То була найстрашніша черга з-поміж відомих людям. Черга приречених, черга мерців, котрі йшли по своє воскресіння.
Але що міг вдіяти Євген? Він не мав ані койок, на котрі покласти хворих, ані засобу, щоб приготувати достатньо на таку кількість люду ліків.
Мазур так і казав їм. Вперше ясно побачив, вперше відчув потребу своєї роботи, відповідальність, яку на себе брав. Сотні благальних, повних віри очей! Це дужче за будь-який наказ, за мільйони статей і цифр. Ці люди снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя.
* * *
Олександр Кіндратович міряв кабінет швидкими нервовими кроками. Зелений волохатий килим вгинався під ногами безшумно, він йому сьогодні чомусь нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столі дратував і страхав, мов вогник бікфордового шнура біля вибухівки. Думка змагала думку, злість борола безсилля. Пригадував останні розмови з Холодом, сперечався з ним далі. "Брешеш... Всі ми не для нього й для нього... Любимо небо, квіти, ліс... Бо все це — для нас. Бо ми серед них. Не ми створили їх, і їм байдуже, хто їх рватиме. Ми знаємо — квіти не зав'януть без нас. Даремно бороти під себе життя... Його не збореш. Так, ми не лише для себе — для всіх. А хіба я мало дав їм, людям? Хіба вони повернули мені хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всіх? Хіба я сам щасливий? Мені так і не довелося стати на тім узвишші, на котре б мав вийти по своїх силах. Інші — вже академіки, лауреати. Або як Полив'яний. Заступником міністра! А що він таке? Я весь вік поспішав. Весь вік бачив щось попереду. І знаю що. Воно — моє!"
Як і кожен, чию душу роз'їдає сумління, Олександр Кіндратович шукав виправдання своїм вчинкам і знаходив їх. Хотів видаватись собі кращим і бачив себе таким. Доля посилала йому більше, але люди розхапали на битім шляху призначені йому почесті. Та він не віднімав їх. Він жалів людей. Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб почути від них подяку. Хіба це не приємно? Зробити добре діло і прийняти подяку?
Він прихиляв себе до доброти, і вона поверталася сторицею. Мав себе за добру людину. І був такою, бо його добрі діяння обходилися легко. Він був добрим, коли були добрі з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою людиною. Коли виїздив на річку, до санаторію, в село. Забачивши на вулиці голий дитячий ліктик крізь лиху сорочину, простягнену руку, болісно опускав очі, поспішав мерщій тицьнути карбованця і піти геть.
Він ішов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче терня. І хто? Прокіп!
"Я все життя довіряв йому. І от поплатився. Зараз треба було мовчки довести справу до кінця, і тоді б він нічого не вдіяв. Прокопові заздро, що я злетів на таку височінь, що маю заснувати свій інститут".
Олександр Кіндратович на мить заплющив очі, зупинився. В цю хвилину бачив і інститут, і табличку. Білан давно мріяв про свій інститут. Збирав вирізки з газет, статті про себе, фото. Він був певен, що залишить свій метод, а інституту — своє ім'я.
Холод звідкілясь довідався про Біланові мрії і легенько кпинив над ним.
Згадка про це знову наливає злістю Біланове серце. "Він взяв собі в звичку дражнити мою совість, мов чужу собаку. І я сприймаю те, мов належне. Мені це обридло, але я кожного дня з нетерпінням чекаю за парканом, коли крізь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз палицю. А її господар ховався по той бік, радів, що його не дістати. Але... Його можна дістати. Дуже легко. Він не такий, яким виставляє себе. Хоче притиснути мене летальністю. А в самого смертність більша на цілий процент. Правда, всі ті випадки ніби невідворотні... Чекай, чекай, а з отим хлопцем... Інженером".
Олександр Кіндратович пригадує, як він гортав історію хвороби покійного інженера. Там не все записано так, як було насправді, як розказував Холод. І про затискувачі на нервовий вузол, і як проходила операція... Записувала Варвара Іванівна, його помічник... Але ж... Хіба клінікою керує вона!
Олександр Кіндратович добре пригадує розповіді Холо-да про хлопця. Він аж набрид був йому ними. Про винахід, про обопільну розмову. Винахід... А може?.. Адже інженер відкрив йому свою таємницю. То... — свідка геть.
Білан аж здригнувся від такої думки. На якусь мить йому стало сумно і страшно.
Він пригадує, як колись, в інституті, від необережного Прокопового поруху впала на підлогу і розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали вдвох, обпеклися обидва. Прокіп — обличчя і плече, Олександр — руку. Вдвох шукали по місту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пішов до завідуючого лабораторією і прийняв усю вину на себе. Вони тоді посварилися. Помирив їх увечері голод. Жили в одній кімнаті, мали на двох одну тумбочку. Одну сковорідку, одну каструлю, одного капелюха... одну пляшку з медом. Пляшка стояла між койками, а вони лежали й жували сухий хліб. Відтак Прокіп поворухнувся, дістав з скриньки олівпя. Відкусив хліба, вмочив олівця в мед і облизав. Олександр і собі поліз у скриньку за олівцем. Хлопці нахилилися разом, зштовхнулися лобами.
...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кіндратович нервово потискує плечима. Пусті сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощербленої дорогої кришталевої чари, котру доводиться віднести в сміттярку. Бо вона буде заважати. І не тільки заважати, об неї можна й порізатись. Отож тільки викинути. Це — на користь усім.
Білан не помітив, як переступив рубіж. Йому таки доводилось перестрівати людей на вузькій стежці й раніше. Він взагалі не вірив людям, які шукали своїх стежок. Остерігав, зупиняв: "Тобі ж на добро; хочу, щоб і далі йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й перечіпляв ноги гирлигою безідейності чи безприн-циповості. І все те — в ім'я правди. Олександр Кіндратович ще нічого не зробив на шкоду.
Але то — до інших, не близьких людей. Котрі блукали манівцями і щодо котрих почував обов'язок — повернути на вірний шлях. А це Прокіп.
Він відчував велику міць Холода. Вірив у його правду. До неї прагнув світлими проталинами душі, ненавидів її темними закамарками. Горів ревністю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й на них, і на Прокопа. Любов і злість сплелися в ньому туго. Але любов завжди переважала. Ще й зараз...
Білан обманював себе. Втікав від чистого аркушика на столі і знав, що не втече. Аргументи, якими підпирав свою совість, видавались вагомими — вагомими, вищими за все. Мав писати доповідну про роботу обох хірургій. І там напише... Щоправда, він може не торкатися цього... Може взагалі відмовитись. Але справді, хіба зараз не громадською користю клопочеться він! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважає рятувати багатьох.
Олександр Кіндратович швидко підійшов до столу, нагнувся, щоб сісти, і, ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. "От і хвороба змагає", — поскаржився гірко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботі, не стежив за собою, не відпочивав вчасно. "Ревматизм..." — на мить відбігають думки вбік. Дивно, в інших він називає ревмокардит, а в себе — ревматизм. Чого це?
"А той... — знову викликав роздратованою уявою Холо-да. — Все життя в плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. І зараз. Коханку завів. Перешкоджає працювати".
"Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по одній щоці... Я не підставлю другої. Гадаєш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро більшу. Я не заради себе, а тільки заради людей", — затоптав думкою останні іскри сумління. Рвучко вимкнув верхнє світло, ввімкнув настільну лампу. Вона сяйнула голубим промінням, освітила в кутку, за стосом книг, похмурого чудернацького божка. Він привіз його з Індії, з туристських мандрів.
Божок пробудився, засвітив банькатими смарагдовими очима. Страшними, осмисленими, жорстокими очима.
Білан любив дивитися в ті очі. Тоді змагався з ним. Почував себе безстрашним, дужим. Але сьогодні ті очі чомусь нервували його. І він повернув статуетку обличчям до стіни. Вийняв чорну автоматичну ручку, підсунув чистий аркуш.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Варвара Іванівна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них і страх, і питання, й надія. Але що може вдіяти? Він уже зробив все, що міг, вдався до всіх, відомих йому засобів. З-за дверей післяопераційної ледве-ледве долітає пісенька:
Пішла Галя в сад гулять-лять-лять,
Щоб цвіточків назбирать-рать-рать...
Хвора ще не прийшла до свідомості, з приспаної морфієм пам'яті вона видобула лише оцю дитячу пісеньку. Життя ледве струменить з її очей, згасає з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повільно, крапля за краплею.
Пішла Галя в сад гулять-лять-лять...
Мине година, може, дві, і тиха печать спокою запечатає вуста. О, професор знає, як невідворотно лягає вона. Людина під нею сувора, велична, і все ж вона незрівнянно краща в буденнім неспокої, в гніві, в радості, в задумі. Той спокій страшний і нерозгаданий до кінця людьми. Лікарі просто звикли до нього, вони його сприймають у зовнішніх проявах і давно відступилися від його таїнства. А щось є в ній, в оцій останній хвилині життя. Недарма лісові звірі, старі мудрі жителі лісів, відчувши її, йдуть у хащі, в самотність. Останні акорди їхніх сердець тонуть в шелесті вітру. Може, це інстинкт, великий інстинкт — не впасти тінню на життя. Дерева теж помирають мовчки. Так, це інстинкт. Бо коли б не він — смерть заглушила б життя. Люди втекли від неї. І караються за це.
А в садочку все мовчить-чить-чить.
Ніби довга розпечена голка проходить крізь серце. І вже навіть силоміць він не може думати про щось стороннє.
Тільки пташечка кричить-чить-чить.
І враз — спалах у Холодовій пам'яті: "Білан". І ще раз:
"Сашко".
Але Олександра Кіндратовича немає в клініці. Немає його і вдома. Холод сам збігає вниз по сходах, прочиняє двері лабораторії.
— Ліля! Ти не знаєш, де батько?.. — І, сам не відаючи для чого, забирає в неї колбу. — Розумієш... Життя людини. У нього є ліки.
— Він, здається, говорив — буде на засіданні в академії...
Білі вічка на телефоннім крузі зливаються в одне. Холод квапиться, — кожна секунда — втрачена крапля крові. Крапля життя...
Врешті, знайоме покашлювання в трубці. Прокіп Горді-йович відчуває, як щось стислося в нього всередині, як затремтіла рука.