У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки... Так що у такій формі — не той фасон.
Сідалковський справді задумався: "З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі "Все для інтуриста" — ще сяк-так. Але лотерейні квитки... У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками "ролс-ройс". Ніколи!"
— Якщо добре піде, можете непогано заработать,— долітали до свідомості слова Мері.— Матимете свої гроші...
Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. "Треба вміти крутитися",— згадав він слова Карапет.
Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.
— Це від Валіко,— сказала вона.— Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин,— Карапет подала Сідалковському штани.— Валіко теж любив. Казав: "Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу".
— Це добре чи погано? — запитав Сідалковський.
— Для Грузії добре, для мене погано, — відповіла Карапет.— Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік,— обурювалася.
— А вам залишив на спогад костюм? — Сідалковський засунув ногу в холошу.
— І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.
— У вас їх багато?
— Аж три: Віра, Надія і Любов.
— У вас, Мері, широкий асортимент.
— І одна краща за другу,— вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському.— Віра — це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається...
— Розлучатися?
— Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна,— рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит.— Кращої дружини не знайдете.
— Ви ж казали, що Люба.
— То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в ждані Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона,— Карапет перегорнула сторінку альбома.— Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?
Він узяв альбом до рук, як молодий сапер міну невідомої конструкції. В кімнаті повисла тиша, мов над замінованим полем. На Сідалковського дивилася Тамара — млосна володарка кругленьких колін, обтягнутих у капрон того кольору, який найбільше йому подобався.
— Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь,— долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки.— Тамара — активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака...
"Це мені ні до чого,— думав Сідалковський.— Я не директор Будинку культури".
— Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.
"Це ми знаємо".
— На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся,—закінчила Карапет.
"Тар-тюф, тар-тюф,— билося серце у Сідалковського.— Чуєш: тар-тюф, тар-тюф. Сватаєшся до дочки, а живеш з матір'ю. Тар-тюф. А може, це не вона?"
— Як вашої дочки прізвище? — запитав уголос.
— Якої?
— А хіба у вас, в усіх прізвища різні?
— А як ви думали, Сідалковський? Старшої — Будкевич. Середульшої — Карапетян. Гарний був чоловік. Не так одягався, як ви, Сідалковський, зате й не був таким голодранцем. Багато грошей заробляв.
— Звідки ви взяли, що я голодранець? — Обличчя Сідалковського набрало кольору перестиглої вишні.
— А хіба ж не видно? Аристократ, а тільки й того, що на вас...
Сідалковський підійшов до серванта і взяв звідти пляшку хересу.
— На правах зятя,— посміхнувся криво.
— Оце я розумію,— посміхнулася Карапет.— Таких люблю і обажаю.
Сідалковський наповнив світло-брунатним хересом фужери.
Мері витягла з сумки два донецьких "Гулівери". Сідалковський мовчки цокнувся і для поновлення нової порції оптимізму випив. "Гулівером" не заїдав.
— Середульша дочка...— провадила далі Карапет і постукала по коробці цигаркою "Дездемона".
"Зараз почне душити",— подумав Сідалковський, але не сказав нічого.
— Середульша — Надія. Найменша — Люба, ось оця, яку ви берете. Вона Гогошвілі. Від того самого Валіко. Так що віддаю вам разом з приданим,— кивнула на костюм.
— По ваших дочках можна вивчати вашу біографію,— вихопилося у Сідалковського.
— Поляка у мене ще не було. Ви перший.
— Я не поляк, я українець,— чемно заперечив Сідалковський.
— З українцями мені найбільше везе.
— Скільки у вас було чоловіків, Мері?
— Офіціально чотири. Ви можете бути п'ятим. Я не заперечую.— Мері розреготалася так, що на пляшці хересу відклеїлась етикетка.— Квартира у мене є. Ви мені подобаєтесь.
— Нерівний шлюб,— посміхнувся Сідалковський і поспішив повернути її до попередньої розмови: — А не офіціально?
— Ви мене смущаєте, Сідалковський.
— Я відчуваю: ви давно перевиконали план. А є, між іншим, жінки, що не добрали до плану.
— Я вас не понімаю. Ви про який план? У магазині в мене завжди план. Навіть більше...
— Я не про те. За напівофіційними даними, на одного чоловіка у нас припадає чотири жінки. У вас, Мері, навпаки: на одну жінку припадає чотири офіційних чоловіки. Це нечесно, Мері. Ви обкрадаєте своїх сестер.
— Ви мене вбили, Сідалковський. Треба ж уміти на світі жить. Я ж даю об'явленія. Роблю людям добро: приймаю на квартиру. Інші в такий способ женихів шукають. Хто як може, так і крутиться. Один, як муха в окропі, а другий, як вареник в сметані... Аякже. От ви мені ж нічого не платите за квартиру? Так хоч щось робіть і опше.
— Не за квартиру — за ліжко, Мері... Точніше, за одну десяту його,— нагадав Сідалковський.
— Хай ліжко. Але тепле. А не платите. Та я з вас і не вимагаю. Чєловєк один жити не може. А тим більше така молода женщина, як я. Скільки мені лет? Як ви думаєте, Сідалковський? Кажіть, але не питайте паспорта.
— Я й без паспорта бачу, що вам, Мері, не більше тридцяти. Жаль тільки, що ваша старша донечка уже має двадцять вісім і цим самим ставить вашу молодість під жорстокий удар...
— Ви дуже колкий, Сідалковський. Я не люблю таких. Мені наравляться мужчини нєжниє.
Сідалковський на знак згоди кивнув головою.
— Так-от я й кажу: ви повинні, Сідалковський, теж мати свої гроші. Хоч на дзельтерську воду. Я даю вам заробити, а ви комизитесь. Лотереї продавать — це не хек свіжоморожений. Робота чиста. Інтелігентна. Якраз для вас, Сідалковський, і опше...
РОЗДІЛ XIV,
в якому розповідається про повернення з далеких мандрів Адама і Єви, "Фактус" і "сьоме небо", натюрморт, Мадагаскар і Дагомею, подвиг Баронецького, його заяву і далекого тезка
Захопившись Сідалковським, як Ховрашкевич їжаками та ондатрами, ми зовсім забули про Адама і Єву. А між іншим, вони вимагають до себе (особливо Єва) не меншої уваги, ніж Сідалковський чи Ховрашкевич. Без Єви і Адама роман так само важко продовжувати, як і рід людський чи, скажімо, нові види ондатр.
Адам, нарешті, повернувся з далеких і важких мандрів. Повернувся не сам, а зі своєю законною дружиною Євою Гранат (про те, що Єва стала законною дружиною Адама, свідчили печатки в їхніх документах і всі без винятку жителі Індустріальної Балки).
Адам привіз Єву швидким спецпоїздом "Жорнівка — Янушполь" з однохвилинною зупинкою в Києві. Молодята сіли в тролейбус і поїхали з швидкістю автомобіліста-любителя. Машина, підвішена палицями до електродротів, попискуючи на перехрестях, довезла їх до Ботанічного саду. Адамові хотілося показати район, де він жив, і сад, в якому гуляли закохані та ходили з диктовими табличками на грудях ті, що мріяли виміняти велику мікрорайонівську квартиру на маленьку в центрі. Аби лише з видом на Хрещатик чи на Софію київську.
Адам вів Єву крізь стрій екзотичних дерев з диктовими паспортами на грудях і дивився на неї, як на спокусливу зірку кіноекрана. Диктова документація дерев свідчила, звідки ці пришельці родом, коли були до нас завезені і коли одержали постійну Прописку в самому центрі столиці.
Вийшли на каштанову алею. На деревах догоряли останні червоні спалахи, що скидалися на кольорові свічки у нічному барі.
— Єво, це Київ,— сказав Адам, нахилившись до її вушка.
— Який він? — чи то запитала, чи то ствердила Єва.— Свічки які?
— Каштанові,— посміхнувся Адам.
— Я знаю. Які вони?
— Гарні,— промовив Адам.
— Я бачу,— промовила Єва.— Це Київ? — чи то запитала, чи захоплено підтвердила Єва.
— Так, Єво, Київ. А це мій дім,— показав Адам на блискуче виконану велику копію кращих висотних будівель міста.
Єва дивилася на царство із скла та залізобетону, і в неї паморочилася голова.
— Боже? Який він?
— Високий! Поки що найвищий у місті.
— Єві страшно, Адаме,— і вона притулилася до нього.
Адам жив у цьому будинку. На самісінькій його вершині, де почував себе, як на сьомому небі. Коли над містом ішов дощ, сусіди з нижніх поверхів сушили на Адамовому балконі білизну. Дощові хмари проходили внизу, і Адамові весь час здавалося, що він у салоні надзвукового лайнера. Це був новий житловий будинок вчених, який мав просту і лаконічну назву — "Фактус". Він, здавалося, силоміць уліз поміж будиночки-старожили, які пам'ятали ще князя Ярослава. "Фактус" вважав себе модерністом і стояв серед "класиків" з гордо піднятою головою, зверхньо демонструючи свій залізобетонний модерн, як баскетболіст на зустрічі з молодшими учнями спортивної школи-інтернату. Площа, яка здавалася колись великою й просторою, тепер нагадувала дитячий майданчик, а перехожі — дітей. Коли Адам дивився вгору і по небу пливли хмари, йому завжди ввижалося, що "Фактус" ось-ось упаде...
З Євою Адам не боявся нічого. "Фактус" світився вітринами, і на його фронтоні горіли величезні веселкові літери: "Фото", "Діод" та "Ум".
— Адаме, що це? — запитала Єва, показуючи на першу назву.— Це фотографія?
— Ні, Єво.