Поминули чималий хутір, обсаджений високими гіллястими осокорами, й опинилися в полі. Ніде нікого. Озимі й ранні ярові вже зібрано й звезено до стодол. А для пізніх не настав ще час. Тому сміливо рушили до жовто-зеленої смужки, що яскраво виділялася серед скошених нив.
Це була морква. Червона, свіжа, соковита.
Нарвали цілий оберемок, обрізали гичку, набили повен рюкзак, а потім усілися й заходилися їсти.
— Ну, як? — запитав Володя, хрумаючи, мов заєць.
Таня усміхнулася.
— Ситі, звичайно, не будемо, однак з голоду не помремо.
Коли поверталися назад, збилися з дороги і потрапили не до річки, а до маєтку, який бачили здаля. Попід осокорами бігав хлопчина років десяти — дванадцяти і, стукаючи палицею по стовбурах, задирав угору голову і гукав:
— Агей, кляті! Геть! Геть!
Володя зупинився.
— Ти чуєш, Таню? Та це ж наш хлопчина!
Вони підійшли ближче. Хлопчина сторожко глянув на незнайомців.
— Ти хто такий? — спитав Володя. — Звідки? З України?
Почувши рідну мову, хлопчина полегшено зітхнув. Усміхнувся.
— Так. З Волині.
— Що ж ти тут робиш?
— Граків ганяю. Хазяїн примусив. Бо жеруть усе, що бачать.
На деревах справді чорніли гнізда і сиділи сотні добре вгодованих птахів. Видно, їм жилося непогано: на відкритому току стояли скирти хліба, довкола дозрівали соняшники, а в полі теж було повно різних злаків.
— З ким же ти тут?
— З батьком і мамою.
— Де ж вони?
— На фільварку. Попорали худобу і відпочивають. Сьогодні ж неділя.
Володя і Таня переглянулись. Неділя! А вони навіть забули, яке число і який день сьогодні.
— А господарі де?
— Господарів нема. Поїхали кудись.
— Як же тебе звати?
— Мишком.
— Мишком? Гарне ім’я. Тоді веди, Михайле, до твоїх батьків!
Таня була здивована такою заявою Володі.
— Ти що? Хочеш, щоб нас спіймали? Ми ж не знаємо, що то за люди!
— Не бійся. Вони нам не страшні. Та й, видно, це прості, робочі люди. А попоїсти у них, гадаю, можна.
Хлопчина був радий спекатися обридливої роботи.
— Ходімо.
Зблизька фільварок виявився досить значних розмірів, хоча й був побудований на взірець оселі звичайного німецького бауера. Високі дощані ворота в мурованих стовпах вели до широкого двору, вимощеного диким каменем. В протилежному від воріт кінці двору — старий двоповерховий будинок, жовтий, з червоною дерев’яною основою. До нього у вигляді літери "П" тулилися стайні, корівник, свинарник, пташник, комори, кухня для худоби та на другому поверсі — приміщення для наймитів.
На подвір’ї — нікого.
Мишко, тріпнувши вигорілим на сонці чубом, показав пальцем на темний отвір дверей.
— Сюди!
Вони піднялися на другий поверх. Тут були комори і склади, звідки пахло борошном, сіном і яблуками.
Мишко відчинив невисокі фарбовані двері, і вони опинилися у напівтемній кімнаті. Віконце було невеличке, з подвійною рамою, всередині засноване павутиною.
Звичайне приміщення для наймитів. Старі дерев’яні ліжка, прикриті зношеними ковдрами, якісь скрині, обшмульгані стільці, посеред кімнати — чималий голий стіл. Видно, господарі вважали своє житло тимчасовим і зовсім не дбали про сякий-такий затишок.
Біля столу сидів чоловік років сорока. Насупроти нього, на стільчику, — такого ж віку жінка.
Обоє стомлені, збайдужілі. Навіть поява двох незнайомих людей не дуже їх здивувала і схвилювала.
— А я своїх привів! — заявив Мишко. — Говорять по-нашому!
Господарі кімнати підвели очі.
— Заходьте, будь ласка. Сідайте, — сказав чоловік. — Ви справді з України?
— Так. Ви не раді нам?
— Ні, чому ж. Ми завжди раді землякам. Приємно почути рідне слово, бо серед цих швабів онімієш.
— Видно, не дуже ви полюбляєте своїх господарів?
— Приміром так, як віл ярмо, — гірко усміхнувся чоловік.
Він був зовсім не старий, але якийсь змучений.
— Чого ж це? Кажуть, бауери годують добре.
— Аякже! Квасолі і гороху трохи дають… Та зате й роботи вимагають! Йой, чоловіче! О четвертій ранку вже схоплюємося з жінкою з постелі, доїмо корів, пораємо худобу, потім — у поле, вечором знову доїмо корів, чистимо гній… Руки німіють, поголитися ніколи, а господар усе — люсь, люсь, люсь!.. Хай би луснув, проклятий!
— Дома його немає зараз?
— Немає. Повіз фрау в кірху. За сина молебень правити. Одержали звістку, що загинув на Україні, ще взимку, під Корсунем… Тепер нам зовсім життя не стало. Тільки й чуєш — вошиві українці, брудні українці, убили нашого Петера, нашого єдиного сина! Хай би запалася вся ваша земля українська — тільки б повернула нам нашого синочка!.. А хто винен? Чого того Петера занесло аж під Корсунь?..
— Помовчав би, Йване, — застережно кинула жінка. — Не знаєш, що за люди, а язика розпустив…
Володя, усміхнувшись, переглянувся з Танею.
— Люди, як бачите, свої. Та й підемо ми зараз… От тільки одна просьба до вас, хазяєчко.
— Яка?
— Дали б ви нам попоїсти чого-небудь. Чи зараз, чи в дорогу. Бо вже охляли так, що ледве ногами переставляємо. Га?
Жінка стенула плечима.
— Нічого ж нема. Є півкаструлі супу квасоляного, так холодний — не їстимете.
Володя гірко усміхнувся.
— Давайте холодний… їстимемо, ще й як!
Жінка з темного кутка біля дверей, де стояв побитий шашелем судник, принесла чималу каструлю і бляшану миску, вивернула з каструлі густу сіру масу, в якій, придивившись, можна було впізнати розварені квасолини, і поклала дві ложки.
— Їжте. Іншого нічого немає… Хліба теж…
Який там хліб! Втікачі миттю присунулися до столу. Суп був справді холодний. Та що з того! Зате тривний! Смачний! Засмачений олією!.. Тільки той, хто тижнями й місяцями не голодував, не міг би оцінити такого багатства.
Не встигли господарі й оком змигнути, як миска спорожніла.
Яка приємна ситість! Тепер можна день або й два триматися на моркві!
— Дякуємо! Щиро дякуємо! До побачення!
— Бувайте здорові!
2
До Наумбурга поверталися тим же шляхом. З однією різницею — Заале перепливали на поромі. Виявилося, що старик-поромник був глухонімий, і це заняття, мабуть, приносило йому не тільки сякі-такі заробітки, а й моральне задоволення: він весь час, поки пливли до протилежного берега, щось говорив на своїй, тільки йому зрозумілій мові.
Володя нашкріб у кишені кілька пфенігів, що залишилися від колишнього власника одягу, висипав старому в простягнуту шкарубку долоню.
Коли втікачі наблизилися до станції, сонце вже зайшло. Швидко згущувалися сутінки.
На коліях, як і вранці, стояло кілька ешелонів. Посвистував маневровий паровозик. З широкої зеленої долини Заале легкий вітрець приносив приємні пахощі верболозу і болотяної рослинності.
Ніщо не віщувало біди. Ситість притупила почуття небезпеки, і день, проведений вільно на лоні природи, здавалося, мав закінчитися так же щасливо, як і почався.
А біда ходила поряд.
Володя і Таня стояли в кущах, біля самого насипу, коли на станцію з заходу прибув ешелон. Одного погляду було досить, щоб тьохнули радісно їхні серця. Ешелон військовий і йде на Східний фронт! На платформах — накриті брезентом танки, зенітки, самохідні гармати "фердинанди". Обслуга — в трьох передніх вагонах, вартові — на задній площадці останнього вагона.
Швидко перекинулися поглядами.
— Їдемо?
— Їдемо.
А чому б і ні? Ешелонові зелена вулиця майже до самого фронту. В рюкзаку — морква, яка замінить не тільки їжу, а й воду. Два-три дні витримати можна!
Приблизно такі думки промайнули в головах Володі й Тані. І вони більше не вагалися. Вийшли з-за кущів і попростували на станцію.
Та коли ступили на крайній від лугу перон, виявилося, що до військового ешелону можна пройти лише підземним переходом. Шлях по коліях перекритий вантажними поїздами, пролазити попід якими було вкрай небезпечно: помітять.
— Що будемо робити? — запитав Володя. — Вперед?
Відступати не хотілося. Дуже вже спокусливою була можливість без пересадки добратися до фронту!
— Так, — погодилася Таня. — Я попереду, а ти страхуватимеш мене!
Вона ступила на неширокі сходи підземного переходу, спустилася вниз і завернула ліворуч. І тут — лицем до лиця — зіткнулася з фельджандармом, що стояв за рогом. На голові у нього каска, через шию мідний ланцюжок, що підтримує великого бляшаного орла поперед грудей, в руках автомат.
У Тані похололо серце: зупинить?
Але фельджандарм не зупинив. Ковзнув по ній байдужим поглядом, мабуть, прийнявши за підлітка, переступив з ноги на ногу і відвернувся.
Таня швидко обминула його, зробила кілька кроків і раптом почула позад себе два коротких, гострих слова:
— Гальт! Аусвайс!
Вона оглянулась через плече і похолола: фельджандарм перетнув шлях Володі…
3
У підземному переході, обличкованому білими кахлями, було безлюдно і напівтемно, бо освітлював його лише один ліхтар.
На роздуми у Володі не залишалося жодної секунди. Не мав він ні документів, ні навіть якого-небудь схожого на документ папірця, з допомогою якого можна було б якщо не відкараскатись від фельджандарма, то хоч би виграти час, щоб Таня зорієнтувалась в обстановці і поспішила на допомогу.
— Документи! — вдруге пролунав різкий вимогливий голос.
Володя засунув руку у внутрішню кишеню піджака — і перед носом ошелешеного фельджандарма блиснуло чорне дуло парабелума.
— Руки вгору!
Той покірно підвів руки на рівень плечей. Обличчя його видовжилося, очі округлилися і поволі почали наповнюватися жахом.
— Таню, забери в нього зброю! Та швидше!
В ту мить, коли автомат опинився в Таниних руках, з протилежного кінця переходу долинув сміх — там з’явилося двоє дівчаток. До них залишалося ще добрих півсотні метрів, і вони ледь мріли в сіро-жовтавій імлі. Однак становище з їх появою ускладнювалося.
— Куди ж нам подіти його? — спитав Володя. — Стріляти тут небезпечно — почують…
Ще сходячи вниз, Таня помітила в кутку, до якого Володя стояв спиною, напівпричинені залізні дверцята.
— Може, туди?
Це було невелике допоміжне приміщення для збереження мітел, совків, лопат, відер та іншого інструменту, потрібного для підтримання чистоти на вокзалі.
Вони швидко вштовхнули фельджандарма в ту тісну комірчину, причинили за собою двері. Коли дівчатка зі сміхом поцокотіли по цементних сходах нагору, Володя намацав на стіні вимикач і ввімкнув світло.
— Лягай! — наказав він німцеві, що посірів від страху. Це був високий, дебелий есесівець із тих тилових частин, що несли патрульну службу в "фатерланді" та в окупованих країнах, виловлюючи підпільників, партизанів та своїх дезертирів.