Все ніби виглядало правдоподібно, але ж не можна було відкритися незнайомій людині, навіть якщо вона назвалася батьком Марти.
— Повірте мені, вам не можна до Марти, бо вас одразу ж заарештують. Якби я був провокатором, невже я би відмовляв вас іти до Марти?
Здається, цей аргумент спрацював, і Богдан запитав:
— Що з Мартою?
— О, я знав, що ви повірите мені! — Незнайомець засміявся, але, зустрівши похмурий погляд Богдана, відразу перейшов на змовницький тон. — Не переживайте. З Мартою все гаразд. Вона у надійних наших знайомих на Горішній Брамі. Де б я дав згинути любій моїй дитині? Ідемте, Богдане, я відведу вас до Марти.
У його словах було стільки щирості й батьківської турботи, що Богдан відважився, і двоє незнайомих досі людей попрямували на вулицю Горішня Брама.
ЛЬВІВ. 2055 РІК. 19 КВІТНЯ
— Найбільшу перспективу захопити владу ми маємо у Дрогобичі. — Керівник націоналістично-революційної організації "Галицька Республіка" Тарас Возняк протер шкельця окулярів, з-під лоба похмуро дивлячись на присутніх. — Позавчора наш кур'єр побував там і повідомив, що дрогобицький осередок готовий перебрати владу в свої руки. Втім, надам слово панові Богдану.
— Дякую. Так, я був у Дрогобичі й переконався, що хлопці та дівчата лише чекають нашої команди. Сподіваюсь, що великих проблем у взятті влади не буде, оскільки господарка там повністю паралізована, з усіх заводів лише нафтопереробний і автокрановий ледь працюють на десять відсотків своєї потужності, а решта підприємств узагалі стоять. Безробіття справді масове, а ціни удвічі-втричі вищі, ніж у Львові. Народ визрів для того, аби поміняти владу, і ми повинні використати цей шанс. Однак маю одне застереження. Якщо аналогічна ситуація в Бориславі, Трускавці та Стрию, то цього не можна сказати про Самбір, Червоноград, Львів, що ми сьогодні почули з вуст наших товаришів. А Станіслав і Тернопіль узагалі ще не визріли для революції. Тому я би хотів запитати у вас, шановне панство, чи доцільно перебирати владу лише в одному Дрогобичі, наперед знаючи, що влада зосередить усі свої сили, аби нас розбити, чи все-таки слід перебирати владу в усій Галичині одночасно, вичекавши більш-менш прийнятного моменту? Повірте, дрогобицькі бойовики готові хоч сьогодні перебрати владу в свої руки, але вони запитують: чи готові ми заснувати Галицьку Республіку, чи своїми скороспілими невиваженими діями поховаємо саму ідею?
— А ти якої точки зору дотримуєшся? — Тарас Возняк укотре протирав скельця окулярів, ніби хотів їх розтрощити у своїх міцних пальцях.
— Я готовий хоч зараз очолити дрогобицьке повстання, але відстоюю думку, що Галицька Республіка повинна одночасно постати, власне, на теренах Галичини в усіх населених пунктах. Гіркий досвід історії повинен нас застерегти від повторення помилок.
— Хто очолить дрогобицьке повстання, ми ще вирішемо, — Возняк підвівся, давши зрозуміти, що час Богдана вичерпаний. — Але ти мені ось що скажи: чому не приїхала Марта?
Це питання явно збентежило Богдана. Йому видалося, що два десятки пар очей присутніх на підпільному засіданні його побратимів свердлять йому серце.
— Я ж тобі пояснював, Тарасе, — голос у Богдана зірвався, і юнак, щоб повністю не видати себе, зімітував кашель. — Я казав це тобі. В Дрогобичі справжня зима. Марта застудилась. Лежить удома, має високу температуру, і тому не змогла приїхати.
— Дивно, я телефонував їй перед початком нашого зібрання. Ніхто слухавки не підняв. Можливо, її температура різко понизилась?
— Якщо мені не довіряють, я можу покинути і зібрання, і організацію! — вибухнув Богдан, відчуваючи, що втрачає завойовані у "Галицькій Республіці" позиції.
— Мова про це не йде, — твердо сказав Возняк, розуміючи, що у своїх підозрах зайшов надто далеко. Зрештою, він боявся, що Богдан, маючи певний вплив в організації, міг потягнути за собою із "Галицької Республіки" багатьох людей, а це би однозначно призвело до розколу. — Але нам було би цікаво почути думку місцевого дрогобицького керівництва, а не твою можливу інтерпретацію щодо ситуації у Дрогобичі. Ти повинен зрозуміти всю важливість нашої справи й не гарячкувати, а тим більше не розкидатися словами про вихід із організації.
— Вибач, я був неправий, — Богдан проковтнув свою амбітність, аби не зашкодити справі.
— Добре, тепер перейдемо до фінансових справ. Андрію, що ти можеш нам сказати?
На середину зали вискочив хлопчина, якому на вигляд було не більше п'ятнадцяти років, хоча насправді нещодавно йому виповнилися всі двадцять.
— За день до виступу ми готові заволодіти майже третиною грошей, які є у банках. Крім того, є домовленість із крупними підприємствами, які нас будуть спонсорувати у перший тиждень-два нашого перебування при владі. По фінансових справах майже стовідсоткова готовність у Дрогобичі та Стрию, трішки гірші справи у Бориславі та Червонограді. У Львові цього тижня маємо підтягнути всі резерви.
— Гаразд, — сказав Возняк. — Більш детально розкажеш у вужчому колі. На цьому наше засідання вважаю закритим. Кожна організація детальні інструкції отримає окремо від своїх кураторів.
Розходились по-одному, і біля оперного театру Богдана наздогнав Андрій, головний фінансист "Галицької Республіки":
— Я давно хотів тобі сказати, Богдане, що підтримую твою позицію. Наші кєровніки, — він презирливо сплюнув, — лише бавляться у революцію, а коли справа доходить до практичних дій, то всі ховаються у кущі. Так що не вішай ніс, і, якщо треба, ми підтримаємо тебе, а не Возняка.
— Дякую, друже, — Богдан намагався усміхатися, потискуючи руку Андрієві, а сам поглядом старого конспіратора вимацував знайомі обличчя тих, хто міг стати свідком їхньої розмови.
БОРИСЛАВ. 2055 РІК. 22 КВІТНЯ
Марту вже декілька діб тримали у якійсь квартирі в самому центрі міста, біля Барабського мосту, і вона не мала жодної змоги вирватися на волю. Вдень і вночі з нею були дві жінки, які розмовляли з нею і між собою лише на побутові теми й пильно стежили за кожним кроком полонянки.
Ось уже третій день поспіль рівно о дванадцятій годині її відвідував начальник обласної поліції безпеки, який до години другої розмовляв з нею. Марта розуміла, що найбільше поліціянтів цікавить, де знаходиться зброя. Звичайно, вона як керівник дрогобицької організації "Галицька Республіка", знала це, але мовчала, чекаючи, коли від слів перейдуть до тортур, і готувала себе до найгіршого.
У Львові не вдавалися до широкомасштабних арештів, хоча знали майже все про цю нелегальну організацію, яка хотіла збройним шляхом заволодіти владою. Арешт керівників організації змусив би їхніх прихильників справді взятися до зброї, а це не входило у плани львівського керівництва, яке завжди хизувалося перед київською владою стабільністю політичної ситуації в регіоні.
— Марто, я буду з тобою відвертим, — нині начальник обласної поліції безпеки виглядав утомлено. — Твої хлопці розшукують тебе у Дрогобичі та Львові, але й гадки не мають, що ми тебе вивезли до Борислава. Ти сама розумієш, що ваша організація поставлена поза законом, а тому будь-які дії караються тюремним ув'язненням аж до смертної кари. Зараз ситуація дуже напружена, і світовій громадськості буде не до вас, коли ми розпочнемо судовий процес. А більше чекати ми не будемо. Єдине, що може врятувати тобі життя, — це сказати, де знаходиться зброя. Повір, я не хочу, щоб пролилася людська кров. Невинна кров...
Марта вперто мовчала і дивилась в одну точку, так що здавалося, ніби вона не слухає поліціянта, хоча насправді ловила кожне його слово, намагаючись навіть з інтонації зрозуміти, що насправді він має на увазі.
— Декотрі твої друзі мають більше розуму, — львівський начальник починав нервувати. — Ось, наприклад, Богдан Садовий співробітничає з нами, бо зрозумів, до чого може призвести ваша необдумана революційна діяльність.
— Це неправда! — вибухнула Марта. — Богдан не міг стати зрадником!
— А він ним і не став. Він просто визнав фальшивість ваших революційних ідей. Не можна заради ідеї, якою б святою вона не була, вбивати невинних людей... Я організую тобі зустріч з Богданом. Але май на увазі, що це буде твій останній шанс. Якщо ти й після цієї зустрічі не наберешся розуму, то живою звідси не вийдеш, а твоїм товаришам ми скажемо, що ти стала зрадницею, видала всю організацію, а тепер на кошти нашої служби емігрувала до Канади. Думаю, що твій батько з хворим серцем такого удару не витримає.
— Я завжди знала, що ваша служба — підла і нічого спільного з питаннями безпеки не має.
— Ми змушені так діяти, дівчинко. Ми йдемо на малі жертви, аби не було більших. Отже, я востаннє з тобою розмовляю, і ось мої пропозиції. Ти розповідаєш, де ви ховаєте зброю, а ми допомагаємо тобі й Богданові податися до Канади. В іншому випадку я нічим не зможу тобі зарадити.
ЛЬВІВ. 2055 РІК. 23 КВІТНЯ
Богдан Садовий ненавидів цього чоловічка, який у Дрогобичі відрекомендувався йому батьком Марти, а насправді виявився співробітником поліції безпеки. Якби не те фатальне довір'я до нього, тоді Богдан був би чистим перед своєю совістю й товаришами. Тепер він розумів, що назад дороги немає, і ладен був убити цього сивобородого Івана Петровича, як той відрекомендувався, імітуючи ім'я й по-батькові тата Марти, хоча, очевидно, звали його по-іншому.
Тоді в Дрогобичі з ним говорили не більше п'ятнадцяти хвилин і змогли переконати у фальшивості ідей, які він сповідував. Аж тепер Богдан зрозумів, що фактично ніяких ідей у нього й не було, а володів ним страх, коли Іван Петрович, киваючи на двох молодиків атлетичної структури, сказав, ніби між іншим, Богданові, що якщо він не буде співробітничати з поліцією безпеки, то його вб'ють, і ніхто не взнає, де і як загинув Богдан.
Це вже пізніше, упродовж отих декількох днів, Іван Петрович вів з ним інтелектуальні розмови на патріотичні теми, і Богдан сказав сам собі, що потрібно вижити за будь-яку ціну і, можливо, на еміграції продовжити боротьбу за Галицьку Республіку.
— Ви повинні розуміти, Богдане, — тоном учителя казав Іван Петрович, — що ідеї Степана Бандери, які буцімто ви сповідуєте, насправді ведуть до самоізоляції української нації. Нашарування великоросійських ідей не можна стерти з нашої ментальності.