Тільки почує Ярина від старшої сестри Надьки, як та сміється з неї: "О, ідиниця захотіла буряків". А вони з ГЬнею вже надворі. Коло хати в них нічого не було, ні деревиночки, ані квіточки, а в Яринчиному садку все викрадуть, ще й наб'ють її. От вони з Ганею в садочку заховаються і сидять, поки Яринка не поїсть тих буряків.
А тоді треба вкрастися до своєї хати, щоб ще укрунути від баби та дати Гані, бо більше нічого од неї не матимеш, як не даси чогось луччого. Тоді як доберуться, то що бачать, те й беруть: хліб, то й хліб, чи пироги, чи млинці, чи який сир. Не те що Ганю нагодує, а й усіх. Не жалко було віддавати, але вона тільки баби боялася, бо та як угледить, то вже проклинає, скільки може. А Гані їй було чогось шкода, бідні вони були, одна десятинка землі, та й ту не було як обробляти.
А вже як помер батько Пшрило, то баба їфросинія почала портитись на очах, і Яринка це добре бачила. Якось одного разу сидить Яринка під калиною і спостерігає за бабою у вікно, а баба знімає кожуха батькового, стелить на скриню, вмочає ганчірку в цебер з водою і давай мити кожуха, а відтак і згорнула його, і повісила. Увечері іде мати з поля, відчиняє Яринка ворота, а мати, як батько, прямо в двір заїжджає і розпрягає коні, намучена, натомлена, а Яринка їй про кожуха: "А баба мила кожуха онучею",— і мати вже в хаті: "Нащо ви портите кожуха?",— а баба кричить на весь куток: "Ох, годино, це те лукаве, прояво, моє добро, а ти мені ще й будеш командувати!" І от одного разу мати призналася Яринці, що приведе нового батька, бо їй тяжко одній, і вона ще мала, треба ж комусь робити, ну а Яринка довго не думала та й по секрету призналася бабі, і баба почала навчати Яринку, що казати, як мати їй буде говорити про заміж, що, мовляв, я заріжусь, як ти, мамо, вийдеш заміж, та так вона й відказала матері якогось разу: ♦Мам, я щось знаю, ти заміж не вийдеш",— а мати, звісно, до неї, чого та як, і тут Яринці наче замкнуло, подумала, що не скаже і не скаже, бо це буде нове горе в їхній хаті.
Мати бачила, що Яринка сховала в собі все, що знала, і не хотіла розказувати, а їй проте боліло, бо як же це так, що дочечка приховує щось там та все відмовчується, та все відмовчується. А це вже якось Яринчина мати надумалась і каже їй, що підемо до бабусі, себто до материної матері, а Яринка дуже любила ту бабусю Василину, ІЬндзюрка було її прізвище. У баби Гендзюрки було багато онуків, і завжди вона щось давала Яринці, гроші давала, хустинки. У баби було дочок аж шестеро і два сини, і в усіх дітей було по троє, по четверо і навіть по п'ятеро, і тільки Яринка в матері була одна і без батька. От баба її й жаліла. Коли ж почали вбиратись до бабусі, то що бачить Яринка. Виймає мати зі скрині нову сукню, і Яринці від радощів аж погано стало, і з жалю мало не заревла, так їй чогось жалко матері та разом з тим дуже радісно. Почала мати біля неї тупцяти, вговорювати, хвалити цю сукню, бо бачить, що вона голову опустила вниз, бо сукня їй не дуже до смаку, бо червоного, лапатого вона не любила, їй до душі було біле, голубе, і як мати натягнула цю сукню на Яринку... голова насилу пролізла, таке довге та широке, ну попадя, але ж мати хвалить, підв'язала якимсь пояском, розправила зборки і, не гаючи часу, за руку й до баби. Дорога до баби неблизька була, село велике, іти треба яром, в якому пасли корів і кіз хлопчиська і ходу нікому не давали. Яр минули, а там ліском, прийшли до бабусі, вона гарно їх зустріла, сама бабуся була гарна, повна така, біла, а дідусь був худенький, як цапок, борідка така довгенька, і вуса гарні. Бабуся приголубила Яринку, вгостила ласощами, ще й полтинник забабила і держала для неї. А Яринчина мати, як з кілочка: "Дасте й ще гроші",— а бабуся й каже: "А нащо це вони тобі?" — а мати: "Яринці чоботи треба пошити",— бабуся погодилась і пообіцяла дати шматочки шкурки, були в неї, та нехай Кость, Яринчин дядько, пошиє. А Яринці давно хотілося чобіт, але в селі якось мало й шили їх, бо й шевців не було, і ніхто так не хвалився, а в кого були чоботи, то невідомо й скільки їм років. У Яринчиної баби їфросинії чоботи були, але вони в неї в її скрині замикані дуже великим замком, і вона його відкривала тоді, як ішла до церкви, але вона їх не взувала вдома, а біля церкви, а як виходила з церкви, то знов роззувала, брала під руку і йшла боса,— і от через ці бабині чоботи і Яринці хотілось чобіт, і Яринка не раз просила в матері чоботи, і вона ж їй не відмовляла і все обіцяла, що як піде в школу, тоді.
Та й другий раз ідуть до бабусі Василини, і знов через той лісок, який так любила Яринка, але сей раз він був без листя і рясту, і фіалок не було, небо було хмарне, і навіть де-не-де краплини дощу падали. Стежини були слизькуваті, і в Яринки настрій був поганий, і їй не дуже хотілось іти. Прийшли вони до бабусі, а та, як завжди, весела, хороша, зустріла їх гарно, і бачить Яринка, стоять ті чоботи на лаві, із жовтої шкіри, коли ж це їй кажуть, що візьмеш ці чоботи, як розкажеш, що навчила тебе говорити баба їфросинія, і Яринці вже й тих чобіт не хотілося, і жалко бабу було і всіх на світі. Проте розказала при матері й при всіх усе, як на лопаті, вивезла,— і матір, і бабусю Василину це вразило до сліз, ще й великих. "То я її доглядаю, стару, а вона таке навчає мою єдину дитину". Але що вже Яринці робити, бере чоботи і йдуть додому. Зайшли вони в хату, бачать, сидить баба коло столу, як квітка, зачесана на проділ, коси сиві,— мабуть, були дочки. Вони приходили рідко, але як прийдуть, то бабу зачешуть, хоч і не краще од Яринки її вичешуть, і тут мати в плач, У сльози і почала голосити та приказувати, чи я вас не доглядаю, чи вам не перу, не варю, нащо ж ви мене хочете Ще й без дитини лишити. Але баба, бачить Яринка, сидить злюча, уже не каже на неї ні прояво, ні лукаве, а проклинає "Щоб тобі вічну пам'ять сказало, щоб тебе сказило". Мати нагнулась на стільчику та плаче на всеньку хату, а баба встає, і йде наче до печі, і доходить до матері, і обома сухими кулаками матір по спині, як молотом, гасить, і посунула на піч, і поохкала, та ще й на ходу лепече, що я ж тебе прокляла і ти не вийдеш заміж. Тоді в Яринки душі не було до баби. Але вони жаліли бабу, бо вона була старенька.
А в них, що там на світі не робиться, гарно в садочку, ранки такі хороші, теплі, сонечко завжди світило у вікна, і гілочки калини заглядали у вікно, а то білі, як калачі, квіти висять, то, дивись, уже червоніють калинові ягоди, такі тяжкі та соковиті, ще й краплини Роси з їх спадають та виблискують навпроти вранішнього сонечка. Вийде раненько і гайда по садочку 'фава така гарна, гіллячки свої нагне росяні до землі, наче манить до себе, і кланяється в ноги. Ото ж стане Яринка, подивиться, та й жалко топтати такі гарні травинки Вона вибирала завжди, де маленька травичка, і там побігає, зароситься до колін, і тоді лізе вже до хати, і крадеться попід вікнами, щоб батько не помітив, бо чогось сварився на неї, зле вона й не знала чого. І от старалася все зробити так, щоб батько не бачив.
Але одного ранку вона встала й нічого не розібрала — знов лягла. Коли мати до неї підходить і говорить: "Вставай, доню". Думає, що це таке, її мати рідко коли називала так, бо не мала часу за роботою,— вона й дуже добра була до неї, бо з чотирьох дітей залишилася тільки вона одна, а ті повмирали малими. І от коли її мати назвала донею, її чогось аж стрепенуло, вона скоро встала, не пхинькала, що хоче спати. Але мати стала Яринці розплітати косу, коса в неї була дуже гарна, але вона сама вміла вичісувати і плести, а тут і не втямить, чого це матінка знайшла час її наряджати, чорну стрічку в руках держить. Але мати просто розчесала, і зав'язала їй чорною стрічкою коси, і вже відходить від неї, але чогось така боязка,— Яринка бачить, що мати не така, оглянулась вона назад і що бачить. Лежить її батько, татусь, серед хати, на лаві, в білій сорочці, чорні штани, і руки на грудях, і хрестик з воску в руках, і сидять бабусі й дідусі, одна бабуся, батькова мати, дуже старенька, і материні батьки. Яринка тоді ще не знала, що робити, але їй мати сказала: "Нема, доцю, твого батька, вмер". Хоч їй і жалко було, але плакати не хотілося, всі плакали, голосили, і людей багато прийшло, і попи, й одправи, а їй в хату не хотілося йти. До неї поприходили подружки, і вони ганяли по садочку, і добре Яринці запам'яталося, що вони лазили по грушах і облизували листя, чомусь були солодкі краплинки на листочках, і вони їх облизували і були такі замурзані, що не можна було їх узнати, хто вони: чи вони були діти на похороні, чи поросята.
Уже була пора з батьком прощатися, і гукають Яринку всі, треба, щоб дитина попрощалася з батьком, а їх з кущів не повиганяєш. І вона й не прощалася з ним, і не хотіла, вона боялася, бо все думала, що батько візьме й не пустить її надвір, щоб йому не було скучно. Бо, бувало, він її приманить до себе на ліжко, посадить на подушку і свою голову покладе їй на коліна, і вона його зачісувала, всякі проділи вичісувала, і набік, і догори, і скубала його — то він крикне до неї, і все одно чеши. А їй набридала така робота. Вона хотіла надворі гуляти, малювати небо, сонце, вона любила малювати на піску, бо тоді не було ні паперу, ні олівців, де воно тоді могло взятися. А хоч і було що, то їм не купляли.
І от коли її батька везли на кладовище, вона запам'ятала небо, таке чисте, голубе, де-не-де кущиками хмаринки, такі білі, аж блищали, по дорозі дерева похитувалися, неначе прощалися з її батьком. А вона добре знала, що одпалила матері, коли вже покликали прощатися, це їй тепер жалко і страшно. Вона їй сказала: "Добре, що помер, я більше сидіти не буду коло нього". А як підросла, то ой як дурняла себе, бо взнала, як це жити без батька, і не раз потім згадувала, як піп і дяк виспівували, і півчі співали последнеериданіє,— все залишилося в душі, але батька вже не було.
Стала ж мати сама робити в полі — і коні, і поле, все було на її плечах. А Яринка залишалася зі своєю бабусею — вдома все треба було поробити. Вона боялася сама ходити на город, їх тоді русалками лякали чогось. Яринці було сумно, підуть вони з бабусею на город, а бабуся була майже сліпа, але водила Яринку, щоб вона не боялася.