Пообіцяв собі прийти пізніше, коли з’являться перші квіти. Для них у Сави був гарний маленький глечик із всюдихода. У ньому він звичайно тримав воду. Він страшенно шкодував, що не має насіння квітів. Квіти завжди нагадували йому ті, що росли колись біля його дому.
Сава знову прийшов на те місце. Він не зразу побачив її. Великий камінь закривав прохід до галявини, і спершу треба було його обійти.
Вона сиділа в траві, повернута до нього спиною. Сава бачив тільки довжелезне мідне волосся і клапоть темно-синьої сукні.
Скільки він стояв отак, приголомшений, Сава не пам’ятав. Його наче паралізувало; він не міг з себе вичавити ні звуку, та й не знав, чи варто, щоб його бачили.
Нарешті дівчина ворухнула волоссям і обернулася. Саме такою Сава її й уявляв.
— Тебе так довго не було, я чекаю вже другий тиждень... — сказала вона буденно.
— Я мав багато роботи, — так само буденно відповів Сава, і голос його затремтів.
Налетів вихор вітру, який бозна-звідки взявся.
— Мене звати Вітерниця! — посміхнулась вона і попросила когось: — Ще трохи вітру!
— Звідки... ти взялася?
— Не знаю. Звідки береться вітер? І куди він зникає?
— Не зникай, тільки не зникай.
— Я ще трохи побуду. Я принесу тобі щастя. В тебе вродить хліб, капуста й картопля, виросте сад, ласки матимуть що їсти взимку. Чи ти скажеш, що сам це зможеш? Без мене?
— Сам не зможу, — признався Сава. — Ти дуже гарна...
— Я боялась, що ти не прийдеш... Тягатимеш оте каміння, не думаючи про мене. Ти ж тільки зрідка про мене думав?
— Так. Якби я думав про тебе весь час, то давно б збожеволів. Ти на мене не сердишся?
Дівчина посміхнулась. Вона підвелась, і Сава побачив, що вона в довгій сукні, а коса стелеться по землі. Його захопив вихор вітру, який одразу знявся довкола них, вітер, що був лише на Ерідані.
— Ти з Ерідана, правда?
— Якщо тобі це подобається, то я можу бути й з Ерідана.
— Мені так легко дихати. Це все ти.
— Знаєш, що мене найбільше турбує? — відверто глянула на нього Вітерниця. — Те, що я тобі видаюся не живою істотою, а якимось привидом. З’явилася так несподівано... Для мене це не є несподіванкою, але що б ти не говорив зараз, я для тебе нереальна. Я тут сиділа і думала: а якщо я тобі раптом не сподобаюся...
— Хіба ти можеш не сподобатися? Ти трішки почекай — і я звикну до тебе.
— Скажи, а тобі було дуже важко тут самому?
— Я думав, ти все знаєш.
— Звідки ж я можу знати? — здивувалась Вітерниця. — Звідки я можу знати? Я можу лише здогадуватися.
— Я тобі розповім усе пізніше, а то зараз в голові казна-що робиться...
— Але ти теж не питай мене нічого.
— Я заберу тебе з собою!
— Не треба.
Сава не наполягав, бо куди б він її привів? У незграбну хижку, довкола якої нема жодного деревця?
— Не журись... Всьому є час. — Вона боязко торкнулась Савиної руки. — Я знаю, що я поспішила. Мені слід було прийти до тебе пізніше.
Губи в неї затремтіли. Сава мовчав.
— Ну, я піду...
Дівчина ворухнулась і глянула кудись убік.
— Нікуди ти не підеш!
— Піду!
Вітерниця заплакала. Сава обняв її за плечі:
— Вибач мені, вибач...
Він цілував їй руки, геть не тямлячись від розпачу.
— Але ж я все одно піду...
— Господи! — не витримав Сава. — Не говори цього слова, бо в мене розірветься серце!
Три дні й три ночі Сава не випускав її з обіймів. Вони засинали на мить, і знову все починалось спочатку. Не було ні сонця, ні зірок, ні хмар, світ увесь розчинився в їхній плоті. Не було думок, лише невгамовна спрага. Не було ні Сави, ні Вітерниці, лише одна істота, вщерть переповнена радістю і ніжністю. Всі жінки і всі чоловіки на світі перелились в цю істоту, мовчазну і прекрасну.
Четвертого дня, ополудні, вони знову стали Вітерницею і Савою. Сава побачив, як втомилась його кохана, стала аж наче прозорішою. Він приніс їй в долонях води і нарвав для неї ягід.
Навколо піднімалась прим’ята трава.
— Я дуже втомилась, — сказала Вітерниця, коли Сава провів пальцем по її руці. — Залиш мене саму. Я ще повернусь. Я тобі обіцяю. Клянусь...
Вона заплакала.
— Бідненька... — сказав Сава. — Це я тебе замучив...
Він поцілував її.
— Я прийду завтра.
Вона похитала головою:
— Я сама тебе покличу... Колись...
Через кілька хвилин геть задиханий Сава вернувся, але Вітерниця зникла. Він погукав її тихо, потім голосніше, але тільки луна відізвалась у скелях.
Як же це так?..
"Я збудую дім, — втішив себе Сава. — Гарний великий дім для нас, і сплету кошик для дітей. Вона повернеться. Ось тут буде сад. Всюди ростимуть дерева. По всій землі. Сюди прилетять птахи. Я насаджу повно квітів. Вона сидітиме в цих квітах, і ввечері я буду класти їй на коліна голову і дивитись в її очі".
Слава богу, за цей час нічого не трапилось. Ласки мирно паслися, сходило зерно, і Сава пригадав вірш, який читав узимку:
Ти так у всесвіт поспиналася,
Що й не оглянулась назад, —
І хвірточка, де ти проходила,
Так і зосталась неприхилена...
Присівши навпочіпки край поля, розтер між пальцями грудочку землі й посміхнувся. Ласки не вміли посміхатись. І не розмовляли з ним.
Який в неї гарний голос! Ніби музика. Треба спробувати передати його сопілкою. Коли вона повернеться, він спече їй хліба з зерна, вирощеного його руками. Для цього він збудує водяний млин тут, на річці. Сава відчув сильний голод, адже кілька днів уже нічого не їв. Увійшов у дім впевненою ходою, наче справжній господар. Розпалив вогонь, зварив юшку, спік картоплю. Навіть налив собі вина. Не рятувався від холоду — пив з великої радості, урочисто, по краплині. І якщо сьогодні він не став носити каміння, то це з нагоди свята. Не можна без свят, аж ніяк не можна.
З будинком довелося почекати. Сава добудував житло для ласків. Вдень він не працював, бо від спеки глина пересихала. Тільки вечорами і вночі при світлі зірок. Потім довелося збирати урожай і знову сіяти. Сава мав тепер багато соломи й зерна. Встиг запастися сіном, коли почались дощі. Усе посвіжіло й зазеленіло. Саджанці дерев сягали уже до колін. Восени він збирався їх розсадити. Аж п’ятнадцять дерев! Їх було шістнадцять, але один саджанець всох. Сава не міг простити собі недогляду. Втім, не дерева, а сад, Сава інакше й не називав кволі паростки.
Трава, насіння якої він висіяв спочатку, швидко розросталася. Ласки рознесли насіння по всій долині. Самим сіном, що його Сава зібрав за літо, можна було прогодувати двісті ласків... А ще солома, зерно, городина. Сава дуже тішився з того.
Висаджені ним ягоди рясно вродили. Сава зібрав якось ціле відро і висипав сушитись на сонці. За день-два ягоди були цілком готові, щоб зберегтись до зими. Ними Сава лікував і себе, і ласків. Листя він теж сушив. Воно йшло як приправа до супу.
З млином Сава вирішив почекати. Натомість з двох каменів зробив жорна. З цієї муки пік першу перепічку.
А ще доводилось запасатись вугіллям. То була марудь на справа. Сава мусив звернутися за допомогою до ласків. В нагороду він гарно пригостив їх капустою.
Проблема солі вирішилась несподівано легко. Сава знайшов солонці, на які його навели ласки. Лишалося набрати сірувато-жовтої землі, промити її і випарити сіль. Сава насолив капусти, а що не мав вільного посуду, то викопав ямку, обклавши її камінням. Він визнав за потрібне також збудувати над сховищами комору, щоб вберегти запаси від найлютіших морозів і злив.
Отак, день за днем, минало літо, осінь, і, коли настала зима, половина ласків лишилась на зимівлю. Сава аж тепер міг порадіти, що вся його праця не пішла намарно, що він переміг. Ласки ніколи не завдавали йому клопоту. Сава, як біолог, мав би велику користь зі своїх спостережень, але йому було не до науки. Мусив нагодувати півтисячі ласків, дати їм затишок і тепло.
І знову настала весна. Сава наче й забув про Вітерницю, але кожна клітина його тіла пам’ятала її. За цей рік він став справжнім чоловіком, котрий не любить розчулюватись і вміє чекати.
Але не міг стриматись, коли одного ранку почув крізь сон дитячий плач, від якого серце ледь не вистрибнуло з грудей. Сава вибіг надвір і побачив на грядці салату загорнуте в ковдрочку й пелюшки дитя, котре безпомічно борсалося. Мало десь зо три місяці й у своєму відчайдушному борсанні нагадувало рожеву рибку, викинуту на берег. На Саву глянули потемнілі від образи зелені оченята. "Боже, що я з ним буду робити?!" — перелякався в першу мить Сава.
Він озирнувся довкола. Ласки почали сходитись, стривожені криком. Сава підняв дитину з грядки, незграбно гойднув і крізь пелюшки відчув щось мокре. Це була справжнісінька дитина, хлопчик. Аж тоді Саву наче громом ударило: син! Його син! Він безтямно водив очима, все ще не вірячи в реальність того, що сталося. Потім злякався, що його син може спектись на сонці, й помчав до хати. Дитина знову зайшлася плачем. Сава насилу здогадався змінити пелюшки. Він навіть не вважав дивним, що на столі лежить цілий стосик пелюшок, білих, ретельно напрасованих, і така ж купка малесеньких сорочечок. Сава сидів перед ліжком і дивився, як засинає його син, все ще невдоволено схлипуючи. Авжеж, зараз прийде мама Вітерниця! Вона скаже, що нам робити і чим нас годувати.
Але Вітерниця не приходила. Сава сидів коло голодної дитини і ледь не плакав, таким почував себе безпорадним перед цією крихітною істотою. Він умів усе: орати, сіяти, будувати будинки, розпалювати в печі, латати одяг, але не вмів годувати дітей, хоча міг їм розповідати казки. Але яка голодна дитина буде слухати казку!
Він не помітив, як на порозі з’явились дві ласки. Одна з них сміливо наблизилась до ліжка і, перш ніж Сава встиг розтулити рота, лизнула маля. Воно замовкло. Це була та ласка, що зимувала в горах і недавно народила мертве ласеня. Тільки тепер Сава втямив, що має робити. Він погладив її і щось прошепотів на вушко. Через кілька хвилин Сава перелив молоко з кухля в пляшечку з соскою, яка була під руками. Він просто знав, що вона мусить бути, як і чисті пелюшки. Дитина жадібно почала смоктати молоко. Саві наче камінь з плеч звалився. Він виніс надвір дитину, в котрої уже заплющувались оченята від ситості, й високо підняв над головою, перед усіма ласками.
— Мій син! — сказав він. — Мій син! Хай його звуть Анастас, як мого найкращого друга.
Під вечір, коли спадала спека, Сава носив малого по двору, показував йому сад, річку, гори і говорив, говорив.