У "благородних донів" з "Цирцеї" було схоже правило: не займатися "промислом" у портах, куди вони заходять відпочити і поновити запаси провізії. Наприклад, в Альяссо.
Лише один-єдиний раз вони порушили це правило — надто вже великою була спокуса! Один-єдиний!.. — і він став фатальним для всього екіпажу.
Почалося, як воно і буває, з жінки. Трапилася одна: підійшла тихесенько, перепитала, коли відпливають. Вугор ще покепкував, мовляв, і не сподівайся, на борт не візьмуть, жінка на кораблі — завжди до біди. Вона знову запитала, чи правда, що завтра зранку відпливають. Ну так, відповідали їй, а тобі що до того?
"Продати хочу дещо".
І показала перстень.
Шкіпер покрутив його в руках, помацав і повернув: дешевина, до того ж напевне крадена.
Вона почала вмовляти, її відштовхували, сміялися, не хотіли слухати. Знали, що нікуди не дінеться. Бо до них прийшла: отже, в Альяссо нікому продати цей свій перстень не може.
Вона, як і слід було чекати, не відставала. Збили ціну втричі проти тієї (зізнатися, мізерної), яку вона заправила спершу.
"А ще такі ж візьмете?"
"Скільки?"
Вона затнулася, наче щось вирішувала для себе, щось важливе. Потім твердо мовила: "Сім".
"Ну, приходь увечері... знаєш куди. Зараз у тебе купувати нічого не будемо, а раптом ти підіслана. Спершу продаш, потім донесеш", — і нахабно переморгувалися у неї за спиною. Знали, що прийде — покомизиться, повіднікується і зробить усе, як наказали.
А персні знатні були, це вони одразу збагнули, тому і вирішили порушити правило своє залізне: жодних справ у "домашніх" портах. З іншого ж боку, і ризику ніякого: прийде дівуля вночі, ніхто ні про що і не знатиме. До речі, шкіпер звелів простежити, і Вугор простежив: працює вона служницею, чоловіка в неї нема; не схоже, щоб була підіслана місцевою владою. Все чисто.
А перстеньки — знатні!
Вона справді прийшла, тільки трохи припізнилася. Кеп послав двох, щоб на шлюпку взяли і доставили на борт — ті вже збиралися повертатись, коли нарешті з’явилася. Висварили, допомогли залізти, повеслували потроху. На той час, звичайно, всі знали, чим скінчиться, навіть якщо вголос іще не вимовляли цього. Принцип простий: чим менше свідків — тим менше ризику. Народ — він мудрий, не даремно прислів’я склав про "кінці у воду".
Вчинили все за прислів’ям. Хоча не обійшлося без накладок.
Спершу думали закувати в кайдани, кляп у рот, у мішок якийсь засунути, поки із гавані не вийдуть — ну а потім, за заведеним порядком, здати знайомим работоргівцям. За таку кралю, хоч худенька та трохи бліднувата, багато б виручили.
Не вийшло. Коли вона збагнула, до чого ведеться, наче збожеволіла! Сама у воду кинулася, ніхто зупинити не встиг. Шкода, звичайно. Могли такі грошенята отримати, та, певно, судилося їй утопитися. Вночі, в одязі, в холодній воді — ні, там би і бувалий у бувальцях моряк навряд чи виплив би, що вже про таку говорить...
Вугор усіх заспокоїв, шкіпер підтримав: нема чого метушитися, ніхто ні про що не дізнається. А завтра ми уже будемо далеченько.
Зранку його передбачення не виправдалися: "Цирцея" сіла на мілину, для ремонту потрібна була дзвінка монета, коштів не вистачало, і зрештою вирішили один перстень продати.
Ну а чим усе скінчилося — про це тепер кожен знає.
8
— Крізь сон, крізь тужаві нашарування кошмару, я, людино, почув її передсмертний крик відчаю. І було щось іще... я не дуже втямив, що саме. — Клабаутерман переривається, але не відсьорбує із горняти, а просто мовчить, втупивши погляд кудись перед собою. Забувшись, він "пливе": риси його обличчя і форма тіла знову більше нагадують звірячі, ніж людські.
Оберто не квапить його, він покірливо чекає продовження. А сам подумки складає у єдиний ланцюг все, що бачив, чув, про що дізнався.
Кінці не сходяться.
Він іще не впевнений, що знає, чому до міста завітали ресурдженти. Він і не підозрює, де знаходяться два відсутні персні. Але більше, ніж запитання про те, що уже сталося, Оберто хвилює те, що повинно статися.
— Щось дивне відбулося тієї ночі, — несподівано каже Гермар. — Так, от найправильніше слово: "дивне".
— Ти про самогубство тієї жінки?
— Якби я знав, я би так і сказав, — бурчить клабаутерман. — А я не знаю. Але повір, одного самогубства було б мало, щоб висмикнути мене з того кошмару. — Він мерзлякувато знизує плечима і ледь чутно шипить, наче заново все переживає. — Словом, я прокинувся, виявив те, що виявив, і вирішив як слід їх провчити! Вранці я спрямував "Цирцею" просто на скелі... далі ти знаєш.
— Ясно, — плескає себе по коліну Оберто. — Ну що ж, ти виконав свою частину угоди, дякую, Гермаре. Черга за мною. Наскільки я розумію, ти більше не здатен плавати на "Цирцеї" — і, отже, тебе треба переселити на якийсь інший вітрильник...
Клабаутерман тільки встигає кивнути — і одразу ж підскакує, перевернувши горня і розливши залишки вина. Він миттю набуває тваринної подоби й, упавши на всі чотири, одним стрибком злітає по щоглі нагору, звідки й кричить, тихо, але загрозливо:
— Чого прийшов?!
— Я до месера, — задиркувато пищить знизу знайомий голосок. Запалюється погашений ліхтар, і в його світлі видно худеньку фігурку Малімора. — Месере, — кличе він і махає рученятами, — месере, я до вас, із повідомленням!
— Кажи.
— Мені барабао розповів про те, що відбувається. Я вирішив приглянути за спадкоємним... тобто за бастардом... коротше, за Фантином. А він, месере, у самісіньке пекло поліз! До ресурджентів! Вони його катувати зібралися... от-от почнуть, месере!
— Де?
— Та тут, поруч, у рибальському сільці. Якби я знав... Месере, зле коїтиметься, от що я вам скажу!
— Ти мені краще от що скажи, — Оберто уже сяк-так збіг трапом униз і тепер присів навпочіпки, щоб краще бачити обличчя свого маленького співбесідника, — ти ж тоді всі дев’ять перснів відніс новонародженим дітям Граціадіо, так?
— Н-ну...
— Потім, коли зникнення виявили, сказав синьйорові Бенедетто, що перснів там уже немає, правильно?
Малімор скрушно киває.
— Але насправді...
— Ресурдженти, месере! — з відчаєм нагадує серван. — Катувати збираються!..
— Прокляття! — Оберто повертається до "Цирцеї" — клабаутерман зараз стоїть біля фальшборту і з цікавістю прислухається до їхнього діалогу. — Гермаре, я повернуся і виконаю усе, що обіцяв. Віриш мені?
— Вірю. Тобі, людино, вірю, а от цьому... — клабаутерман регоче несподівано густим басом. — Диви, та він же поцупив у тебе перстень, цей!..
— Я для добра, щоб по-справедливому! — лунає вже з-за зачинених дверей. — Я щоб спадкоємцеві допомогти! А ви покваптеся, месере! Пам’ятайте: рибальське сільце...
— Отже, "щоб по-справедливому"? — перепитує Оберто; з легкою напівусмішкою на вустах він перевіряє кишені: так, справді поцупив. Причому єдиний справжній. — Отже, "спадкоємцеві допомогти"? Так, — говорить Оберто самому собі, — тоді все збігається.
Він бере ціпок і виходить із доку — рятувати непутящого помічника. Навіть звідси видно, як палають рибальські халупи, але магус, звичайно ж, встигне.
Цього разу встигне.
Розділ дев’ятий
Головне — вчасно вибачитися!
Нехай же кожен із вас
Буде готовий, брати мої і сини,
поводитися так, щоб ваші слова і
діяння
Відповідали завжди шляхетності
вашого звання.
Бонаккорсо Пітті. Хроніка
1
Чи думав колись Фантин, що наче поважний пан сидітиме в бібліотеці у самого подести і зачаровано прислухатиметься до розмов сильних світу цього?! Не думав, ясна річ. Але ж сидить і прислухається (хоча щодо "зачаровано" — це ще під питанням!)
Місце пам’ятне: саме тут підстрелили магуса під час "відтворення ситуації", а простіше — при спробі пограбувати віллу Цинікуллі. Тепер нічого не нагадує про ту ніч: розбиті шибки замінено новими, а слід від арбалетного болта на тканих фламрських килимах нашвидкуруч прикрили чиєюсь картиною.
На картині зображений Фантин.
Себто не Фантин, звичайно, а хтось, дуже на нього схожий! Але якщо не приглядатися, якщо на перший погляд — ну точнісінько Лезо Монети, наче учора з нього малювали. Дуже незвично це Фантинові. І неприємно. Наче з тебе, живого, майстер-трунар зняв мірку.
Усе, з тугою думає Фантин. Пропала справа, хоч у теслі чи у вантажники йди: у місті ж кожен стражник тепер цей портрет бачив. "Вілланом" не попрацюєш: упізнають, ще коли прогулюватимешся навколо будинку майбутньої жертви, обстановку вивчатимеш. От що значить: прокинутися знаменитим!.. (До віку б цього не знать!)
А за все — месерові законнику треба дякувати! Он, сидить під портретом, на обличчі своєму магусовому спокій та упевненість зображає. Прикидається, ясна річ. Розпорядника синьйора Леандро обдурить, ресурджентів, що от-от мають прийти, — може, також. Привида синьйора Бенедетто з пантелику зіб’є своєю незворушністю, ще когось.
Тільки не Лезо Монети. Адже він пам’ятає вчорашній вечір... надто добре пам’ятає.
І тому зовсім не сердиться на магуса за свої портрети, які потрапили до рук кожному альясському стражникові.
2
...Фантин опритомнів сам, ніхто по щоках не ляскав, водою холодною не обливав. Воду всю пустили, щоб загасити пожежу, яка на той час уже майже вщухла: полум’я зжерло все, що змогло, і само собою зникло. Тож заливали вуглини — більше через заповзяття: пан магус, який, як відомо, із самим подестою запанібрата, звелів прибрати за собою; ресурдженти (які наказали годиною раніше підпалити рибальські халупи, щоб "змусити декого перейти до активних дій") поблажливо мовчали, не втручалися. Сторожа миттю скумекала, чим пахне це особисто для них, і заходилася прибирати: поставили ланцюжок із погорільців, самі стали з відрами, барджело відчайдушно керував, надсаджуючи горлянку: "Дружніше! Дружніше!" — і все в цьому дусі. Дружніше не виходило, оскільки щойно ж одні із відерного ланцюжка в’язали інших — і обидві сторони пам’ятали це.
Месер Оберто тим часом узявся за ресурджентів. Продемонстрував їм свою licentia, поцікавився, за яким правом шановні брати коять свавілля, палять хати простого люду, беруть у полон і піддають тортурам мирних городян? Фантин, хоч і вкрай цинічна особа, а все ж пожалів бідах, таким тоном розмовляв із ними магус.
Але тут Лезо Монети згадав, що непогано б і про себе попіклуватися. Він лежав, де впав, але уже розв’язаний, під голову хтось турботливо підклав стражницький плащ.