А про зятя, про Нехльоду, забув?
— А що може вдіяти Нехльода, коли ми всі згуртуємось?
— Доки згуртуємось, то він тебе в баранячий ріг зігне.
— Не давати лісу! Не дава-а-а...— протестувала слобідська біднота.
Аркадій Павлович виждав, поки люди трохи втихомирились.
— Ще я не скінчив, а ви вже такий галас підняли.— І він злісно метнув очима на бідноту.— Ви всі знаєте: я орендую паровий млин. Обійтися без дров не можу. Так хіба Радянська влада не піде мені назустріч? Отож я й кажу: нехай громада забирає те, що їй округ призначив, а ми ось, хазяїни,— і Шумей-ко повів рукою в бік передніх лав,— ми собі з Шишкового урочища будемо ліс возити.
— Та й добрий же ви крутій, хазяїне! — почувся з натовпу майстеровщиии сміливий, владний голос, і наперед вийшов механік Рубан.
З якою ненавистю метнув на нього очима Шумейко, відчувши, що саме оцей вайлуватий з вигляду чоловік, упертий і розумний, таїть у собі для нього, Шумейка, загрозу зірвати всі його плани! Відчув також хазяїн, що не раз іще, мабуть, доведеться йому зустрітися з механіком отак, як зараз, і хто знає, за ким буде та перемога.
"Коли б же то знайшлися такі молодці, щоб усунули його з дороги, щоб не каламутив він бідноти, не сіяв розбрату між слободянами. Ну чого йому виходити сюди? Та хіба колись посмів би він отаке зробити? Ніколи в світі. Слова вимовити проти свого хазяїна не посмів би. А зараз, бач, як розпаскудився! Вже на людях хоче зі мною сперечатися. Послухаю, що ти скажеш. Може, до ладу, може, без ладу".
Механік підійшов до стола, глянув хазяїнові в обличчя. Стрілись погляди на мить, мов іскрами гарячими обдали один одного.
— Хитро мій хазяїн повертає. І так воно в нього виходить, що й бомага правильна, і всі ми продподаток платимо, і всіх нас зрівняла Радянська влада. А як же вона зрівняла, коли ви, Аркадію Павловичу, маєте паровий млин? А Севастян Жигай — пивницю. Наживаються баришники, торговці та крамарі. І є в нашій слободі Баланді майстеровщина, є біднота. .
— То нехай ота біднота, оті пролетарії багатіють теж! — вигукнув хтось уїдливо з гурту заможних хазяїнів.
— Надійде час — розбагатіють і вони. До того йдеться. Та не про це зараз мова. Коли б ми, товариші, погодились на оте все, чого домагається Шумейко,— лісу б в урочищі Шишковому не стало. Хіба ми забули, як ранньою весною лісництво відпустило бідноті сто дерев. А одержала біднота ті дерева? Ні, не одержала. Опинилися всі дубки на паровому млині, у Шумейка. Хто в цьому винний? Я вважаю, винний голова сільради.
— Мені було наказано. Адже я не з своєї волі все те робив.— І, червоніючи на виду у всіх, Прокопович узяв до рук дзвоника, але одразу ж поставив його на місце.— Мені вище начальство вказівку дало.
— Хто ж це — вище начальство? Може, Карпо Нехльода?
— А хоча б і він! Власть вища за сільраду.
— Нам зараз байдуже, хто вищий, хто нижчий, а тільки ми всі давайте стояти за правду!
— Не давай йому говорити! — закричав першим Севастяп Жигай, і його відразу підтримали в передніх лавах:
— Годі!
— Чули ми таких, як ти!
— Досить! Кінчай!
— Ні, не досить! — підвищив голос механік.— Іще я не все сказав, а сказати мушу, і ви мене не зіб'єте з пантелику, скільки б тут не кричали. Так ось як я думаю: ліс в урочищі Шишковому треба оберігати. Ні Шумейку, ні іншим багатіям не давати. Припече, то куплять собі на базарі.
І нова хвиля обурення й злоби охопила передні лави:
— Геть! Замовчи! Не хочемо тебе слухати!
— Говори, Рубане! Викривай їх, анахтемів.
— Про дубки правильно згадав... Бідноті призначали, а Шумейко все собі хапонув.
Дзеленчав дзвоник, але розбурханий натовп не вщухав.
— Досить! Не бажаємо тебе слухати!
— Це він навмисне бунтує народ. Для <юго бунтує?
— Ви неподобства робите, а ми щоб мовчали? Ні, минулося! Тепер не ті часи. Нам треба подумати, як краще згуртувати бідноту і середняків у комнезамі, щоб слобідських багатіїв, та всяких баришників, та торговців па збори наші не пускати зовсім.
Немов іскру викресав у пальну рідину, так спалахнули відразу гнівом супротивники.
— Це пас не пускати? Нас, вільних тепер громадян? Та хто ти такий, що свої закони тут буде встановлювати? Як ти смієш отаке говорити людям?
— Ми зараз всі рівні, значить, і лісу всім давай.
— Ось де вам лісу! Чули, що в постанові сказано?
— Все одно буде не по-вашому, а по-нашому! Знову дзеленчав дзвоник.
Рубан стояв біля столу. Він бачив, як йому погрржували багатії, чув їхні надсадні вигуки: "Геть! Не бажаємо!", але не зважав ні на погляди, сповнені люті, ні на стиснуті кулаки, що здіймалися над головами.
Та ось помітив механік, як з натовпу відділилося кілька розчервонілих від злоби баришників. Вони підійшли до столу. Це так було несподівано, що люди одразу принишкли, ще не розгадуючи злого наміру.
— Ти чому не слухаєшся нас? — запитав один з баришників, і всі побачили, як його пальці стислися в жилавий кулак.
— А чому б це я слухався вас? — запитав механік, готовий прийняти бій.— Хто ви мені: куми, свати мої а чи друзі вірні?
— Ми наказуємо тобі: перестань!
— Еге, та вони Рубану погрожують,— вихопився від паркана чийсь тривожний голос.— Ану, майстеровщино, підіймайся!
Невідомо, чим би закінчилася ця суперечка, коли б у цю хвилину не з'явилися сюди Карпо Нехльода з Матюшею Жигаєм.
— Чого це ви зняли такий галас?
— А ось він, бунтар оцей, колотнечу розводить, щоб нам лісу не давати, щоб на збори нас не пускати! — І здоровенні баришники, сподіваючись па підтримку начальства, одійшли від столу, а Карпо Нехльода, подивившись мовчки в суворе обличчя механіка, сказав:
— Ну що ж, говори, я тебе послухаю.
— Нема чого мені говорити. Те, що треба було сказати, я вже сказав. Моя думка така: жодної деревини багатіям слобідським! Ліс розподіляти між біднотою та середняками! На цьому я й стоятиму.
Механік пішов на своє місце, відчуваючи на собі недружелюбний погляд Карпа Нехльоди.
— Ми твоє бунтарство скоро зіб'ємо! — погрозився Карпо, але механік навіть не обернувся і нічого пе відповів.
За столом підвівся голова.
— То як же, товариші-громадяпи, будемо голосувати, чи, може, хтось іще бажає говорити?
— Бажаю,— озвався вкрадливий несміливий голос, і з натовпу вийшов Демид Плахотка. Він зиркав у бік Карпа Нехльоди, улесливо йому вклонявсь.— Я теж, можна сказати, пролетарій, і багато є у слободі таких, як я. Мушу я дещо супроти Романа об'явити. Каламутить він людей, підбиває на різні неподобства, щоб ось у них, у нашого хазяїна Аркадія Павловича Шумейка, млин забрати.
— Ти говори про ліс, а не про млин! — гукнув хтось з натовпу.
— Я ж і кажу, не туди встряє Роман. З ким він боротися хоче? Супроти кого йде? Дають нам хазяїн роботу, і за це дякувати їм. А ліс, коли ми не дамо рубати в Шишковому, вони тут заберуть. Карпо Андрійович Нехльода постараються і заберуть. То для чого ж ця колотнеча? Навіщо галасувати без пуття? І ви, граждани, Рубана не слухайте, бо сам він до прірви йде і вас за собою потягне
— Он який Плахотка! Нікудишнім його вважав, а він, бачу, корисний чолов'яга. Ти, свате, йому за це крупчатки одваж,— радив Севастян Жигай, позираючи на Карпа Нехльоду.— Твій зять, свате, зараз наведе тут порядок. Боже, дай йому тільки сили та здоров'я на многі літа. Він житиме добре, а біля нього й ми поживемо.
І знову запитав голова:
— То як, будемо вже вирішувати, товариші-граждани, наш вопрос? Хто за те, щоб заможним хазяїнам лісу не давати?
— Голосуйте, а я подивлюсь.— І Карпо Нехльода уп'явся очима в натовп.— Ну, хто там "за"? Вище підіймайте руки, щоб усіх вас було видно. А ти, секретарю, прізвища їхні позаписуй.
Після такого попередження небагато підвелося рук. І тоді з натовпу почувся голос Рубана, сповнений справедливого обурення:
— Навіщо залякуєте людей, товаришу Нехльода?
— Що? Залякую? — одразу скипів Карпо.— Це я залякую? Я просто хочу знати: хто мені друг, а хто недруг. Ось ти, Рубане, бачу, знаю... Ти не друг мені.
— Що правда, то правда,— визнав механік і цими словами ще більше розлютив Нехльоду.
— Я догадуюсь,— кричав Карпо,— догадуюсь, для чого ти підбурюєш бідноту, тільки дивися, попереджаю тебе, щоб не чухав потім ти своєї потилиці!
— Погрожуєте, а я вас не боюсь, бо за мною правда. А правда, хоч у калюжу вкинь, хоч ногами її топчи, а вона все чистою буде.
— Товаришу Нехльода, та доки ж нам отаке терпіти? Вгамуйте його!
— Вивести з зборів! — запропонував Матюша Жигай.
— Правильно! Геть звідси! Вивести!
— Він ображає вас, Карпе Андрійовичу, він ображає нас.
— Ми з ним зараз упораємось! — І кілька баришників, очолених Матюшею Жигаєм, розштовхуючи людей, попрямували до механіка. Але близько Матюша не відважився підступити до нього, згадавши, як колись дужий Рубан мало його не задушив, тому зараз, остерігаючись, він нацьковував баришників:
— Хапайте його! Сміливіше! Ну!
— Я тебе вхоплю! — погрозив Рубан.— Так ухоплю, що кривавою юшкою вмиєшся.
Першими на захист свого друга стали Кіндрат Олійниченко, Данило Шульга та Остап Головатий, дехто з сміливішої бідноти, відчувши небезпеку, приєднались до них, щоб захистити свого ватажка. І ця грізна сила стримала баришників.
Карпо Нехльода, збагнувши, що механік може поскаржитись окружному начальству про таке неподобство, вчасно опам'ятався, гукнув:
— Я не дозволю, щоб товариша Рубана виводили з зборів. Навіщо? Хоче щось сказати — дамо йому слово. Нехай говорить.
— І скажу!
На подвір'ї стало так тихо, що, здавалося, муха пролетить — то буде чути.
— Скажу! — з якоюсь твердою рішимістю вимовив механік.— Ось ми тут зараз чули всі "пролстарія" Плахотку. Хіба це чесний пролетарій? Це блазень, якого можна купити й продати з потрохами. Це не людина. Це покидьок, сміття!
— Прошу не ображати! — вихопився з натовпу обурений Плахотка, але на нього Рубан не зважив. Гордий і сміливий, він готовий був іти на битву, і ніяка сила в світі не могла його зупинити в цю хвилину.
— За кого розпинався тут мірошник? Кому продав себе? Ким погрожував? Карпом Нехльодою? Мовляв, все одно "вони постараються й заберуть". А я кажу — не заберуть! Ми не дамо! Годі нам схиляти голову перед Карпом, бо й Карпа можна приборкати, коли ми всі згуртуємося добре!
На такі слова ніхто не сподівався, навіть сам Нехльода. "При людях мене, місцеву владу, отак ганьбити? Що ж це починається? Та це ж явна контрреволюція!"
І далі механікові не дали й слова промовити.