і на богатого дідича пишне-вецького.
Юзьо справді був понятливою дитиною. Читати научився іграшкою, рахував добре. Але писати страх не хотілося йому. Замість написати завдання, він мазав по зошиті, що на голову набрило. Малював коні, корови, малював всіх офіціялістів... Учитель сердився за те, а баронова страх тішилась. За кожний такий рисунок, дістав Юзьо повну кишеню цукорків і ще більшу купу поцілунків, пестощів. Розуміється, що метода виховання у баронової супротивля-лася методі вчителя. Він перечився з бароновою.
— Але мій панє Бувальський, годіж бо дитину так наукою мучити! Підросте, то все догонить, а тепер най більше бавиться, вживає дитячої свободи.
— В такім разі, прошу ясної пані, я не ручу за результат.
— Буде все добре, не журися! Дитина має геніяльну голову, я те бачу, й ти панє Бувальський знаєш. Все догонить, як буде розумніщий.
— Я не перечу тому, що хлопець дуже понят-ливий, але наука сама з себе не прийде. Треба його до того вложити. Цілаж моя наука теперішна, нічо більше, як дресура. Мусить знати, що треба вчитися...
— Але не будь же таким педантом, пане Бувальський! Ось дивися, як він намалював нині старого Чосниковського... зовсім подібний...
Бувальський уже видів того Чосниковського намальованого, але з чемноти для баронової поглянув ще раз. Рисунок був виведений червоним і синім олівцем на поліньованім папері. Був тут широкий трикутний ніс, величезні сині вуси, криві великі червоні очі. На голові сторчало кілька червоних грубих прутів, що мало означати волосся. Уха не було видно ні одного.
— Дуже подібний, не правда?
Бувальський мусів признати, що правда, хоч цілий рисунок подобав більше на карту географічну виведену красками, з озерками, ріками і штучними перекопами, як на людське лице.
— Хлопець зраджує великий талант до малярства і треба його буде в тім напрямі розвивати.
Бувальський забувся і покрутив недовірчиво головою.
— Ти не віриш? Читай, пане Бувальський, історію малярства, там знайдеш багато таких примірів. Малярі європейської слави мазали углями стіни і тут зраджували свого генія. З початку воно йде нескладно, ну, але талант, і то великий, уже тепер слідно...
Бувальський відходив з нічим, а Юзьо, наслухавшися таких похвал про себе, робив так, щоби бароновій йти під-лад і заробити на цукорки, та на пестощі. Тих цукорків з'їдав Юзьо тьму-тьменну, його сестра Ганя не була в таких ласках у баронової. Не дивниця, бо вона була призначена на шляхтянку, а Юзьо на ученого чоловіка. З Юзьом поводилася баронова по дитинячому і позваляла йому всім по голові лазити. Ніяка жалоба на Юзя не знайшла у неї послуху і кінчилася похвалою для нього.
— Чого від нього хочете? — говорила баронова жалібникові — чи голову тобі розбив? Таж то дитина ще! От мав би ти розум...
Позволила Юзеві звати себе бабцею, Юзьо випросив у баронової всього, що лиш захотів. Його протекції і посередництва вживали люди нераз в таких справах, з якими не посміли би перед бароновою рота отворити. Тому то всі підлещувалися Юзеві і робили для нього все, чого забажав...
Баронова говорила Бувальському:
— Ти, мій коханий, дуже ревний в сковнюванні своїх обовязків, але дитину дуже мучиш наукою... Юзю! ходи но сюди дитинко! — Взяла його рукою під бороду і підвела лице в гору.— От диви, яке воно бліде, аж по під очі підкови станули... Йому би треба більше свіжого повітря, більше руху.
А Юзьо, почувши таке, рухався по свіжім повітрі від рана до ночі, хоч ті підкови по під очі походили радше від цукорків, котрими годував в собі глисти та псував шлунок.
Конюший Мацєй, дістав приказ вчити панича їздити на коні. Справили сідло й купили куца. Юзьо був до того охочий страх, про науку не хотів навіть слухати і треба було його до книжки заманювати всілякими обіцянками. Учитель не міг того побороти, махнув лиш рукою на всю Юзеву науку. З часом стало йому з тим добре. Не мучився, вживав свободи теж, а як деколи навчив Юзя який стишок на память, то дістав за се окремо гарні дарунки від баронової. Баронова купувала Юзеві богато ріжних іграшок, чого лиш душа забагла. Але у Юзя нічого довго не держалося. Усім з разу втішився, побавився, відтак забагалось йому побачити, як воно в середині, брав ножика і калічив немилосердно скрипку, граючі коробочки, деревляних жовнірів, возики... Баронова міркувала з того, що дитина дуже цікава, коли заглядає до середини, і ворожила, що то буде великий чоловік.
Михась і не оглянувся, як його син став розвезеним, як циганський батіг, злючим, докучливим пакос-ним хлопцем. Радився з Бувальським. Але Буваль-ський примірив себе до обставин і був дуже обережний висказуючи свою думку, що аби собі не зразити баронової, та потішав Михася як знав, кладучи все на рахунок живої вдачі і молодого віку Юзя. Однак Михась міркував інакше і заходив з жалобою до баронової, хоч при своїх заняттях, не знав про всі вчинки Юзя.
Баронова й говорити собі того не давала.
— Хібаж я дитина, мій панє Міхалє, і не знаю що роблю? Що ж мені говориш?
— Пані бароново, той хлопчисько виросте на великого ледаря.
— Що говориш! Дитина вишумить і зробиться сам з себе статочним. Коли б він заєдно сидів над книжкою, то би згинув марно... Та його живість зовсім природна.
— Але ж я не вимагаю, аби він був поважний. От мій молодший Стефан, непосидючий, але знає свої границі. Побавиться, але й послухає, а Юзьо то далі не даст нікому дорогою перейти...
— Та щож він такого зробив? Гадаєш може про те, що ножичками жидові атласовий жупан покраяв? От велика річ! Я жидові за жупан заплатила й спокій.
Михась за той жупан почув перший раз і тим лиш упевнився ще більше, що з Юзя вийде велике ледащо. Але що було з бароновою робити? Стара вже жінка і на дитячій розум сходить... шкода моєї дитини, що змарнується — мовляв було Михась до жінки.
Михасеві приходило на гадку, чи би не ужити своєї вітцівської влади і сина відібрати, а жінка відраджувала йому те і відпрошувала, як могла:
— Баронова наша добродійка, не годиться на старі літа їй докучати. Коли б так ми Юзя відібрали, вона би розболілася, бо до нього страх привикла... Може то Бог якось перемінить...
Чи як кажеш?
Але нічого не перемінилося. Юзьо пізнав своїм хлопячим розумом, яку має охорону в бароновій і робив своє. їздив на коні, запрягав його до маленького повозика, мав цілий збірничок батогів і райт-пайшів, ходив з вудкою на рибу до Дністра, розуміється під наглядом старого Войцєха, або й самого пана Бувальського, вибирав воробці з гнізд, скручуючи їм голівки, розкидав цукорки і гроші між сільську дітвору і дуже радів, як діти билися над грішми, метав пилкою, псував забавки, кидав за жидами камінням, тровив хлопів собаками, а всім тим дуже весело бавився... До Михася не заходив ніколи, або дуже рідко. З молодшим братом Стефаном, як той деколи прибіг за татом до двора, не дуже радо бавився. А коли часом прийшла йому до того охота, то скінчилася на тім, що малого Степанка вибатожив. В таких нападках ховався перед батьком цілими днями поза баронову, прочуваючи інстинктом, що може бути зле...
Михась був у розпуці.
— Пропала дитина тай годі!
Одного разу прийшла до двора стара Стефаниха, Михасева мама. Мала Ганя бавилася в городі, а Юзьо уганявся по дворі. Стефаниха прийшла в город і стала дитину пестити.
— А твій братчик Юзьо де?
— Не знаю, бабусенько, десь певно на дворі, а може пішов на рибу.
Стефанисі хотілося ще і внука попестити, поцілувати. Лишила Ганю, давши їй червоне яблуко. Друге таке принесла для Юзя.
— Юзю, Юзечку! а ходи но до бабуні, ходи но, дитино, бабуня щось тобі принесла...
Юзьо лиш оглянувся, але не рушився, занятий дуже важною роботою — піймав саме тоді якогось хруща і виривав йому ноги.
— Юзуньцю, ти не пізнаєш мене? — каже Стефаниха, підходячи до нього з яблуком в руці — яж твоя бабуня!
Юзьо був злий, що стара перебиває йому таку важну роботу.
— Не потребую твого яблука! я маю кращі. Стара збентежилася.
— Алеж дитино! не хочеш, то ні, дай же бабуні хоч поцілуватися...
— Ти не моя бабуня! моя бабуня в дворі, а ти проста баба з села, я тебе не хочу!
Але Стефаниха таки не вступилася. Розняла руки і хотіла хлопця піймати. Юзьо вихопився, піймав у руку райтпайш, що держав під пахою, і вдарив ним Стефаниху по голові.
Стару аж заморозило, в очах їй потемніло, виступили сльози. Вона стояла, як скаменіла з червоним яблуком в руці.
— То того я діждалася, що мене внуки бють?
— То чого від мене хочеш, ти хлопянко!
Але сим разом Юзьо попався. Саме тоді над'їхав з поля батько на коні і бачив, що робилося. Потиснув коня і станув коло Юзя. Юзьо оглянувся і став що сили втікати, але вже було за пізно. Михась скочив з коня, пустив його з рук, побіг за хлопцем — і Юзьо попався в руки Михася. Михась роз'ївся, мов лютий звір на таке зухвальство хлопця. Лице і очі набігли кровю, аж страшно було дивитися. Підніс в гору онімілого зі страху хлопця і здавалося, що ним кине на вимощене камінням подвіря і убє.
Стефаниха аж крикнула зі страху:
— Михасеньку! вгамуйся, не убивай! — і стала з розпростертими руками бігти до сина.
Але Михась і сам вгамувався. Видер хлопцеві райтпайш з руки, перевернув на коліно і став немилосердно бити. Кожний удар гнучкого райтпайша твердою Михасевою рукою відався в випещене ніколи не бите тільце, полишаючи за собою кріваво-сині пасму-ги. Хлопець верещав і вився з болю, як риба викине-на вудкою на беріг.
— Ти щенюку проклятий! ти будеш бабуню бити? ти шибенику! роздавлю тебе як муху! — сичав Михась захриплим з лютості голосом і бив.
Стефаниха хотіла видерти хлопця, але не могла. Михась, стоячи на одній нозі з підогненим в гору коліном, на котрім лежав Юзьо, обертався заєдно спиною до матері і бив.
На крик надбігла баронова і доперва тоді удалося видерти Юзя з рук розлюченого батька.
— Міхалє, опамятайся! був би дитину забив,— говорила сердито баронова, держучи Юзя, що кричав і підскакував в судорогах від страшного болю.
— Ліпше, що його забю, як би мав вирости на розбійника. Ласкава пані певно не виділи... таж отой псубрат мою рідну маму по голові вдарив...
— Може нехотячи,— каже баронова, оглядаючись благаючим оком на Степаниху, щоби її слова потвердила.
Михась ще гірше розлютився.
— То було навмисне! — крикнув, аж баронова за-дріжала,— он до чого довело виховання в панськім гнізді...
Боявся, щоби ще чого більше не наговорив.