Літечко спечне видалося, Богові ліньки було у спеку усіх людяк по широкому світові морити, ось йон і надумав: а почну я із сих темняків, на торфовищах гиблих, у нетрях несходимих. Пошлю я їм Змія лютого, ненажерливого, хай їсть той Зміюга мньовських людей поїдом, а як зосеніє, повіє холодком, тади спущуся з небес та погляну, що од них зосталося і як його далєй із тими комахами земними, рукастими, головастими, бути…
Дак було сеє уже у місяці августі, тридцять сьомого року, під Спаса, числа не пам'ятаю. Бо усі дні і ночі злилися для нас уже в одну ночищу, довгу і темну. Пам'ятаю тольки, що зорі уже були осінні, крупні зорі, і скрапували яни із небес, наче сльози матері нашої з очей її виболілих. Під'їхала серед ночі темної до нашого двору, на околиці Мньова, бричка, ще мньовські енкаведисти по людей бричками їздили, ще "чорного ворона" не було, ще не прислали його із області. Колеса по бруківці гриміли, коні пирхали, далєй усе стихло — коло наших вікон. І застукало у наші вікна, загукало: "Здєсь Григорій Костюк проживає?! Виході!" Уся наша сім'я підхопилася, матка — у сльози, і ми, дєтва, слізьми умиваємося. А батько — той одразу збиратися почав, бо уже знав, хто серед ночі у вікна стукає. Та й усі у Мньові уже знали, куди серед ночі забирають. А ще капітана Агаса у Мньові не було, а був лейтенант Шльома, а Змій під Мньовом, на болоті Чортовім, уже був. Прислали нам учителя історії молоденького, з інституту, і перевіряючий на урок прийшов. І розказував нам той учитель молоденький давню легенду про Змія, що поблизу Києва проживав і данину брав молоденькими хлопцями та дівками. Тут Галя Рашка підвелася з-за парти і запитує в учителя: "А чи правда сеє, що й біля Мньова, на Чортовім болоті Змій поселився, багатоголовий, і людей живими ковтає?" Учитель молоденький і каже: "Змії лише в казках та легендах бувають, а якщо не вірите — у неділю зробимо екскурсію усім класом на Чортове болото, самі пересвідчитеся, що ніякого Змія там немає, то усе фантазії людські". — "А ось і не хвантазії, — тихенько, але усі ми у класі чули і перевіряючий чув, заперечила Галька. — Не хвантазії, бо мій батько по гриби ходив, до болота Чортового, йон там місця знає, і здаля того Змія бачив, матці розказував, а я — чула…" Дак третього дня прийшла Рашка до школи заплакана — батька уночі забрали, і учитель зник, наче корова язиком злизала, болєй ми його не бачили, не чули, і досюль. Ну, а се вже наче за нашим батечком приїхали. Матка одрізала йому хлібця бігма, кусник сала у газету загорнула. А сама — ридма ридає. Бо ще ніхто з тих. кого уночі забирали, додому не повернувся, зникали, наче крізь землю провалювалися, а мо', так і було. Батько сидора узяв, чекмінь вовняний на плечі накинув, розцілував нас, дєтву, і на ґанок вийшов, а ми — слідком, вервечкою. А на вулиці так страшенно — тьма-тьмою, а крайнебо над Замглаєм червоне, наче кровиця з нього сочнться, уже торфовища, після спекотного літа, горіли, і дим їдкий, од пожеж на болотах, дух забивав. А над самісінькими головами нашими небо плаче зорями, що по щоках його синьо-червоних течуть. На осокорі у дворі ворона гніздилася. Прокинулась, людяцьким ґвалтом розбуджена, крахає, крахає у піднебессі… Міліціонери ж ухопили батечка нашого попід руки і поволочили з двору. Бо ноги його однялися од переживань великих і уже не несли. І притягай його енкаведисти до брички, у якій сам старший лейтенант держбезпеки Шльома, пакульський, горбатів. А се ще йон за головного енкаведешника у Мньові нашому був, ще не узяли його за сідницю. Батечко наш і мовить до нього слабким, перестрашеним голоском: "Хоч і безневинного мене, товаришу старший лейтенант, берете, але завжди готовий я постраждать, якщо це рідній радянській владі потрібно…" А батько наш дорожним майстром при міськвиконкомі робив, усіх їх, начальників міських та районних, як карти у своїй руці, знав, і начальники його знали. Шльома ж як гримне на нього: "На біса, Костючок. ти нам здався, ще твоя черга не підійшла, а може, і не підійде ніколи, ти — сошка дрібна. І не по тебе ми приїхали, а нам твій квартирант потрібен!" А хваміліє наше з діда-прадіда Костюки, але батька усе Костючком прозивали, владобоязливий йон був і гнувся на вітрах перемін, як травинка у полі. Чому квартирант — бо у нас тої о літа землемір із області квартирував і на нього хтось написав, що неправильно колгоспам землю нарізає, шкідник прихований нібито, а може, і був йон шкідником, хто теперечки розбере, диму без вогню не буває, се тепер такі розумаки усі поставали — репресії, репресії, а тади навіть ми, дєтва, знали, що невинних туди, куди ночами забирали, не беруть, а якщо забрали, то в чомусь та завинив перед радянською владою і товаришем Сталіним. Але землемір той з області, щось відчувши, ще напередодні зник безслідно, навіть плетену з лози валізку із брудною білизною та книгою по землемірству залишив у нас. Так Шльома той ні з чим і подався од нас, на інші вулиці мньовські, бо вони тади по усьому Мньову і селах околишніх жатву свою ночами жали, тольки тую плетену корзинку і кинули у бричку, під ноги старшому лейтенантові держбезпеки. Од'їхали вони, а нашого батька трясе усього, хоч і в чекмені вовняному йон, а ночі ще теплі були, аж задушні, та ще й небо пашіло од боліт, на яких торф горів. І вже ми усі, покуль і світа сонця, очей не склепили. Переколотило нас отак. Руки у батька — наче коряччя поробилися, не гнуться, чекменя зняти не може, матка роздягала його, мовби дитя мале. Од тієї ночі — неначе пороблено батечку нашому. З роботи вертається, трохи передрімає, тади сьорбне чогось тепленького, на ґанкові сяде і усеньку ніч отак просидить, прислухаючись, чи не їдуть по нього. А нащо, каже було, щоб усю сім'ю знову переколотили, однако ж колись черга прийде до Змія у гості іти. А тади ото зовсім у райкомівський сад, під копицю сіна перебрався, там днював і ночував, біля того уже енкаведе районного. А матка було йому коржиків напече, сього-того і у торбинку, щоб усе було готове, щоб не похапки, як у тую. першу, ніч. Коли ж зачерствіють тії коржі, нам, дстві, роздає, із торбинки дістаючи, а для батька — пече свіженькі. Дак було нам, дєтві, того літечка і тої осені тридцять сьомого року добренно поживать, мов у приказці: Петрівка — голодівка, а Спасівка — ласівка… І так було до пізньої осені, а потім наш батечко — угору пішли…
Глупої ночі рушили із Мрина вони, на сході ще й не сіріло… Довго петляли вуличками старого міста, аби ніхто із прихованих ворогів радянського ладу не завважив, куди рушила колона, не попередив ворогів у районному центрі Мньові, на краю області, телефоном. Ніч — то час творення нового, час смертей і народжень, час, коли особливо напружено думає у Кремлі товариш Сталін і органи енкаведе невсипуще працюють по усій неосяжній Країні Рад. А день — лише перехід із ночі у ніч. пустеля між двох оаз. Можливо, колись буде І таке, що товариш Сталін одмінить день як щось зайве у світобудові, нікому не потрібне. Втім, день — для рабів, для простолюддя, ніч — для господарів життя, нових господарів нового життя. І буде ніч, і знову ніч, як у Біблії, новій, більшовицькій Біблії. Розчахнулися важкі, броньовані ворота Мринського обласного відділу управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ, що поблизу Красного мосту. Першою із двору викотилася полуторка, крита брезентом, із кулеметом на кабіні і дюжиною міліціонерів у кузові. Слідом за нею з'явилася легкову піка, "емка", на задньому сидінні якої кутався у теплого шкіряного плаща капітан державної безпеки, від сьогодні начальник Мньовського районного відділу УДБ НКВС Альберт Карлович А гас. По тому з воріт виповз оббитий залізом, без вікон, схожий на катафалк автобус. Правиця капітана Агаса ще берегла тепло від міцного, па прощання, потиску старілого майора державної безпеки товариша Волкова. Начальником УНКВС по Мринській області Волков призначений гри дні тому. Тепер люди у системі державної безпеки ростуть швидко, як на дріжджах. І не лише в органах, а й на партійному та державному стовбурах влачи. Росте, забирається на вищі гілки той, хто безоглядно відданий особисто товаришеві Сталіну і великій справі будівництва соціалізму. Весняна пора оновлення, омолодження усього апарату, щасливий час для сильних і мужніх, А усілякі заслужені пердуни осипаються, як сухе листя з дерев. Осипаються і ті, з молодших, хто дозволяє собі хоч маленький сумнів, усілякі хлюпики, гнилі у глибинах душ — інтелігентний. Мертвим осадком осідають вони на дно незнаної досі в історії людства історичної епохи. Зникають безслідно у безвісті темних ночей, отаких, як ці, серпневі. Із кулею у потилиці — печаткою епохи. В тім, попередник Волкова на посаді начальника обласного відділу НКВС застрелився сам, власноруч пустив кулю у свого дурного лоба, на квартирі у своєї блядюжки, не всі шли узяти живим. Той, хто не встиг, не зумів, той теж свою кулю отримав чи невдовзі отримає. Наш час — час дужих, кмітливих, рішучих виконавців. Солдати товариша Сталіна. Перед такими відкривається попереду неоглядна далечінь, від самої думки про яку солодко паморочіє у голові. Дехто із сліпаків, та й дурні обивателі, думають, що товариш Сталін бореться із своїми політичними ворогами. Дурниці. Товариш Сталін, омолоджуючи партію і державну машину, кує залізну булаву, якою свого часу несхибно ударить по загниваючому Заходу. Вони, молоді, рішучі, безоглядні, підошвами своїх хромовиків стануть на горло старій курві — Європі. Волков обіцяв йому, Агасу, звання майора і знак почесного чекіста, якщо справиться із завданням. А він — справиться. Він забезпечить Об'єкт номер один людським матеріалом. Напередодні Волков, ділячи одержану з Києва рознарядку на кількість в області районів, називав цифру триста. Триста ворогів народу, яких треба знайти впродовж місяця у кожному районі. Але він їде не просто у район, а у спецрайон. Через те й надано йому Волковим право посилати людський матеріал на Об'єкт, не чекаючи на рішення Трійки в області. Йому, Агасові, довіряють, він буде у Мньові — і цар. і бог, вершитель доль людських. Чим більше ворогів пошле він на Об'єкт, тим швидше проляже тунель попід Невклею, тим швидше рушать на Захід переможні сталінські війська.