Всі свої скарби Тушко ховав у величезному, збитому з фанери, чемодані, на якому завсігди висів важкий замок. Сергій Махов на ту пору виховував у собі силу волі. Він захопився гіпнозом: в його тумбочці лежало кілька старовинних, пошарпаних книжок із заяложеними фотографіями волооких гіпнотизерів та літніх екзальтованих пань —славнозвісних медіумів. Де б не бував Махов — у кінотеатрі, в трамваї чи на лекції — всюди тренував погляд: дивився людям прямо в очі, не моргаючи, важко, до нестями. Його погляду не витримували. Потім Сергій провів серію вдалих експериментів, усипивши знайомих хлопців. Це принесло йому популярність на курсі. Але справжньої слави він зажив, провівши сеанс гіпнозу над Тушком. Це було в день, коли Тушко одержав посилку. Махов з Тушком замкнулися в кімнаті, лунали звідти якісь короткі речення — неголосні, але владні, потім у коридор вийшов, приречено всміхаючись, Сашко Тушко. Він тримав у руках відкриту посилку. Сашко сонливо плентав по гуртожитку, стукаючи в двері кімнат, і роздавав онімілим од здивування студентам їжу. Махов, порипуючи чобітьми, ходив за ним, осміхаючись задоволено, як дресирувальник. Пізніше, щоправда, коли Тушко отямився, виник скандал, який ледве вдалося уладнати. Після цього випадку, який став предметом обговорення в комітеті комсомолу, Махов якось охолов до гіпнотизерства. Закінчив інститут, поїхав у Німеччину — працювати полковим лікарем, і Дорошенко нічого більше не чула про його гіпнотичні експерименти.
— Змінився ти дуже, — сказала Дорошенко. — Чи постарів, чи що. Не впізнаю.
— Зате ти молодієш. А чим людина молодша, тим наївніша.
— Що з сироватками робити? — втрутилась Ліля,
— Ви, Лілю, дуже погано працюєте, —сказала Дорошенко рипучим голосом. — Треба було стежити за реакцією, а не базікати з цим... порадником. Час тільки змарнували, Так працювати не можна. За такі речі по руках треба... А ти чого тут стирчиш? — накинулась на Махова. — Йди геть. Не заважай працювати. Без тебе обійдемося. Пиши краще дисертацію.
Махов ображено гримнув дверима. Дорошенко почала розглядати на світлі пробірки з кров'ю, міркуючи, скільки в них залишилося сироватки — бурштинової рідини, яка спливла над затужавілою масою червонокрівців. У неї знову боліли соски, і вона знову думала про вологі, спраглі уста Івасика, про його рученята, коли він, заспаний, впирається ними в груди, чмокаючи і тихенько стогнучи від задоволення. А вночі Івасик простягав руку через сітку, стискуючи в кулаці мамин палець, і лише тоді засинав, заспокоєно сопучи.
Ліля взяла штатив і вилила геть червону водичку з пробірок у раковину. Дорошенко все ще переглядала пробірки. Ліля почула важкі кроки. Озирнулась. До кімнати ввалився Баландін.
— Євдокіє Іванівно! — голосно сказав він. — Лілю! Я вам таку новину приніс...
Він підійшов до Дорошенко, забрав пробірку й поклав знов у банку з-під консервів.
— Тільки що дзвонив Білан, — сказав він. — Чуєте?
— Чую, — тихо відповіла Дорошенко.
— Сталася надзвичайна історія. Та ви слухаєте чи ні? Нізащо не повірите!
— Що там ще скоїлось? — злякалась Дорошенко. Ліля стояла біля раковини, тримаючи в руках мокрі пробірки, які збиралася помити, і боялася торкнутись крана, щоб плюскіт води не заглушив слів Баландіна. Але Баландін на цей раз говорив дуже голосно — так, що навіть лункий струмінь води не зміг би заглушити його слів.
XIII
Перших двох дзвінків Велта не почула. Вона чистила пилососом зимові пальта і не чула нічого, крім виття мотора. Нарешті Велті здалося, що дзвонять. Вона вимкнула пилосос і вийшла в передпокій. Відчинила двері, не питаючи.
Перед нею стояла літня жінка в промоклому зеленкуватому плащі з оксамитовим комірцем. Голова пов'язана сірою шерстяною хусткою. У незнайомки було жваве обличчя з обм'яклими рисами. Губи вона сумно стулила.
Чорними очима безцеремонно і, здавалося, сердито розглядала господиню.
— А ви молода, — нарешті вимовила незнайомка.
— Що вам треба?
— Мені потрібні ви, — сказала незнайома жінка, ступаючи крок уперед і входячи до квартири. Велта розгублено відступила. — Я не помилилась, — додала жінка. — Мені потрібні саме ви. Я дружина Миколи Петровича Баландіна.
— Заходьте, — сказала неприкаяно Велта, пораючись біля замка: ніяк не могла його зачинити. — Роздягайтесь.
— Я забула сказати — колишня. Пробачте, — мовила жінка.
— Нічого. Прошу, заходьте.
— Я ненадовго, — сказала жінка. — У мене до вас справа. Раз уже так вийшло, давайте познайомимося: Валентина Миколаївна.
— Велта.
— Не наше ім'я.
— Я в Латвії народилась.
— Знаю, — сказала жінка.
Вона обдивлялася навколо. Старі, темні, випадкові меблі. Він завжди був байдужий до комфорту. Стелаж, збитий з простих дощок; полиці вщерть заставлені книжками. Він завжди ганявся за книжками. В кутку стояв запилений футляр з-під скрипки. Невже він кинув музику? Так, так, йому ніколи. Дитяче ліжко з білою сіткою, як на футбольних воротах. У нього дитина. Великий незугарний письмовий стіл з розкиданими паперами, протоколами дослідів, монографіями. Ніщо не змінилось. Біля чорнильного приладу — темно-блакитний макет якоїсь установки. Це щось нове. І поруч—гнучкий зелений спомин про минуле, відсвіти сонця на кримських скелях, її молодість, коли вона, прудконога, тікала од нього, а він наздоганяв. Гнучкий зелений стовбур уже сягнув стелі — її швидкоплинна молодість, її самотність, що вимірювалась сантиметрами росту цього деревця: насіння кипариса, кинуте в сиру землю вазона, вистромило ледве помітну стрілочку тоді, коли Миколу забрали. Відсвіти сонця та біле, рожевіюче на видноколі море — більше вона не була на морі, але дзвінке диво тих днів, але відблиски сонця на передвечірніх скелях і хвилі із заокругленими дельфінячими спинами переслідували її по ночах у замкненій самотній кімнаті. Коли вона дізналася, що він повернувся, то виміряла лінійкою гнучке зелене деревце: п'ятдесят дев'ять сантиметрів. Так довго тривала її самотність. Під час їхньої останньої зустрічі вона віддала кипарис Баландіну.
— Я вас слухаю, — сказала Велта.
— Ви тільки не хвилюйтесь. У мене дуже погана звістка.
— Микола! — скрикнула Велта. — Що з ним?
— Він заразився небезпечною хворобою. Зараз у них карантин. Нікого не пускають.
— Коли?
— Вчора. У мене приятелька в інституті працює. Аварія.
— Він учора дзвонив, — сказала Велта, важко сідаючи на стілець. Гостя стояла біля дверей. — Він дзвонив. Тут якесь непорозуміння. Він мене запевнив, що їде до Житомира. На семінар. Він часто їздить. Це, мабуть, помилка.
— На жаль, це правда. Я, власне, так і думала, що Микола Петрович постарається приховати од вас... Треба щось робити.
— Хвороба Джосера?
— Може. Я не знаю... Приятелька казала, що щось вірусне. Я в цьому не тямлю.
— Певно, Джосера, — сказала Велта. — Він останнім часом з нею працював.
— Не знаю.
Велта підвелася з стільця, підійшла до письмового столу, взялася гарячково накручувати телефонний диск.
— Зайнято, — з відчаєм сказала вона. — Там завжди зайнято. Легше додзвонитися до господа бога, ніж до інституту.
Валентина Миколаївна обняла її за плечі.
— Не треба дзвонити. Давайте поїдемо в інститут.
— Чому він мені нічого не сказав?
Валентина Миколаївна почала легенько підштовхувати Велту в спину:
— Одягайтесь. Не будемо гаяти час. Треба йти в інститут. Треба всіх на ноги підняти. Одягайтесь. Пізно буде.
Велта раптом змерзла, їй стало зимно, наче вона стояла на крижаному вітрі; швидко одягалась, не знаходячи рукавів пальта. Валентина Миколаївна допомогла їй, Велта наділа була білий капелюшок-котелок, потім, передумавши, жбурнула капелюшок на стіл і пов'язала голову темною хусткою.
— Ходімо, — сказала вона.
— Я, здається, наслідила, — сказала Валентина Миколаївна.
— Нічого. Завтра приберу. Ходімо.
Велта замкнула двері, вони стрімголов побігли вниз.
— А де ваша маленька? — обережно запитала Валентина Миколаївна, коли вони опинились на вулиці.
— В садку.
— Невже віддали?
— Я працюю, — сказала Велта.
— Працюєте?
— В Жовтневій лікарні. Медсестрою.
"І через дві години повинна бути на чергуванні, — подумала Велта. — Сьогодні буде важка ніч".
— Якщо хочете, — запропонувала Валентина Миколаївна, — я зможу всі ці дні допомагати вам. Вам, мабуть, ні на кого дитину залишити?
— Нікого нема.
— Я догляну. Я, вважайте, не працюю.
— Зовсім?
— Даю уроки музики.
"Так, так, — подумала Велта. — Вона піаністка. Він мені казав. Вони познайомилися в філармонії. Це вона йому переписувала ноти".
Пішли по Червоноармійській вулиці. Перехожих було небагато. Люди тулилися до будинків. По запітнілих вітринах, поїдених дощовими струмочками, ковзали їхні тіні. Пройшли повз магазин тканин, у вітрині якого стояли карлики-манекени. Велта не помітила, коли Валентина Миколаївна почала говорити.
— ...Лихо, та й годі, з цими пакунками... Прийдеш на пошту. Черга неймовірна. По п'ятнадцять, двадцять чоловік. А кожен пакунок треба зважити, перев'язати шпагатом. Стоїш, стоїш, ніг не відчуваєш. Я завжди ставила пакунок так, щоб адреси не було видно. Бо ж знаєте — різні люди дивляться. Та й на пошті теж... Було два приймальники. Один — дуже мила людина. Інтелігентний, сивий. Такий, знаєте, тип учителя. Гімназію закінчив. Він завжди казав: "Якби ви знали, скільки через мої руки цих пакунків пройшло. Все на поштову скриньку. Думаєте, ви одна?" Норма — десять кілограмів. Буває, не вгадаєш. Покладеш десять з половиною або навіть одинадцять. То цей Кирило Матвійович візьме — нічого не скаже. Похитає головою і візьме. А другий — цербер скажений. Як побачить куди — одразу й на дибки. Щоб усе за нормою. Ані грама більше. Погано було, як захворів Кирило Матвійович. Кілька місяців хворів... У мене норма була для Миколи: два кілограми сала, кілограм ковбаси...
"Знаю, — подумала Велта. — Я знаю, що ти клала у пакунки — через вірних фельдшерів Микола передавав мені харчі: два кілограми сала, кілограм ковбаси копченої, московської, два кілограми цукру-рафінаду, двадцять пачок сигарет "Прима", кілограм печива, півтора кілограма гречки. Іноді плитка шоколаду". — Пробачте, — сказала Велта, зупиняючись біля кіоска. — Хвилиночку. Сигарети "Джебел" є? Дайте чотири пачки. Дрібних у мене нема.
Валентина Миколаївна взяла пачку сигарет, покрутила в руках, повернула Велті.
— Як змінюються смаки.