Чим хочу, тим і смакую! Зараз усі це їдять і нічого…
– До пори, до часу.
– Ой, ой!.. – кривився син. – Все, йди собі… Он з батьою розбирайся…
– Як у тебе справи в школі? – намагалася продовжити розмову Дзвінка.
– Нормально… Вчуся. Хіба тобі не все одно?..
– Я ж твоя мати…
– Щось не схоже…
– А це чому?
Дзвінка говорила рівним голосом, дивуючись своєму спокою. Чи то вона вже звикла до синового хамства, чи вже так не поважає себе, що дозволяє йому подібні репліки, а чи їй байдуже?.. Не знала.
– Тому, – відказав Сашко, – що бабла мало даєш. Он, наші хлопці в нічні клуби ходять, а я…
– А ти в батька попроси…
– У нього нема.
– В мене теж нема! – відповіла з притиском. – Заробиш – підеш!
– Ну, то все…– крикнув син. – Вали з кімнати, вали… І більше не питай, як справи!..
От і поговорили. Дзвінка ще щось хотіла сказати, аж чує – хтось грюкає в двері.
– Хто там? – питає.
– Відчиняй!.. Вскритіє! – ніби голос Степана з коридору.
Здивована, повернула защібку. Справді, на порозі стояв її чоловік з пляшкою "Волинської".
– Мало було? – звела брови. – Дозаправка?
– Мало-багато?.. – белькотів. – Всьо равно. Один раз живемо. Звиняй, ключі забув…
– І коли встиг?
– Ми всьо умєєм, ми всьо можем, – проспівав, посміхаючись Степан.
В коридорі, підпираючи одвірок, стояв типовий пиячок – замість колишніх привабливих ямок запалі щоки, сині кола під очима, в роті надщерблені, через один зуби-штахети, а на голові – купка масного розкуйовдженого волосся.
– Господи, – зітхнула Дзвінка. – Знову всеношна буде…
– Славко, не чіпляйся. Будь чєловєком…
– А це як?
– Обніми мене, поцілуй і все о'кей!
– Ти з пляшкою цілуєшся. Горілка тобі й дружина, і сім'я, і весь світ широкий.
– Най буде так, най буде так… – бубнів Степан, сидячи на кухні й попиваючи невеликими порціями горілку.
У спальні Дзвінка відкрила тумбочку, дістала звідти три темних пляшечки з настоянками і, накапавши велику кількість капель у склянку з водою, випила одним махом. У роті стало гірко. А, може, то в неї на душі? І гірко, і тоскно, і мерзенно. І навіть, сама не знає як. Якось так… Ніяк… Ха, ха… Гарне визначення: ніяк. Але, саме зараз, воно найповніше і найправдивіше характеризує та відображає її стан.
Дзвінка лягла на ліжко, вкрилася з головою: вона нічого не хоче думати, нічого не хоче чути й нічого не хоче відчувати. Жити – ніяк… А більше нічого…
Невдовзі ліки подіяли: тіло огорнула знемога, перед очима замерехтіли якісь невиразні сюжети, думки розгубилися. Дзвінка провалювалася в сон.
Божевільна.
Боже, – вільна…
Нарешті…
Якщо життя стає вкрай нестерпним, лишається – божевілля, справжнє чи вдаване як спосіб існування, єдино можливий і реальний.
Хто не зміг змиритися, пристосуватися, прийняти дійсність як факт, став божевільним.
Його мовчання говорить красномовніше за будь-які слова, воно означає байдужість і забуття… І я це мушу зрозуміти... Мушу…
Р. 28
Від останньої зустрічі Дзвінки з о. Михайлом у Зойчиній квартирі, пройшов місяць. Вряди-годи вони обмінювалися есемес. Панотець привітав її з початком весни, писав, що скучає, але на нове побачення не кликав, на те були в нього різні, доволі правдоподібні, причини. То похорон, то хрестини, то весілля.
– Щось мені підказує, – говорила Ксеня сестрі, – що ви більше не зустрінетесь.
– І все ж, я надіюся…
– І надія помирає, тільки останньою.
– Він пише, – не здавалася Дзвінка, – що хоче мене бачити.
– Хто хоче, то й шукає можливість, а хто не хоче – причину! Слухай, сестро, відпусти його і не муч себе марними сподіваннями. Все має свій початок і свій кінець. Це аксіома. І твоя любовна пригода…
– Пригода?.. – спалахнула Дзвінка. – І це говориш ти?.. Ти, котра знаєш про нас все від початку до кінця… Якби таке сказала Ірка, не дивно, вона сама живе лише пригодами: сьогодні один, завтра другий, а тоді третій. Щоразу новий і щоразу цікаво. А я, і тобі добре відомо, люблю його. Чуєш, люблю! Це моє і перше, і єдине, і останнє кохання. Тому воно таке сильне. А ти… "пригода…"
– Заспокойся, – стривожилася Ксеня. – Я просто хочу тебе якось розрадити.
– А знаєш, – продовжувала Дзвінка, – яка різниця між першим і останнім коханням? Ні?.. Після першого завжди буває друге, й третє, і ще якесь… А після останнього вже не буде нічого… Розумієш, ні-чо-го… Це наче останній подих.
Дзвінка замовкла. Мовчала якийсь час і Ксеня, лише згодом тихо зауважила:
– Бідна ти, сестро, бідна…
– А пам'ятаєш, – усміхнулась криво Дзвінка, – ти радила спробувати, щоб знати чи мені це потрібно?.. Спробувала… І що тепер?..
– Хто ж знав, що все так обернеться… – розгублено Ксеня.
– Знав-не знав… Що тепер балакати… Сталось те, що мало статись. Я думала, що це щастя, аж ні, то знову досвід!
– Та, ну його в дупу такий досвід! Життя зламано…
– Воно вже давно було таким… Знаєш, Ксеню, мені не шкода вмерти – жалко жити, вмираючи щоденно! Отак терпіти, мучитись, страждати, тліти і непомітно згаснути… Без ніякого сліду… Без смислу…
– Мовчи! – скрикнула Ксеня. – Не говори так!.. Гріх!..
– Ха-ха-ха… Гріх?!. Який гріх? Я вже не розрізняю ні дня, ні ночі, світить надворі сонце, чи падає дощ, не розумію, що є добре, а що зле… А ти мені торочиш про якийсь гріх! Любов, дар Божий, але моя любов до чужого чоловіка, та ще й священика, є – перелюб! А як же любов у перелюбі?.. Що це таке?.. Скажи… Скажи мені, сестро, ти ж на все маєш готову відповідь… Вас там учать…
Дзвінка мішала слова із слізьми, нервово схрещуючи та вигинаючи пальці на руках. Ксеня тепло обняла її за плечі, пригорнула до себе й тихо промовила:
– У Першому соборному посланні апостола Петра є такі слова: "Найперше майте щиру любов один до одного, бо любов покриває багато гріхів!"
– Це не мій випадок, – зойкнула Дзвінка.
– Так, не зовсім твій… Але ти його щиро любиш і Бог бачить…
– Тоді навіщо мені ці муки, страждання?..
– Ти ставиш складні запитання, на які немає простих відповідей. Але я, думаю, якщо ти відпустиш його зі своїх думок та серця, тобі стане легше. Та спочатку – перестань йому писати і, що найголовніше, не чекай від нього ніяких повідомлень.
– Це важко…
– Але можливо…
– Спробую…
– І все ж, – продовжувала розмову Ксеня, – тільки ти не ображайся, сестро, але я хочу тобі сказати, що твій панотець, твій коханий Михайлик – падлюка! Так, так, справжнісінька падлюка! Він попросту задовольнив свій хтивий інтерес і все.
– А як же ж?..
– А так… Усі ніжні слова, обійми, потиски рук, поради, турбота, не що інше, як вдало підібрана, саме для тебе, наживка на його гачку. О-о-о, він хороший психолог і, можливо, й батюшка добрий, але людина…
– Не вірю, – хитала головою Дзвінка, – не вірю… Це низько…
– Низько... Тоді чому ж він зараз мовчить? Чому він, чисто по-людськи, не поцікавиться, як ти живеш? Нема інтересу – нема й переписки? Наситився…
– За три рази?
– Щоб відповісти тобі на це питання більш переконливо, скажу, що я трохи гортала психологію і в німецького вченого Б. Мулдворда натрапила на цікаві думки.
– А саме?..
– Він виділяє декілька типів особистості, які мають схильність до позашлюбних зв'язків. У такого типу, як твій панотець, сімейна зрада є епізодичною, де особливу роль відіграє сексуальна спокуса і прагнення різноманіття.
– Щось я погано розумію…
– Я тут дещо записала, а ти послухай, – і Ксеня діставши із сумочки невеличкого блокнота, почала читати: – Б. Мулдворд пише: "крім статевого бажання, вони (тобто ці люди) неодмінно включають еротичну привабливість партнера. Важливу і суттєву роль при цьому відіграє ніжність. Такі контакти будуються на взаємних тонких переживаннях, у яких важливо відкриття нової людини. У чоловіків відкриття – це тіло партнерки. У жінок – відкриття реакції свого тіла на нового партнера. Ці еротико-сексуальні пригоди бувають короткими, не обов'язковими і залишають після себе спогади як окремий епізод із власним задоволенням. Вони не є небезпечними для шлюбу (до якого відносяться з повагою), а радше доповненням, яке проходить." Ось так.
– Але якщо ти зауважила, – після короткої паузи мовила Дзвінка, – то німецький вчений пише про особистості двох статей, які в позашлюбних зв'язках шукають нові відкриття, а в моєму випадку таким шукачем виявився тільки панотець.
– Еге ж, – кивнула Ксеня. – З тобою не можна було так… Він мав би це розуміти. Через те я й кажу: падлюка!
– Боляче…
Але сестра, напевне, вирішала сьогодні зовсім добити Дзвінку, й тому говорила далі:
– А потім, я думаю, коли він лягає в ліжко зі своєю дружиною, поштивою й богобоязкою матушкою, цілує її і робить з нею все решту, то згадує твої вуста, твої ласки, навіть уявляє тебе. І це оживляє їхні сексуальні стосунки, додає гостроти та кайфу.
– Господи… – зітхнула Дзвінка. – Невже це правда?..
– Ти мусіла це почути. Через біль і муку до повного одужання.
– За короткі миті раювання – така велика розплата, – зойкнула Дзвінка.
– За все в цьому житті треба платити, – зітхнула Ксеня. – Грішми, статками, здоров'ям, стражданнями… Нічого не вдієш…
– Значить, так мало бути?..
– Могло, але не мусило. Це твій вибір.
– Вибір між шматком хліба і голодом, то не вибір – це тупик, глухий кут, у який, загнана життям людина, метається в розпачі. Вимагати й чекати від неї мудрих, виважених і правильних вчинків не варто. Їх ніколи не буде.
[i]Небажання жити чи бажання не жити оволоділо мною, як оволодіває ніччю день, зимою – весна, тілом – втома. Це "небажання" чи "бажання" з'явилось непомітно, одного весняного ранку, й не полишає мене вже впродовж кількох тижнів. Усі відчуття в мені притупились, серце скам'яніло, а мізки не продукують ніяких думок. Я не розрізняю смаку їжі, і, взагалі, хочу я їсти чи ні. Не розумію, чого сміються люди? Адже кожен з них грає свою роль у трагікомедії під назвою "Сім'я", подекуди вдало, а часто й зовсім бездарно, при тім вдавано поважно, заклопотано, серйозно.
Та найбільше я збайдужіла до свого чоловіка Степана. Мені геть однаково: п'є він чи ні, ночує вдома, чи де-ін-де, я не помічаю ні його відсутності, ні присутності.
Мені все стало, як зараз кажуть, по цимбалах, по барабану, рівнобедрено, до лямпи, фіолетово.
Направду, хороший стан: тебе ніщо не зачіпає, ніщо не обходить. Живеш, а точніше, існуєш, як робот, як механізм, як набір кісток, тіла й нутрощів.