Але про те, як сиділа в Хатинці із заплющеними від страху очима і тремтіла, коли та піднімалася над прірвою, розповідати не стала.
Арахней, який з великою цікавістю вислухав всю цю епопею (бо сам він слушно вирішив за краще не заважати друзям порадами і заховався у стос книжок), раптом спитав: – А де ж замок Лотароза?
Друзі озирнулися довкола, але побачили лише уквітчані віти кущів та дерев, що різнокольоровим шатром спліталися над їхніми головами. Раптом одна велика квітка відокремилася від гілки, потім друга, третя…
– Дивіться, це ж метелики!!! – вигукнула Маленька Бабка Йожка. – Які ж вони гарні! І співають, чуєте?
Метелики повільно кружляли над ними, подеколи ніжно торкаючись облич мінливими химерними крилами. Вони – дійсно! – співали якусь дивну пісню незнайомою мовою, і ця пісня була дуже схожа на колискову. Сонне марево огортало подорожніх легкими хвилями, їхні повіки ставали важкими, очі почали заплющуватися. Зелений моріжок обернувся на м'яку постіль, дрібні квіточки зіткалися у легкі запашні ковдри – усі поснули. Довше за всіх трималася Хатинка на Курячих Ніжках. "Який же він підлий, цей чарівник", – крізь напливаючу дрімоту думала вона. – "Подолати стільки перепон, аби потрапити у таку безглузду пастку…".
Але снодійні метелики отримали верх. Елементи живлення відімкнулися, Хатинка важко опустилася на траву, витягнувши ніжки; її комп'ютер клацнув і завмер; на екрані блимнули і незабаром щезли літери "СОН"...
Розділ 14
В САДУ У ЛОТАРОЗА
– Ух, – зітхнула Дебе. – тепер напевне встигнемо. – Добре, що ти згадала про дрімок.
Ламля зашарілася. То була її ідея – напустити на подорожніх снодійних метеликів, яких потворки кликали дрімками. Колись дуже давно Веліюр Лотароз, геть виснажений безсонними ночами, проведеними поруч із ліжками верескливих несплячих немовлят, якими були тоді Ламля, Дебе та Ва Маккам, вигадав це диво. Хоча дівчатка вже виросли і прегарно засинали під страшні казки чарівника, дрімки й досі прилітали до них кожного вечора. Ва Маккам вважала, що їм теж цікаві лотарозові розповіді, а Ламля, яка дуже любила опікуватися садом і квітниками навколо замку, підгодовувала дрімок крихтами дебених смаколиків.
– Скоріш до справи! – закликала потворок Ва Маккам. – Пішли до Прибирашкиної комірчини!
Дівчата нерішуче зупинилися біля непримітних дверцят з написом: "стороннім нє". Прибирашкина комірчина була досить таки небезпечною. З неї могло вилетіти відро та насунутися на голову; віник намагався битися, ганчірки ляскали по руках. Одного разу Дебе навіть зненацька обдало струменем холодної води. Але цього разу все обійшлося. Прибирашкин реманент слухався: ганчірки самі витирали пил, віники хвацько замітали, а Ламля і Ва Маккам швидко розкладали по місцях розкидані речі. Дебе готувала частування.
Потворки прибирали, мили, наводили лад до самого вечора, а ранок почався з пригод…
В Саду у Лотароза почало світати. Завели свої вранішні пісні співучі пташки, задзвеніли кришталеві струмочки, заграли срібні водограї; квіти підвели сонні голівки і розкрили барвисті пелюстки.
Голосно позіхнула стара верба і потягнулася до води, залопотівши довгими вітами. Івась розплющив очі. Поруч безтурботно спали друзі, на осонні дрімала Хатинка на Курячих Ніжках.
Хлопець не одразу зрозумів, де знаходиться. Вчора втомлені мандрівники отаборилися під першим-ліпшим деревом і не встигли до пуття роздивитися навколо. Івась підвівся та попрямував до води. То було прозоре плесо, з боків оточене аїром та очеретом. На широкому листі водяної лілії сиділа маленька смарагдова жабка і зазивно махала Івасеві лапкою. Він гукнув: "Гей, усі купатися", – і шубовснув у воду, аж круги пішли по воді. Друзі попрокидалися.
Маленька Бабка Йожка підбігла і несміливо зайшла у воду. Діана і Пустельник підійшли до ставка, ведучі із собою Рітарі і Горбоконика. Рітарі швидко вгамувала спрагу, а Горбоконик все не підіймав голови від води.
– Чи не вип'є він весь ставок? – затурбувалася Маленька Бабка Йожка. – Буде нам тоді від Лотароза.
Нарешті тварини напилися, а мандрівники досхочу нахлюпалися у воді. Хатинкін комп'ютер вже працював, чайник закипів, у мікроволновці розігрівався смачний сніданок. Настрій був піднесений. Залишилося знайти замок.
– Мабуть, ніхто нас не чекає в тому замку, – скрушно промовила Маленька Бабка Йожка. – Приспали…
– Думаю, що приспали нас для нашого ж відпочинку, ну, може, ще з якоюсь метою, – впевнено сказав Івась. – Напевне у Лотароза багато засобів, аби нас зупинити. Пішли шукати Потворський замок!
Одразу за галявиною, на якій відпочивали мандрівники, починалася стежка, всипана грубим помаранчевим піском. Стежку з обох боків прикрашали кущі самшиту дивної форми. Спочатку це були геометричні фігури – шари, куби, конуси та циліндри, трикутні піраміди. Далі кущі були обстрижені у вигляді різноманітних тварин та птахів, будинків та кораблів. За кущами росли розлогі дерева. Їхнє гілля спліталося над головою, утворюючи тіняве склепіння. Згори спускалися ліани з квітами, схожими на велетенські орлики. Між ними пурхали різнокольорові метелики, більші за пташок, та пташки, менші за метеликів. Там і тут на довжелезних стеблах росли гігантські кульбаби. Легкий вітерець хитав їхні шари-кошики; тоді на всі боки розліталися великі сім'янки з білим чубом, які дуже нагадували старовинні мережані парасольки від сонця.
Прямо на піску через деяку відстань були намальовані стріли, наче дороговказ. Друзі зрозуміли – йти треба саме нею, не звертаючи на інші, такі само широкі та пісчано-помаранчеві. Сад був такий великий, дерева – такі високі, а кущі та велетенські квіти росли так щільно, що заблукати можна було нараз.
– Бачиш, – сказав Івась, – нам навіть дорогу до Чорного замку Потворського показують!
Розділ 15
ЗУСТРІЧ З ХУЛІГАНАМИ
– Ти впевнений? – із сумнівом спитала Маленька Бабка Йожка. – Щось дуже легко все в нас виходить… Подивись, чи нема десь дорожнього знаку із ножем та виделкою. Тоді це дорога до Людожера!
– Це просто означає, що поблизу має бути якийсь заклад харчування – кафе чи ресторан, – засміявся Пустельник. – Навіть у нас в пустелі такі є! Вчить дорожні знаки вдень та вночі!!!
Маленька Бабка Йожка пирхнула і нічого не відповіла. Вона не боялася Людожера і залюбки поборолася б з ним, бо читала казку про Кота у Чоботях і знала, що треба робити. Задерши догори носа, вона милувалася кронами дерев і уявляла собі, як її друзі попадають в полон до страховиська; як вона, хоробра маленька дівчинка, виручає їх із біди; як Івась захоплено дякує їй! Раптом щось схопило її за ногу, і мала впала…
– Ти попередила химериків, що до нас їдуть гості? – раптом спитала Ламлю Ва Маккам.
Та зашарілася. Вона зовсім забула про халепу Лотарозового саду – місцевих шибеників. Химерики були нащадками замкових привидів, яких чарівник колись нагнав звідти за погану поведінку. Вони отаборилися в саду, і витурити їх звідти у Лотароза не вистачало духу. Плиги вискакували з-за кущів та страшенно лякали відвідувачів. Невидькі зненацька штовхалися. З верхівок дерев міг напасти старшина цієї бридкої компанії Шляполяп та натягнутися на голову величезним капелюхом. Стягнути цей химерний крислатий убір було дуже важко.
Найпідступнішими ж були перечіпки. Вони вміли протиснутися в коріння дерев і чіпляли за ноги усіх, хто гуляв садовими стежками. Мабуть, то їхні предки полюбляли навмисне закочувати краї килимів у замку!
Саме такий химерик на ім'я Бумц підчепив Маленьку Бабку Йожку. З несподіванки вона впала ниць, боляче вдарившись водночас колінками та носом. Коли ж Маленька Бабка Йожка прийшла до тями і спробувала піднятися, їй на голову впав Шляполяп і закрив малій очі. У ту ж мить з-за кущів вистрибнув Брикун і завив моторошним голосом. Маленька Бабка Йожка дуже перелякалася. Вона крутилася на місці, відчайдушно намагаючись стягнути з себе клятий капелюх, і водночас відштовхувала Брикуна, який силкувався смикнути її за косички. Товариші були вже далеко попереду, за рогом, і не бачили, що трапилося.
Брудько, якого Маленька Бабка Йожка несла у маленькому рюкзаку, вислизнув назовні і дременув у кущі. Химерики не помітили маленьке плямисте кошеня. Брудько мчав щодуху, продираючись між заростями трави і квітів, скорочуючи дорогу. Його метою було якнайшвидше потрапити до замку і покликати на допомогу.
Першою кошеня помітила Дебе. Вона була знайома з ним і часто підгодовувала сиром та сметаною.
– Щось трапилося, – гукнула вона, підхопивши Брудька на руки. – Здається, там потрібна наша допомога!
Потворки швидко пробурмотіли потрібне заклинання і, закрутившись пасмами у три чорних вихри (лише на Ламлі якимсь дивом залишилися блакитні бантики), прожогом помчали до Саду Веліюра Лотароза.
Тим часом до шибеників приєднався невидько Проз. Він штовхнув Маленьку Бабку Йожку так, що вона знову впала і голосно заплакала. Нарешті друзі почули її та побігли назад. Побачене їх шокувало. На стежці сиділа Маленька Бабка Йожка у якійсь кудлатій шапці, насунутій на обличчя. Вона хилилася з боку на бік, наче її розхитувало щось невидиме. Поруч скакала худа довгонога істота, схожа на велетенську комаху богомола, і кричала тонким пронизливим голосом. Навколо зміїлися коріння дерев, влаштувавши щось на кшталт рухливого паркану. Коріння зі страшким звуком хльоскало по землі, заважаючи друзям підійти ближче.
Раптом на стежці з'явилися три маленькі смерчі. Вони наблизилися і, швидко розкрутившись наостанок, обернулися трьома майже звичайними… дівчинками! Химерики застигли. Дівчинка в окулярах, вдягнена в білу блузку і картату спідничку, провела тоненькою ручкою вздовж найтовстішого кореня і голосно сказала:
– К П І Ч Е Р Е П !!! П Я Л О П Я Л Ш !!! – і додала: – Як вам не соромно! Так ви гостей зустрічаєте!
Перечіпки вужами вислизнули з коріння дерева назовні, і стежка одразу вгамувалася.
Н Е В И Г И П Л !!! – крикнула друга дівчинка у барвистому платтячку з безліччю оборок та бантиків. Брикун та Проз залишили Маленьку Бабку Йожку та тупцяли на одному місці, сором'язливо похнюпившись. Третя дівчинка у фартушку та білому кухарському ковпаку підскочила до малої та швидким рухом стягнула з її голови Шляполяпа.