їх співає дедалі більше та більше, їхнім співом, здається, заквітчано поле отут, на узліссі. Фрося острашливо висуває голову з жита, озирається, і вже потім зводиться з вузлом на спині та з дитиною на руках.
— Гайда в ліс!
У лісі — якісь дивні денні сутінки: ці сутінки зелені та ясні. У цих зелених та ясних сутінках співають птахи й пахнуть квіти. Здається, так легко тут забути про німецькі машини під лісом на дорозі, але чомусь не забувається — й край.
— О, баба Весна...— стиха каже Фрося.
— Де, де баба Весна? — радію почутому.
Справді, поміж ліщинових кущів у довгому полотняному одязі, з костуром у руці, обвішана торбинками, стоїть баба Весна, журливо усміхнена, мовби добрий і ласкавий дух цього лісу.
— Корінці збираю, цвіт збираю, траву збираю,— озивається до нас баба Весна. — Яка година стоїть свята та божа — гріх не збирати... А ви ж куди, діточки?
— У Вівсяники, бабо.
— Ага, значить, пішли не через поле, а через ліс, вибрали коротшу дорогу. А не страшно?
— Скрізь страшно, бабо.
— Ну, то йдіть, ідіть.
І баба Весна з костуром у руці дибцяє в мерехтливу лісову гущавінь, бо, видно, нічогісінько не боїться. А справді, чого їй боятися, коли така стара? І на диво легенька: війне вітер дужче — й понесе, як листочок.
— Тільки б звірину якусь не здибати, правда? — питаю довірливо у Фросі.
— Е, сказав: звірину! Та краще звірину якусь здибати, ніж наскочити на нелюда.
І я вмовкаю, бо лякає страшне слово — нелюд. Мабуть, це зовсім щось інше, ніж людина. І нелюди беруться не від людей, а від... А від кого ж беруться нелюди? Від вовків чи диких кабанів? Може, від борсуків?
Але як від вовків, диких кабанів чи борсуків можуть узятися нелюди?
Не знаю, де вони беруться, а запитати побоююся, бо ж Фрося засміє та ще й бабі Ликорі потім розкаже, як я допитувався за нелюдів.
Згодом забуваю про нелюдів, і про німецькі машини, і про бабу Весну й Тарапатого — й тепер тільки дивлюся на сонце над головою. Його золота тарілка мовби котиться по верхів'ях, сміючись і щедро сіючи світло, а то раптом пропадає десь у високостях, коли ми опиняємося в глухих нетрях. Невже перестало котитися, невже відстало від нас, бо ми ж хутко йдемо стежкою? Е-е, не відстало, таки в небесах котилося слідом за нами, бо знову ось вигулькує понад піною верхів'їв грабових та дубових, знову сміється, сипле перлисте світло.
З широкої піщаної стежки звертаємо на вузьку стежечку, що в'ється поміж верболозів, за якими в лепесі та в очереті — голуба річечка.
Високі трави хльоскають по ногах, а скільки барвистих метеликів літає довкола! Барвисті метелики схожі на яскраві лугові квіти, які дружно позліталися в повітря, перепурхують, а яскраві лугові квіти схожі на барвистих метеликів, що повсідалися на стеблах трави, й тепер ці стебла трави цвітуть метеликами.
— Скоро вже, скоро, — каже Фрося.
Скоро Вівсяники? Оглядаюся довкола — й нічого не бачу окрім лісу, який щебече веселим птаством. Може, за голубою річечкою? Але й там густий ліс.
Поки я оглядався, не стало Фросі!
Щойно стояла отут переді мною — й раптом не стало... Несподіваний острах заповзає в душу: що ж мені діяти в лісі? І кличу тихенько:
— Фросю...
— Тут я, тут, — долинає зовсім близько. І вона висуває голову з-під розлапистого гілля старої ялини, що чорніє тут у гурті таких самих старих чорних ялин.— У нас тут курінь...
— Курінь?
І справді, під шатристим ялиновим гіллям — курінь. У курені пахне глицею та смолистими шишками. Білява Ганя, що закуняла ще в дорозі, спить на зеленій куфайці, однією рукою тримаючись за віночок. У цьому курені видніє закіптюжений казанок. І навіть видніють чиїсь черевики-шкарбуни.
— Чий це курінь?
— А наш курінь, раз ми тут уже й спимо,.. Хай поспить Ганя, бо зморилася...
А мені так чудно, що у Фросі є в лісі оцей курінь, вистелений зів'ялою травою та ще зобіч обставлений наламаним гілляччям.
— А до нас ніхто сюди не прийде? — питаю.
— Може, й прийде, — відказує загадково.
І мені перехоплює подих, що в цей курінь ось-ось може прийти хтось із лісу. І я нащулюю вуха, прислухаючись, щоб вловити чужу ходу.
Сорока стрекоче — і втихає.
Зозуля наче в дудку дує — і мовчить.
Ось вивільга всіх перекрикує — й не чутно.
Чиїсь босі ноги появляються при вході в курінь. На ногах закасано штани до колін. Холонучи, я дивлюся на Фросю: хто це?
— А хто сховався в рукавичці? — чується міцний чоловічий голос.
Цей чоловічий голос дивно так похрускує, як похрускує спілий кавун у дужих руках.
— Та ось я, мишка-норушка, — лагідно відказує Фрося.
І мені стає вже не так лячно, а цікаво. Десь я вже чув цей голос, десь чув.
— А я ведмедик-панібратик. Пустіть і мене погрітися.
— Грійся, — запрошує Фрося.
Ставши перед ялиновим куренем на коліна, показується горбоносе обличчя, патлатий чорний чуб звисає кільцями до самих брів, під якими очі ясно-сині, як розквітлий льон.
— І малі партизани з тобою? — питає.
— Еге, хай звикають до лісу.
Стоячи навколішки, він пильно дивиться на мене.
— А я тебе знаю... Десь бачив... А ти мене бачив?
— Ні, — дивуюсь. Бо таки справді не бачив, а от голос...
— Скажеш, Климе, таке,— озивається Фрося.— Де ж він міг бачити?
— Ну, дитяче око метке, — загадково каже чорнявий чубатий Клим, залазячи в курінь. — А я рвав ква-сець, коли ви йшли... Пригощайтеся.
Ми з Фросею беремо з його руки листя квасцю, жуємо — й водночас кривимося: квасець таки по-справжньому кислий.
— Ну, шоколаду в мене нема, — сміється Клим. А я гарячково міркую: де він бачив мене, і чому я не бачив його, чому він допитується, чи я не бачив його? Ага, в лісі! Від здогаду — холону. Й голос цей чув у лісі тоді, на зелені святки...
— Розказуй, Фросю, що там у селі.
Фрося в дивному пориві кошлатить його чорний чуб і каже:
— Може, спершу поїси чогось смачненького, бо ж зголоднів.
І викладає з принесеного вузла полумиски та горнятка, звідки пахнуть страви.
Клим зосереджено їсть, а Фрося розповідає про всяку всячину, що мені з часом стає нецікаво слухати: про якихось дядьків та тіток, хто що кому сказав, хто з ким посварився. І я прислухаюся до лісу, до звуків, що долинають з близьких та дальших ха-щів.
— Рана загоїлася? — зненацька питає Фрося.
— Ще не зовсім, — відказує Клим, долонею тручи собі груди.
— Ось баба Весна дала якісь настойки, то питимеш, а це мазь і натирання, то натиратимеш... Довго ще тут сидітимеш?
— Недовго, подамся до Чорного лісу. В Чорному лісі є хлопці.
— А може, будь ближче до Овечачого? — ласкавим голосом просить Фрося. І хутко сама собі заперечує: — Ні, не можна.
— Чому не можна? — скидає чубату голову Клим, який, здається, зрадів Фросиним словам, аби він був ближче до Овечачого.
— Павло Голоха повернувся в село!
Рум'яне Фросине обличчя стає сухе й строге, вуста її тоншають.
— Повернувся? — не вірить Клим. — А казали, що його вбито ще в тридцять сьомому.
— Авжеж, казали, аж поки повернувся.
— Бідне Овечаче наше... Тютюну принесла? А то курити хочеться, аж вуха пухнуть.
Дивлюсь на його вуха: вуха як вуха — й зовсім не пухнуть. Фрося дістає з вузла чималий вишитий кисет, клапоть паперу. Клим скручує цигарку, затягується, а потім питає роздумливо:
— Кисет сама вишивала?
— Поспішала, — чомусь виправдовується Фрося.
— Славний кисет.
Я вдихаю тютюновий дим, який саме отут, у тісному курені під старою ялиною, видається густим та задушливим, і чомусь згадую — як не так давно курила бабина клуня. Здається, клуня курила таким самим димом, як оце зараз Клим.
— Ну, тим більше... — роздумливо каже він. — Тим більше треба податися до Чорного лісу. Бо в Овечачому нам із Павлом Голохою буде тісно.
Фрося мовчить понуро, наче згоджується, що справді-таки в Овечачому вони не розминуться.
Далі вони перешіптуються на вухо одне одному, аж поки прокидається білява Ганя.
— Йдіть уже, — мовить Клим.
— Ой, не хочеться! — широ вихоплюється у Фро-сі. — О, зозуля, чуєш?
Поблизу в лісі кує зозуля, і спів її котиться й котиться.
— Ось загадаю, скільки мені жити, — каже Клим.
— Ой, не треба! — скрикує Фрося.
— Чому?
— Бо я забобонна.
Вона затуляє йому долонею рота, і в цей час зозуля перестає кувати. Мабуть, щось налякало її. Фрося докірливо гойдає головою.
— Ось бач...
— Вас провести?
— Ні, ні! Ще побачить тебе якийсь нелюд... А так — яз дітьми. Спитають: де була? А я скажу: була у Вівсяниках.
— Бережи себе.
— Я з дітьми, чи посміє хто-небудь зачепити?
— Е-е, на дітей тепер не дивляться. Не бери їх більше до лісу, чуєш?
— Чую, — винувато каже Фрося.
Лежачи на грудях у своєму ялиновому курені, Клим проводжає нас смутком у синіх очах, схожих на розквітлий льон. Білява Ганя вже виспалася й щось мугикає веселе, бо Фрося везе її "на барані".
— То ми не підемо у Вівсяники? — озивається несміливо. — До тітки Мартохи.
— Сьогодні вже пізно. Бачиш, сонце хилиться з полудня?
Сонце над лісом справді хилиться з полудня.
Але мені чомусь не шкода, що ниньки не потрапили у Вівсяники. Бо ж так цікаво в лісі! І я оглядаюсь, чи не видно куреня та чубатого Клима в курені.
Таки не видно, скрізь — буйні лісові хащі.
НА ОДЕНКАХ
— Бабо, ви куди?
— На оденки.
— Візьміть і мене з собою.
Оденки, себто вечірні посиденьки, в тітки Секле-ти, у її стріхатій мазанці під яворами. Три великі явори стоять, як три богатирі, а білоглиняна. хатинка тулиться в захистку трьох могутніх стовбурів.
На оденки баба Ликора завжди зодягає спідницю та блузку, які вона раніше тримала на свою смерть. Убирається в свій святковий покійницький одяг, бо вона передумала вмирати. Й так само запинається темною, в скупих квіточках хустиною, яку раніше тримала в скрині про смерть.
(Саму себе, пам'ятаю, вона була отак лаяла: "Ох дурна ж пре дурна я була! Бач, надумала помирати, а ще по-справжньому й не надівувалася. Коли ж тоді й дівувати, як не в старості? Саме в старості, бо добре знаю, що й до чого!")
На оденки ніколи не ходить з порожніми руками, й сьогодні також несе якийсь вузлик, а до того вузлика вона вже там щось постаралася.
— Доброго вечора, дівчата,— здоровкається баба, заходячи в чужу хату.
— Язик у тебе некупований, Ликоро,— озивається від печі руда, як осіннє вінниччя, Секлета.
— А в кого купований? — жартує.— І не купований, і не позичений.
На ослонах попід стінами сидить кількоро жінок, поміж них — наша сусідка Срулиха, тітка Ніла, а також учителька Ксеня Дмитрівна.
— А ти чого тут, Ксеню? — дивується баба Ликора.
— Прийшла, бо ніде подітися,— журно відказує та.
— Хай звикає до нашого гурту,— ввертає господиня.
На оденках завжди жінки щось роблять — чи кужеля прядуть, чи пір'я гусяче й куряче деруть, чи шиють, чи вишивають.