А тепер перед нами відкриваються в явищі радіоактивності джерела атомної енергії, які в мільйони разів перевищують усі ті джерела сил, що малювала собі людська уява. Мимоволі з трепетом і очікуванням звертаємо наші погляди до нової сили, що розкривається: перед людською свідомістю. Що звістує вона нам у своєму грядущому розвитку?.. З надією й острахом вдивляємося ми в нового заступника і спільника" (1910 р.).
"Радій є джерелом енергії. Він могутнім і мало для нас ще зрозумілим чином діє на організм, викликаючи довкола нас і в нас самих якісь незбагненні, але дивовижні за наслідками зміни... Якось дивно почуваєшся, коли бачиш ці нові форми матерії, добуті генієм людини з надр Землі. Це перші зернята сили майбутнього. Що буде, якщо отримуватимемо їх у будь-якій кількості?" (1911 р.).
І ось у дні, коли по Києву ще ходили дозиметриста і всерйоз обговорювалося питання про доцільність проведення суцільної дефоліації (звільнення від листя) знаменитих київських каштанів і тополь, я прийшов до будинку, в якому в 1919–1921 роках працював Володимир Іванович Вернадський. На фасаді президії Академії наук УРСР висить меморіальна дошка на згадку про цю геніальну людину. Здавалось, він підійшов до вікна президентського кабінету і пильно дивиться на нас з глибини київського минулого, коли візники цокали повз цей будинок бруківкою і мало хто ще в світі чув таке слово — радіація. І ніхто всерйоз не сприймав пророкувань учених.
Я прийшов до віце-президента АН УРСР, відомого радянського ботаніка й еколога, академіка Костянтина Меркурійовича Ситника. Ось що він сказав:
"Це трагедія, велика трагедія народів, яка зачепила безпосередньо сотні тисяч людей. Виник новий екологічний фактор. Я б не перебільшував його, але ще гірше його недооцінювати. Звичайно, не можна допускати, щоб ми, захопившись обговоренням чорнобильської проблеми, забули про те, що сьогодні продовжують диміти заводи України, що триває забруднення Дніпровського водного басейну хімічними та металургійними підприємствами. Однак новий фактор, пов'язаний з аварією, існує, і це фактор негативний.
Люди дуже занепокоєні його існуванням, і це природно. Переважна більшість населення ніколи не цікавилась, якими є гранично допустимі норми окислу азоту чи сірчистого ангідриду. Зате їх дуже цікавить сьогодні рівень гамма —, бета — і альфа-випромінювання. Пояснюється це тим, що ми роками казали про трагедію Хіросіми й Нагасакі, ми докладно розповідали про величезну небезпеку для людства, пов'язану з радіоактивним випромінюванням. Люди поступово все це нагромадили у своїй свідомості і ставляться до радіоактивності як до фактора великого ризику. Тут існує певний психологічний феномен, певний розрив між емоціями ї знаннями. Усі знають, що внаслідок промислових викидів у навколишнє середовище потрапляють канцерогени, але це не викликає особливих емоцій.
Інша річ радіоактивність. Настрій у людей дуже тривожний, адже вони бояться за своїх дітей, внуків, бо ми багато говорили про генетичні, віддалені наслідки. На це повинні зважати і вчені, і засоби масової інформації.
Ми повинні об'єктивно й тверезо роз'яснювати існуючу ситуацію, не відмахуючись од тривожних запитань людей. Не треба боятися, що це викличе паніку, бо причина паніки якраз у нестачі інформації. А ми, як папуги, повторюємо одне й те саме — що продукти чисті, що вони перевіряються і таке інше. Але якщо я сам не маю щодо цього певності, якщо я сам уже кілька місяців не п'ю молока, то як я можу запевняти людей в протилежному? Підіть на вокзал і подивіться, що люди везуть з Москви? Повні сумки продуктів. Більшість з них з недовірою ставиться до того, що ми пишемо.
Скажімо, медики весь час у своїх надоптимістичних передачах у червні — липні твердили про те, що купатися у Дніпрі в районі Києва можна. Я от і тоді вважав, що купатися не можна ні в якому разі. Бо в прибережній частині, у мулі, в той час назбиралася певна кількість радіонуклідів. Нічого з киянами не сталося б, якби вони один рік утримались від купання або не пішли до лісу по гриби.
В той же час, ясна річ, не слід цю проблему й перебільшувати. Чому? Та тому, що в природі відбувається могутній процес розбавляння, розсіювання радіонуклідів — і це рятує нас. Знову, в котрий уже раз, матінка-природа стала нашою рятівницею. Маю на увазі дерева, землю і води Київського моря, що прийняли, ввібрали в себе основний викид радіоактивності. Скільки ми з вами проклинали Київське море, що нависло над нашим містом, однак у цій ситуації воно виявилося корисним накопичувачем, увібравши в мул частину радіонуклідів, які потім осіли на дно. Море виявилось радіомістким, воно поглинуло деяку кількість частинок, і ми сподіваємось, що врешті-решт відбудеться розбавлення радіонуклідів до незначних концентрацій.
Питання про воду мені ближче, бо я очолюю робочу групу по моніторингу (стеженню.— Ю. Щ.) за станом води у Дніпровському басейні. Дніпро — важливий елемент усіх наших турбот, можливо, найважливіший. Адже водою Дніпровського басейну користується 35 мільйонів населення України. Відразу ж після аварії було проведено ряд термінових заходів по охороні джерел водопостачання, і можу сказати, що населення України одержує доброякісну питну воду. Я заявляю про це з повною відповідальністю.
Разом з тим треба бути готовим, до будь-яких несподіванок. З цією метою ми спільно з Інститутом кібернетики імені В. М. Глушкова створили математичну модель вивчення і прогнозування стану води у Дніпровському басейні. В цій моделі передбачили різні — аж до найекстремальніших — можливі ситуації, розробили на випадок їх виникнення цілий комплекс спеціальних заходів. Та поки що екстремальні ситуації не виникали.
В чому полягають уроки Чорнобиля? Нещодавно у нас відбулася типова наукова конференція з питань Чорнобиля і його наслідків. Зібралося не менше ста чоловік, з цифрами, графіками, викладками. Фізики, біологи, генетики. Були цікаві доповіді, і серед них дуже оптимістичні. І це не той оптимізм, про який писав Чингіз Айтматов у "Пласі": "Доки ми будемо запевняти, що навіть катастрофи у нас найкращі?" Ні, у своєму середовищі ми дуже відверті. Деякі об'єктивні дані налаштовують нас все-таки на оптимістичний лад. Але про це треба вміти розповісти так, щоб люди повірили. Треба знайти таких учених, які б говорили переконливо, з фактами і цифрами, щоб викликали довіру читачів і телеглядачів.
І, звичайно, одним з головних уроків є урок моральний. У зв'язку з чорнобильською аварією різко посилились гіркота, розчарування наукою. Адже ви також казали про це на з'їзді письменників України?
— Казав.
— Та справа не так у самій науці, як у моральних якостях окремих учених. Дуже часто можна спостерігати таку ситуацію: є два-три вчених приблизно однакового чину і звання. Один з них каже категоричне "ні", а двоє інших — "так". Що робити тим, хто приймає рішення? Вони, природно, обирають ту відповідь, яка їм більше до душі. Нажаль, не завжди навіть той учений, який каже "ні", намагається згодом обстоювати свій погляд, боротися за істину, виступати на високих форумах і т. д. Навіть він уникає душевного дискомфорту, не хоче конфліктувати з впливовими людьми та відомствами.
Мабуть, головний урок Чорнобиля полягає в тому, що будь-який, навіть найменший ґандж ученого, будь-які поступки совісті повинні суворо каратися. Ми ж бо забули про те, що колись непорядній людині руки не подавали. Колись. А проте сьогодні в тисячі разів зросла відповідальність учених за свої власні відкриття і за експертизу величезних новобудов. Учений повинен іти у вогонь за свої ідеї, свої переконання. Та чи часто таке побачиш?"
Ось такі розмови велися в приміщенні, освяченому іменем В. І. Вернадського, котрий в 1922 році сказав:
"Учений не машина і не солдат армії, який бездумно виконує накази, не розуміючи, до чого призводять і для чого ці накази робляться... Для праці над атомною енергією необхідне усвідомлення відповідальності за винайдене. Я хотів би, щоб у науковій роботі, такій, здавалося б, далекій від духовних елементів людської особистості, як питання про атоми, цей моральний елемент був усвідомлений".
Чорнобильські маршрути привели мене і до Москви, туди, де сорок років тому, двадцять п'ятого грудня 1946 року, став до ладу перший в Європі уран-графітовий атомний реактор Ф-1 — "фізичний перший". Тоді це була околиця Москви, Покровсько-Стрешнєво, і стояв тут густий сосновий ліс. А втім, сосни і зараз є. Тепер тут розкинулась територія Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова,
Я прийшов до Валерія Олексійовича Легасова, академіка, члена президії Академії наук СРСР, першого заступника директора і директора відділення інституту, лауреата Ленінської та Державних премій СРСР. Головні наукові зацікавлення Валерія Олексійовича пов'язані з ядерною технологією та водневою енергетикою, хімією плазми і синтезом сполук благородних газів. Але 1986 року ім'я академіка Легасова пролунало на весь світ у зв'язку з ліквідацією аварії на Чорнобильській АЕС. Валерій Олексійович приїхав до Прип'яті в перший же день аварії, був призначений членом Урядової комісії.
Я познайомився з академіком Легасовим незадовго перед тим, як зустрівся з ним. Працюючи над науково-публіцистичним кінофільмом "Впровадження" (студія "Київнаукфільм"), я, сидячи в монтажній, десятки разів переганяв плівку з інтерв'ю Валерія Олексійовича, яке він дав нашій знімальній групі. Мені особливо запали в душу такі слова: "Я хотів би звернути увагу на те, що за багато років ця хвороба — недостатня увага до нового, невміння показати нове — стала задавненою, і вилікувати її не так просто. Стала вона задавненою тому, що з дитячих літ нас не дуже привчають цінувати нове, відрізняти старе від нового. Якщо прийти в будь-який клас і послухати, як іде урок, то незалежно від того, гуманітарний це предмет чи природознавчий, як правило, ви зустрінетесь з тим, що дітям пояснюють, яка це гарна книжка, яке це точне рівняння, який чудовий експеримент. Але жодного разу ви не почуєте запитання: а як би ти зробив краще, а чим поганий цей експеримент бо чим невдала ця книжка?
А проте з заперечення того, що здається добрим та ідеальним, починається творчість, намагання все зробити якось краще.