Усі стривожились, а один Петро тілько знав, що сьому за причина. Він поміг жінкам підняти Кирила Тура з землі і положити на перину; далі попрощавсь і пішов до Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив.
XIII
Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень; іще тілько деколи просвічувало крізь берези. Іще народ і до череди не вигонив. Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну годину інший опияка не побоявсь би вхопити і попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомін.
Одні кричать:
— На шаблях!
А другі:
— На пістолях!
— Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею — кому бог погодить.
— Ні, шабля — чоловіча сила, а куля — суд божий.
— Та ось панотець їде, — крикнули інші, — нехай він нас розсудить.
Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чимала. Одні ж у кармазинах і при шаблях, а другі в синіх каптанах та сіряках, без шабель, тілько декоторі держать рушниці да коси на плечах.
— Чого отсе, — питає Шрам, — попередили ви сонце, щоб зчинити ґвалт? Хіба ще мало буч по Вкраїні?
От деякі пошапковали його да й кажуть:
— Зібрались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.
— Яка ж, — питає, — сталася кривда і од кого?
Кажуть:
— Та от, бач, полюбив молодець дівчину, ну і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду — син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського — дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в сватах пiшли неабиякi люде — бурмистрове та райцi магiстратськiї. Дак що ж би ти думав, панотче? Як привiтав їх пан Домонтович? Розлютовавсь, мов на свою челядь, назвав хамами, личаками. "Не дiждете, — каже, — i рiд ваш не дiжде, щоб Домонтович оддав дочку за гевала!"
— От як розвеличалась ледача шляхта! — перехопили тут інші з синьокаптанників. — Се тії, що впрохались у батька Хмельницького на Вкраїну! А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщі!
— Цитьте, цитьте, горлатії ворони! — озвались тут деякі з кармазинів. — Дайте й нам що-небудь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого війтенка отець силовав одним-одну дочку?
— Який, — кажуть, — враг просить його силовати? Вона з дорогою душею піде!
— Чого ж се так? — одвітують кармазини. — А може, й гарбуза втелющить!
— Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала війтенкові каблучку.
— Годі, годі квакати! — кажуть кармазини. — Побачимо ось, чия візьме.
— Розводьте бійців! — кричать інші.
— Як же їх розводити, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить панотець. Скажи нам, будь ласка, панотче, — обернулись до Шрама, — як лучче дознати суда божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених поляже, нехай потішаться кармазини; як же поляже кармазин, тоді дочку нам подавай, хоч лусни! Не сховаєшся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!
— О, щоб вас господь побив праведним громом! — каже тоді Шрам.
— За що се ти нас так проклинаєш? — каже, зумившись, громада.
— О голови, сліпії і жорстокі! — глаголе знову Шрам. — Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари!
І помчавсь од них необзир.
У Борзні заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Білозерець був старосвітський сотник, іще-то з тих, що перші озвались потиху до батька Богдана: "днай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо". Так знав його Шрам добре, і були вони приятелі.
Тілько що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з двору. Пізнав Шрама і сам не знав, що робити од радості.
— Ну, батьку, — каже, — у саму годину завітав ти до нас у гості!
— Бачу, я й сам. Бодай лучче нічого не бачити?
— Куди ж отсе?
— Да в Батурин же, до навісного діда Васюти.
— Е, уже раду рушили!
— Як?
— А так. Ось заїдьмо лиш до господи.
Заїхали, ввійшли, до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказовати.
— Так і так, — каже. — Навісноголовий Васюта коверзовав-коверзовав, далі таке вигадав, що ледві й сам не пропав. "Присягайте мені, — каже, — на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капут!" Наустив вражий дід піхоту да хотів так придавити у Батурині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завелось!
— Да чого доброго й ждати од такого, що полизав лядських полумисків? — каже Шрам. — Уже коли ти був раз Золотаревським, то Золотаренком ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?
— А старшина, — говорить Білозерець, — почала його усовіщувати: "Побійся бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодшії гетьмановали. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за його; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм". Куди! Розходивсь наш дідуган: "Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж переяславський крамар буде гетьманом! За мене бояре на Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці до Зінькова". — "Не йми, — кажуть йому, — віри запорожцям: вони тебе уочевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тілько подарунків. Ми тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо! А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову старшину дишуть? Се в їх обичай давній!" Де тобі! І слухати не хоче. Як ось і гонці з Зінькова. "А що?" — "Еге! — кажуть. — Прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно". — "А князь же що?" — "Що князь? Князь із запорожцями запанібрата, а твої подарунки прийняв у сміх, бо в його й свого доволі". Васюта й руки попустив. Тоді старшина за його, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка лист до Васюти.
— Од Сомка? — питає Шрам, здивовавшись.
— Од його самого, од Якима Сомка.
— Із Переяслава?
— Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.
— Не сподівавсь я, — каже Шрам, — щоб Сомко так скоро переміг себе.
— Еге! — одвітує Білозерець. — Крута година наступила. Пише до Васюти: "Во ім'я боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам, — каже, — лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я, — каже, — жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не попустимо гетьманської булави в ледачі руки..." Бачить тоді Васюта, що нікуди дітись, давай старшину до Ічні прохати, да й рушили всі з Батурина. І я отсе, дещо впорядкувавши, туди ж їду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йому всім стояти.
— Так чого ж гаятись? — каже Шрам. — На коней да до Ічні!
— Господи! — сказав, дивуючись, Білозерець. — Чи тебе господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одолівають.
А Шрам йому:
— Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!
— Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоть чарку горілки випий да закуси.
Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дати собі пільгу.
Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гонець до Білозерця, щоб простовав уже під Ніжень.
— Військо гетьманське пішло, — каже, — туди ще зранку, а Сомко-гетьман з Васютою і з іншою старшиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присягу виконала Сомкові на послушенство в ринковій церкві ічанській, да, почувши, що вже бояре під Ніженем, просто з церкви на коні да й рушили до Ніженя.
— Заворушились наші! — каже Шрам. — Слава тобі, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми.
Повернули коней на Ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на Ічанський шлях, недалеко од Ніженя, аж глянуть — і Сомко з Васютою їде. Старшина за ним купою. Повітавшись, Шрам зараз і питає:
— А що, пане гетьмане, яково?
— Не журись, батьку, — каже Сомко, — усе буде гаразд. Уже як ми з паном Золотаренком узялись за руки, то нехай устоїть проти нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький і Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а Чернігівський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?
— Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки виправив? — питає Шрам.
— З моїм генеральним писарем, — одвітує Сомко.
— Да то-то ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину.
— Е, батьку! — каже Сомко. — Тобі-бо вже дуже зневірились люде.
— А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.
— Е, годі! Ти мого Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче його не вміє гамовати козаків: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не іншому.
— Похмурна, похмурна година! — каже сам собі Шрам.
— Не така ще, як тобі здається, — сказав Сомко.
— Дай, боже! А що ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай бог криє, наче як було на початку Хмельнищини? Се все брюховці!
— Нічого не скажу. Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно. Поки в мене в таборі козаки да гармати, я ні про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргородці да полтавці з зіньківцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те мені шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.
"О, голово ти моя золота! — подумав Шрам. — Коли б то так усі, як ти, держались честі да правди! А то на кого не зглянеш — усяке, мов звірюка, про свою тілько шкуру да про свій берліг дбає".
Уїхали в місто. Тілько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли мертвого.
Питається Шрам:
— Кого ховають?
Кажуть:
— Війтенка.
— Що сьогодні з Домонтовичем на божий суд ставав?
— Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тілько стялись на шаблях, зараз так і положив його вражий кармазин.
— Е, ні-бо! — перебив тут хтось ізбоку. — Перше Домонтовиченко влучив війтенка по лівій руці — кров так і задзюркотіла. Мій батько сам там був, дак розказував. Шарпонув та й каже: "Годі, буде з тебе!" А війтенко: "Ні, або мені, або тобі не жити на світі!" — "Дак нехай же, — каже, — господь успокоїть твою душу", — та й почав налягати ще більш на війтенка.