить козакам самим вирішувати свою долю…
Буря, що трохи стишилась на світанку, через деякий час почала набирати силу. А козаки замість відпочинку прийнялися знову за роботу. Тільки зрідка, при можливості, поглядали вперед, чекаючи коли з'явиться берег. І він забілів бурунами прибійної хвилі скоріше ніж про те говорив Сагайдачний. Човни один за другим занурювалися в пісок берега. З них вискакували козаки і вхопившись за борти тягли човни далі від берега, а море чіпко тримаючи їх своєю хвилею, знову і знову стягувало в море. Проте тут перемога вже була на боці козаків.
Трохи відсапавшись козаки зібрались біля гетьмана, який знайшов підвищення щоб розгледіти в морі інші човни, але не побачив жодного. На березі було шістнадцять, а в морі лишилось двадцять чотири. Коли більшість козаків підтягнулась до Сагайдачного він перекрикуючи вітер поставив завдання.
– Панове–товариші! Дякувати Богу маємо під ногами тверду землю, але ще не час відпочивати хоч всі і змучені. Перше, що необхідно зробити, це визначитися де ми знаходимося. А вже потім поїсти і відпочити. Сотники з човнів направляють по два козаки в загін розвідки, який розділившись навпіл, один піде вліво, другий вправо від місця причалу і розвідають береги. На їжу, відпочинок, ремонт човнів, доби вистачить. Дасть Бог за цей час до нас приєднаються інші козаки. От тоді й вирішимо дальшу долю нашого походу.
Доки шукали паливо для вогнищ і готували куліш, повернулися радісні розвідники.
— Пане гетьмане, ми на Кил-Буруні, через пісок за кілька верст Дніпро!
– Щось, дітки, ваша звістка дуже різниться з моїми розрахунками. Ви дійшли до краю суші і що побачили другий берег, а зліва Дніпро? А Очаківську фортецю на березі бачили?
– Та тож далеко батьку, як ми могли її побачити?
– Щось не сходиться, дітки, погода ясна, повітря прозоре після бурі повинні були бачити добре!
В цей час підійшла і друга група розвідників, які обслідували берег зліва.
– Пане гетьмане, то не Кил-Бурун, то якась коса чи острів піщаний, він вузький а на другому березі теж море.
Сагайдачний на хвилинку задумався, а потім звернувся до Чуба, Гаркуші і Степана Стернового:
— А якої думки мої побратими? Ми здається вже були тут, хіба з іншого боку.
Самійло Чуб подивився на Сагайдачного.
– Звісно були. То Тендровська коса. На Кил-Бурунській косі ліс росте, а тут голий пісок, ледь дров зібрали на розпалку багаття.
– Зі сторони Очакова Кил-Бурунська коса теж лиса, але далі вглиб коси ліс добре видко. Самійло правий. А були ми на Тендровській косі зі східного боку, коли з Кафи йшли. – промовив Гаркуша.
– Самійло, ну в тебе і голова під чубом! Коли то ми на Кафі були, років з десять тому! – Скороненко задоволено пихкав люлькою. Він нарешті висушив свій тютюн, то йому вже і їжа не була потрібна.
Сагайдачний подивився на кожного зі своїх побратимів, трохи помовчав, ніби згадуючи ті молодечі роки, коли вони зруйнували ненависне осине гніздо рабства православних людей, але промовив про буденні справи:
– Добре кажете, панове! То є дійсно Тендровська коса, тому все що я повів лишається в силі. Обідаємо, відпочиваємо, поправляємо човни і чекаємо своїх товаришів.
***
Кінець липня початок серпня на землях запорогів, як і у всьому полуденному краю то найбільш спекотні дні. Все живе сунеться ближче до води, або на крайній випадок в тінь лісів. Дике Поле вряди–годи зарябіє ковилом, який один коливається під вітерцем, ніби випадково забрівши в цю нерухому спеку, а інші трави давно посохли і стоять штрупаками наколюючи копита татарських, чи запорозьких коней, які ночами, затемна пролітають степом у невідомому напрямі. На схилах сухих балок зеленіє лише молочай, та розовіють засушені на корені квіти безсмертник. Земля порепалася від жари, подекуди зробилися тріщини шириною в два пальці. Ближче до сіл сухою землею, як і дике поле, чорніють поля козаків-хліборобів. Цього року знову налетіла сарана і викосила урожай до кореня. То ж видко чекає на запорозький край тяжка і голодна зима. Хіба з походів привезуть козаки багату здобич, та куплять в північних землях провіанту і фуражу, щоб зимою і люди і коні були ситі.
Незважаючи на немилосердну спеку, в яку козаки, зазвичай, годинами не вилазять із річки, або хропуть під деревами в холодочку, на Січі все в русі. Ремонтуються старі, будуються нові човни – морські "чайки", готується провіант в далеку дорогу, лаштується реманент і зброя, зрання і до вечора спливають потом на вишколі Новаки. Все рухається в одному напрямі: козаки збираються в новий морський похід. Ніхто не згадує про весняну морську бурю, але ще довго будуть згадувати товаришів, що згинули в морській пучині чи потрапили до бусурманів. Може когось там знайдуть в полоні турецькому, так думають козаки, але не Сагайдачний. Він не звик посипати голову попелом і докоряти долі за немилість. Повернувшись на Січ він на другий день скликав майдан і заказав новий похід на турецький берег.
Після бурі, козаки дві доби чекали решту човнів на Тендровській косі, але не дочекались жодного. Похід на Синоп в такій кількості і після такої бурі втратив сенс. Сагайдачній прийняв рішення повертатись на Січ Дніпром, як і виходили. Часу пройшло небагато, і турки не встигли поладнати ланцюги, і скоріш за все не встигли повідомити свої берегові гарнізони про вихід в море козаків а може й не здогадувалися про те. Як би то не було, а козаки дісталися на Січ без пригод. І лише місяць по тому на Січ повернулася ще сотня козаків на чолі з Михайлом Дорошенком. Їх буря занесла аж до кримського берега. Їм випало пробиватися по татарських землях на Січ, де їх зустріли як самих дорогих гостей і вірних побратимів.
Вістка про морську бурю, в якій пропало багато козаків, досить швидко розійшлась по запорозьких і інших окраїнних містах. Але кількість бажаючих прийняти участь у козацьких походах не зменшилася. На Січ приїздили козаки, які раніше брали участь у морських походах, але на весну не звикли йти в морський похід, тому приїздили тепер. Як завжди було багато молодих людей, які мріяли стати лицарями Війська Запорозького. Щотижня приходили валки човнів з Києва. Одною з них на Січ прибув Василь Хлистов. Він ще в Києві дізнався про морську бурю, і про великі втрати серед козаків. Та не міг довідатися, чи повернулись з цього невдалого походу Максим і Збігнев.
Сонце вже сідало в очерети, коли пролунав гарматний постріл приїжджих гостей і постріли гармат Запорозької Січі у відповідь. Збігнева з Максимом після морського походу взяв до себе в помічники Сагайдачний. Роботи в нього завжди було вдосталь, він умів її знаходити з ранку до пізньої ночі. А тепер, коли до походу лишилося менше місяця, йому особливо потрібні були молоді, розумні, меткі помічники. А під час походу в самих складних ситуаціях хлопці показали себе з найкращого боку. Та ще й до того ж отримали ґрунтовну освіту, що на той час мало неабияке значення. На жаль серед козаків освічених людей було дуже мало. В переважній більшості освіта починалась і закінчувалась школою-дяківкою.
Почувши гарматні постріли, що сповіщали про гостей Максим зайшов до світлиці гетьмана.
– Пане гетьмане, батьку, якщо не маєш нагальної роботи, то може дозволиш нам із Збишком піти на пристань?
– А чому ні? Вже маємо право і на відпочинок. Я теж буду відпочивати. Скажи джурі, щоб кухарі готували вечерю.
Виконавши прохання Сагайдачного хлопці подалися до пристані. Вони стояли трохи осторонь не маючи особливої надії побачити знайомих. Першим Василя побачив Збігнев.
– Максиме, побий мене грім, то Василь чалапає від човнів!
– Перехрестись, Збишку, який Василь? – Але в цю мить побачив серед козацьких оселедців та голів стрижених "під макітру", руду скирту волосся, а під нею такі ж руді вуса та куценьку борідку. То дійсно був Василь. Від'їжджаючи до Москви, він обіцяв повернутися, але хлопці не надто в те вірили, якої мари йому їхати з дому від цікавої справи, від батьків. Проте, сумнівів не було, від човнів швидко і зосереджено йшов Василь. Максим і Збігнев майже разом на повні груди вигукнули:
– Василю!
Почувши крізь загальний гамір своє ім'я, Василь зупинився поглянув навкруги і відразу помітив друзів, які стояли трохи осторонь від загальної юрби зустрічаючих. Вони майже бігом кинулися назустріч одні другому. Здається й зналися вони не довго, і часу після від'їзду Василя минуло не багато, а відчуття у всіх було як при зустрічі дуже близьких людей. Може тому, що серед багатотисячного Запорозького товариства у Максима було зовсім мало близьких людей, а у Василя й Збишка так їхня трійця то єдині близькі товариші. Вони навіть обійняли один одного, що наче й не пасувало хлопцям.
– Василю, ти сам чи з дяком Кіндратієм? – Радісно посміхаючись запитував Максим.
– Да я и сам уже мальчик взрослый, зачем мне дьяк Кондратий? Ты же говорил и, кстати, дядька Степан тоже, что могу в запорожские рыцари вступить. Вот я и приехал! Я готов и выучку пройти, или ты против?
– Василю, друже, ти навіть не уявляєш як я радий тебе бачити! Навіть з твоїми московськими амбіціями!
– Максиме, а ти знаєш, якщо би Василь був з нами, ми в бурю морську не потрапили б!
– Мудро кажеш, Збишку!
– Ну, и как вы без меня с морем воевали?
– Васильку, все повідаємо, але спочатку пригостимо, відпочинеш день-два от і поговоримо.
– А почему, только день-два?
– Тобі потрібно буде вишкіл пройти. До морського походу лишилося менше місяця, а без вишколу Сагайдак тебе в похід не візьме. Але то потім, йдемо до вечері, а ранком до гетьмана на розмову. Але який ти молодець, що приїхав!
Вони пішли до лісочку за козацькими куренями, де розмістили літні кабиці, а поряд на кінських вичинених шкірах вже кухарі розкладали приготовану вечерю.