ь малеча тягла свою невеличку пайку і, як завжди, метушилася найдужче. їхня вожата Таня турбувалася, чи всі жовтенята зібралися, чи зручно "їм сидіти, чи не буде холодно: адже ввечері від води тягло прохолодою.
Оля і Соломка вмостилися, міцно притулившись одна до одної, та коло них опинився і Женя. Оля незадоволено смикнула плечиком. Вони були з одного міста і навіть вчилися в одному класі, і хоча й казала Оля, що він любить "випинатися", та вони часто гралися разом: Женя завжди щось вигадував. Тут же коло них сів і хлопчик з Казахстат ну. Його звали Тарасик. Спочатку всі діти були здивовані з його імені, і Соломка "спитала:
— Хіба ти українець? Це ж українське ім'я, так нашого Тараса Шевченка звали, і в нас дуже люблять це ім'я,; . А Тарасик гордо відповів:
— Ні, я казах, але й у нас люблять це ім'я, бо Тарас Шевченко у нас у Казахстані довго жив, коли його цар заслав. Тарас наш народ любив, і його казахи любили, і на його честь хлопців так називають.
Може, саме через це Тарасик завжди дуже турботливо ставився до Соломки, як до родички.
— Ну що, подобається вам наша Волга? — спитав Женя 'таким тоном, наче він тут був хазяїн.
— Чого це "ваша"? — спокійно мовив Тарасик. Він ніколи не губився, за словом у кишеню не ліз. Взагалі, поводився як маленький мудрагель, до того ж був вправний і моторний. Його навіть у старших загонах поважали, і дівчаткам лестило, що він дружить з ними.— Чого це "ваша"? — повторив він.— Ти б іще сказав "моя", а вона ж і моя, і Соломчина, і Кеші з Сибіру, і Айни з Риги — усіх нас!
— А все-таки ми тут живемо над Волгою, а ви тільки приїхали,— уперто не здавався Женя.
У цю мить сторож дядько Яків, заповзятий рибалка, саме підніс цеберку з рибою. Він почув цю розмову, зупинився і засміявся, дивлячись на Женю.
— Ти, може, як той купець, що колись саме тут Волгу одкупив і нікому навіть перепливти човном не дозволяв?
— Хіба таке може бути? Це казка? — зацікавились діти.
— Ні, не казка, а правда. Так того купця наш Ленін добре провчив. Про це всі селяни навколо добре знали, і мій дід, звичайно, знав, бо саме тут рибалив. Це давно, ще до революції трапилося. Дід мені ту бувальщину розповідав, як я ще малим був, ну, таким, як ви тепер.
— Так ви розкажіть нам! Зараз розкажіть! — стали просити дядька Якова піонери.
— Розкажіть, будь ласка,— попросили вожаті — Таня і старший Віктор.— От розпалимо вогнище, ви й розкажете всім. Я читав про це у спогадах рідних про Леніна,— шепнув Віктор Тані.— Цікаво, що й селяни про це знали і в пам'яті зберегли.
— Аякже,— почув їх дядько Яків.— Адже все тут у нас на Волзі діялось. Дід любив про це мені розповідати, не раз згадував.
Діти навколо вогнища затихли. Дядька Якова всі любили. Був він не просто собі рибалка, а колишній матрос — фронтовик з волзького пароплавства, воював на Волзі, йому ногу в бою відірвало. Та й з однією ногою він плавав ліпше, ніж інші з двома.
— Ну, так усе по порядку. Був мій дід тоді ще молодим парубком, куди молодшим, ніж я тепер,— усміхнувся у сиві вуса дядько Яків.— Діда мого Степана тоді ще всі Стьопкою звали і всі навкруги знали, бо рибалив він змалку з батьками, і мали вони невеличкий човен. От раз надвечір клопочеться він коло човна, а тут з гори спускаються двоє молодих людей, городян. Одного Степан знав добре, він з наших селян був, Марко Єлізаров. Його брат на другому березі Волги жив, селянин, ну а цей Марко вчився, у люди вийшов, служив у місті, в Самарі. Коли й сюди приїздив, до Сизрані тут недалечко. Підходять вони до Степана, здоровкаються.
"Здрастуй, Степане! А ти зовсім парубок став! — каже Єлізаров.— А ми до Сизрані приїхали, а оце зараз,— каже,— хочу жінчиного брата до родичів на той берег повезти. Перевези, будь ласка, Степане! Сідайте, Володимире Іллічу".
І тільки його супутник, якого він Володимиром Іллічем назвав, хотів у човен стрибнути, як Степан одказує: "Я б з охотою, так не можу".
"Як! Чому? — здивувалися ті.— Може, човен не в порядку?"
"Та що ви? Щоб у мене — човен не в порядку?! "Так чому ж? Це ж недовго, ми й заплатимо". "Хіба в тому річ? Знаю, що не обидите, і жива копійка потрібна. Тільки гляньте лишень отуди, праворуч трохи. Бачите, будиночок розписаний, як на малюнку?" — Степан це зі злістю мовив і навіть сплюнув, бо оце його лютило найдужче: прегарний такий рублений будиночок, з різьбленими, розмальованими віконницями, над ґанком піддашок — усе як мережане, розписане, розцятковане. У нас хіба ж такі майстри, а тут ані грошей, ані найліпшого дерева не пошкодовано, ще й півень на вершечку даху, наче хвалько який, дзьоба вгору задер — от-от насправді загорлає: усе моє! ■
На ґанку столик стоїть, на нім пузатий самовар парує, а за столиком сам хазяїн, купець Ареф'єв сидить, чайок собі попиває і на Волгу дивиться, як той півень на даху: "Усе, мовляв, моє! І Волга моя!"
"Не дозволяє хазяїн нікому перевозити,— каже Степан похмуро,— сам перевіз тримає: бачите, он його пароплавчик з баржею, на ньому й перевозить, а більше нікому не дозволяє. Просто за горлянку всіх схопив. Моя, каже, тут Волга, усі в нього в кабалі".
"Як так?! — спалахнув Володимир Ілліч.— Яке ж він має право забороняти людей перевозити, Волгою плавати? Нема таких законів! Везіть нас, голубчику!"
Степан потилицю почухав. Не хочеться йому добрим людям відмовити, та й заробіток, хоч невеличкий, втеряти. І купця боязко. Справді, тримав він усю околицю в своєму кулаку, усі йому за щось винні, за щось відробляють, а найдужче всім за ріку, за Волгу образливо: ні тобі перевезти, ні тобі вільно, де хочеш, порибалити — однаково так підведе, що йому все піде — і копійчина, і рибчина. "Як це так?! — не може заспокоїтися родич єлізаровсь-
кий.— Сідайте, Марку Тимофійовичу, у човен, а ви, голубчику,— до Степана звернувся,— не турбуйтеся, це вже наша справа з вашим купцем порозумітися".
Ну от, сідають вони в човен, а купець Ареф'єв з ґанку свого все те бачить і спокійно кричить: "Марку Тимофійовичу! Киньте це! Йдіть краще із своїм гостем до мене чайку попити, а потім вас мій пароплав перевезе!"
Тільки ті обидва головами похитали і сіли в Степанів човен. Бачить Степан — не бояться вони купця,— і сам залюбки наліг на весла.
Та де там! І до середини Волги не дійшли, як чують — пихка той пароплавчик за ними, і парубки — —наймити Ареф'єва — з баграми на палубі.
"Казав я,— похнюпився Степан,— нічого з ним не вдієш. Баграми нас притягнуть і пересадять на його пароплав. Купець ту-х на Волгу оренду тримає".
"Та зрозумійте ви,— обурюється Володимир Ілліч,— не має він права цього робити! Якщо човен затримає і силою примусить пересісти, то до суду слід подати, щоб припинив своє свавілля та самочинство".
Степан рукою махнув.
"Скільки разів він це робив, і ніколи ніхто й не поскаржився. Хіба не знаєте — з багатим не судись. Він таку силу, цей глитай, має, навіть у місті, у Сизрані, усе начальство у нього чи родичі, чи свояки, чи друзяки. От і одкупив ішгпу матінку-Волгу, а нам що хоч, те й роби — хоч свисти, хоч раків лови".
Засюрчав тут свисток на пароплавчику — і невеличкий він, а теж нахаба! Опинився враз коло Степанового човна, і баграми ті купецькі посіпаки притягли човен до борту.
"Переходьте на пароплав, панове",— каже капітан.
А Володимир Ілліч з докором:
"Як вам не соромно?! Не має права ваш Ареф'єв тут на Волзі сваволити і еилою людей затримувати".
"Нічого ми не знаємо, нам велено, хазяїн пароплава так наказав. Ми у нього служимо і його розпорядження мусимо виконувати. Будь ласка, переходьте на пароплав, однаково не дамо вам далі човном плисти".
Ну, довелось пересісти. Та Володимир Ілліч гукнув Степанові.
"Скажіть ваше прізвище, Стьопо, і як по батькові!" — вийняв з кишені книжечку і записав. Те ж саме і капітана спитав, і парубків ареф'євських, що баграми тягли. Усіх переписав, навіть і тих людей, що на пароплавчику були, все те бачили. Свідки, значить.
128
Степан сумний повернувся додому, усе своїм розповів. Та вже всі сусіди про це знали, хоч про радіо тоді й гадки не мали, а газету, може, один Ареф'єв виписував, та наче чайки й хвилі про все сповіщали. От і в нашому селі і в зарі-чанських незабаром усі дізналися, що якийсь панич, учена людина, на Ареф'єва скаргу подав у Сизрані. Всі люди навколо гомоніли та міркували, як же воно буде? Казали, що той Ульянов Володимир Ілліч сам на юриста вчився і всі закони достеменно знає і, напевне, уже відав, що наш Ареф'єв навіть ті старі закони порушив, не мав права з народу, з Волги знущатися. Старі не вірили, все повторювали: закон — як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Та й чого тому паничеві собі голову дурити, з купцем тягатися? Приїхав та й поїхав, що йому наші злидні та біди? А справу все відкладають та відкладають, та від одного до другого передають. Чекають осені. А Ареф'єв спокійнісінько погулює, підсміюється ще й приказує:
"Набридне цьому Ульянову час витрачати. Поїздить, поїздить та й покине. Йому що за інтерес! Яка вигода? Може, він уже ніколи сюди й не навернеться!"
Скрізь у купця свої люди, скрізь підмазати міг, і не збагне він, як це людина діє без свого інтересу, не для власної вигоди, а щоб людей захистити, яких, може, й справді більше не побачить. Ще й з багатієм боротися почав.
Настала осінь. Вже й задощило^ похолоднішало, Волга наша потемніла, от-от кригою візьметься. Чуємо — знову до чогось причепилися і знову справу відклали. А Володимир Ілліч до себе у Самару повернувся, там він тоді жив. Тепер це місто Куйбишев зветься, а тоді Самара була. Мало вже хто й надіється, Ареф'єв гоголем ходить. Казав дід: як проходив повз його будинок, так би й шпурнув каменюкою в того півня на даху!
Одначе стримується Степан.
Зима надійшла, сніги, вітри, всі дороги замело, пароплави не сюрчать, не гудуть. Чи до нас кому? Аж ні! Дізнаємося: поїхав утретє наш справедливий захисник туди, де справу розглядали. Ані холоднеча, ані бездоріжжя його не злякали, і часу свого дорогого не пошкодував, просто як воював за нас! І уявіть собі — раптом один одному переказують пошепки, а потім вголос, уже вся околиця гомонить:
"Добився, добився правди, довів, що наша Волга для всіх людей, ніхто не має права самочинствувати!"
А купця Ареф'єва все ж таки на місяць до арештантського дому за свавілля присудили. Вже н