Злодії та Апостоли

Роман Іваничук

Сторінка 21 з 27

– Яка файна бартка в тебе! – промовив я із заздрістю. – Певне, опришківська…"

"А так, опришківська! – гордо мовив Петро. – Ще дідова".

"А хіба дід твій теж був опришком? Кажуть, нібито лишень нянько ходив із Шугаєм…"

"Багато хто колись опришкував… – сказав Петро невизначено. – А бартка дідова".

"То нею твій нянько зарубав Шутая?" – вихопилося в мене, і я тут же пожалкував, що сказав таке, в що й сам не вірив.

"Хто тобі такого наплів?" – насторожився Петро й неприязно глянув на мене.

"Люди мовлять…" – відказав я, потупивши очі в землю.

"Добре кум говорить, лишень кривий рот має… Не вір тому, хлопче, мій нянько чесний господар… Але ти ще замалий, щоб таку мову з тобою провадити".

"Який малий, коли пошту розвожу!"

Петро ступив крок, щоб піти собі геть, проте спинився.

"Нині в домі "Просвіти", – сказав, – буде представлення: "Летюча естрада" приїжджає з Мукачева. Мене вислали першого, щоб підготував приміщення… То замість слухати людські брехні, а потім переповідати, ліпше прийди подивитися концерт. Ти, бачу, цікавишся опришками, а вони увечері вийдуть на сцену".

"Справжні?"

"Справжніх уже немає, хлопче".

"А кому бартки полишили?"

"Ту зброю візьме інше войсько".

"Як же то войсько називається?"

"Карпатські січовики!" – сказав з викликом Петро й пішов не оглядаючись.

Колочавська "Просвіта" займала колишню корчму Мехела Гофштейна, яка стояла в центрі села неподалік церкви. Корчмар збанкрутував, коли найзаповзятливіші сільські пияки, спонукані просвітянами, заприсягайся на Євангелії не вживати спиртного навіть у храмові свята. Тоді Мехел продав громаді корчму разом із просторою стодолою, яка служила йому складом для бочок з пивом, а теж возівнею для виїзної брички, – й покинув село.

У тій стодолі мукачівські пластуни з Торгової академії, під началом Петра Шумея, влаштували глядацький зал зі сценою: повкопували в земляну долівку лавиці, приладнали завісу, що пересувалася на шпульках від ниток, серед студентів знайшовся художник, який намалював декорації, й назвав Петро колочавський самодіяльний театр "Новою сценою", в якому ставили аматорські вистави, проводили пластунські злети, а нині запросили студентський ансамбль з Мукачева – "Летючу естраду".

Я з нетерпінням чекав, коли розпочнеться концерт, на якому мають танцювати опришки, а я ніколи їх не бачив, хай і перебраних; в мене аж жижки затряслися, коли в Мехеловій стодолі, набитій ущерть людьми, роз'їхалася на шпульках у два боки завіса, сцена відкрилася, і в лівому її куті наготовлені троїсті музики вдарили марш, якого ще досі ніхто не чув у Колочаві. Й на подіум вимарширували не опришки, а стрільці в мазепинках і сталевого кольору мундирах, вони внесли синьо-жовтий прапор, вишикувались у два ряди й заспівали пісню, яку я запам'ятав на все життя:

Гей там на горі Січ іде.

Гей жовто-синій стяг несе.

Гей жовто-синій, наше славне товариство,

Гей маршируєм – раз, два, три!

Й до мене з цією піснею увійшов новий час, якого ні я, ні ці люди, які сиділи на лавицях у стодолі, ані хлопчаки, що повилазили на крокви під дах, бо в залі не вистачало місця, – ніколи не зріли. Та, напевне, передчували його прихід, й коли той час з'явився – ще не бачений, але знайомий – у вигляді переможної пісні, зал підвівся й хором заспівав разом з вояками; і звідки народ знав ті слова, я й досі не можу збагнути, можливо, вони віками таїлися в головах люду, а тепер зринули, щоб прославити нову добу.

Мабуть, тоді я ще не міг сам дійти до таких думок, бо ж малий був, хоч у ті перемінні часи кудись пропало людське дитинство, яке нині супроводжується дитячими забавами та іграшками, досить того, що я ще малим таки втямив сенс нового часу: всі тоді стали враз дорослими, щоб хто з розпростертими руками, а хто й з ворожістю зустріти новизну, яка навально вривалася в старий світ з його байками, легендами й примарною тугою за опришківською волею.

Та хто знає, чи відчув би я тоді так болісно гарячий дотик нових віянь, якби із зали не вийшов на сцену кремезний чоловік у літах, якого досі рідко хто між людьми бачив, бо ховався він у своїх хоромах на узліссі Сухорської діброви, – був це той самий войовничий опришок, а нині маєтний ґазда Онуфрій Драгирук-Шумей, про якого говорили, що на ньому лежить провина за смерть Миколи Шутая.

Старий підійшов до Петра, який стояв у першому ряді з мосянжовим топірцем у руці, взяв у нього ту бартку, високо звів її над головою й почав говорити. Й була та його мова ніби до мене адресована, принаймні я так думав, бо ж заперечувала вона мої слова, що їх я так необачно кинув Петрові під час зустрічі з ним на колочавському шляху.

"Не я убив Миколу Шутая, чесна громадо! – вигукнув Онуфрій начебто з погрозою людям, які водно нагнітали ту чутку, проте гнівний тон його мови враз стишився і зм'як. – Убивці стануть або вже стали перед Божим судом за кров, по-зрадницьки пролиту… Я нині хочу вам сказати правду, яку ви повинні зрозуміти, якщо прагнете свободи, за яку колись марно воювали опришки: і Шутая, і мого неня Миколу Драгирука вбив новий час, бо стали вони вже на заваді його незворотній ході. Переродилися славні колись опришки на звичайних розбійників і зганьбили ім'я Свободи… Однак дух їхньої боротьби залишився живим. І треба, щоб сьогодні новітні збойники, які стоять ось тут, на сцені, не вселяли більше поспільству страху, а осягнули новітню науку Волі, яка допоможе воскресити в людях віру в себе самих… Тож не захотів я бути облудником, який іншим дорогу показує, а сам болотом бреде: покинув я опришківство і став ґаздою, щоб мати спромогу вивчити в школах свого сина. Най нащадки опришків стануть ученими, най зуміють повернути нашій землі, яка не має імені, її родову назву! Карпатська Україна – ось правдиве ім'я Срібної землі, а її воїни – карпатські січовики!.. Бери цю бартку, Петре, й веди народ не на розбої заради фальшивого й користолюбного зрівняння людей в маєтності, а на усвідомлену в науках боротьбу за самостійну Україну!"

Він це сказав, зійшов зі сцени і зник із зали, наче його тут ніколи й не було… А тоді музики вдарили "аркана", й нащадки опришків у січових мундирах почали вибивати вишуканий і буйний предковічний танок.

А коли закінчився "аркан" і стихло буйне гейкання й тупіт чобіт, на сцену вилетіла зграйка дівчат у плісованих спідничках, чеських фартушках, з роменовими віночками на голівках – однаково гарні й легкі, мов лелітки… Минала саме пора купальських свят – й вели дівчата хороводи, плавні танці міняли завихреними коломийками, вряди-годи прикладали човниками долоні до чол, виглядаючи хлопців, які десь забарились й не виходять на сцену – чи ж то немає серед танцівниць звабливої красуні, вартої парубоцької уваги? Але як її вирізнити, коли всі дівоньки однаково чепурні й схожі між собою, мов діти однієї матері?

Народ чекав з'яви королеви хороводу й марно: дівочий танець ставав затяжним, нудним – може, так і було задумано хореографом, проте, як на мене, то зовсім не передбачено: з кінця залу проходом між лавицями прямувала юна королева, її лляне волосся освітлювало сутінну залу, великі сині очі виминали допитливі й захоплені позирки глядачів; королева була висока, повногруда і в стані перев'язана, мов оса; її хода, спочатку боязка, з кожним кроком ставала упевненішою, врешті вона легким скоком опинилася на сцені, дівчата вмить оточили її, немов бджоли матку, й королева заспівала:

Я калина, я калина – не верба,

Я дівчина, я дівчина молода!

І тоді я впізнав її: була то колочавська пава – Калина з хутора, що під горою Стримбою, вдовина донька, п'ятнадцятилітня, відвінована небаченою вродою… Пам'ятаю, ходила вона з колядниками й була серед них першою колядницею із срібним голосом; на Великдень водила гаївки, і хлопці, які за дзвіницею різалися в "дупака", вибігали на прицерковний майдан, щоб глянути на вродливицю, проте жоден не смів і близько підступити до неї, й верталася вона, неприступна, на свою Стримбу, йдучи серединою колочавської дороги під обстрілом заздрісних очей – з вікон, з воріт, із-за перелазів, й ніби водно виглядала свого князя, бо носила в собі найбагатше придане – досконалу дівочу красу… А князя, для неї гідного, ніде не було – й Калина цієї миті, на сцені, теж чекала на нього співаючи…

Дівчата-близнючки у плісованих спідничках, чеських фартушках, з віночками на голівках позирали за куліси: десь там мусив зачаїтися князь, а може, засліплений вродою Калини, не мав відваги вийти на сцену?

Публіка ждала, Калина виспівувала, заманювала, вигиналася, мов лоза, зваблювала, – і врешті князь таки вибіг на подіум, розгорнув руками дівочу зграйку, взяв Калину за стан й пішов з нею в шалену круговерть; музики заграли "чардаша", дівчата розступилися, й тому танцю не було кінця… То шаленів весільний танок, то була свайба – публіка плескала в долоні, втішаючись на святі життя, публіка співала, хлопчаки вигукували із кроков "браво!" й зіскакували на долівку, і вже стояв народ гурмою перед сценою, а танець не закінчувався; князь Петро Шумей не мав суперників, не міг їх мати, бо сам був із красенів красень, він подавав знак музикам, щоб не спинялися, а коли красуня з утоми примліла, Петро взяв її на руки й виніс за куліси – і я ніколи більше їх не бачив…

Маленькі очі листоноші іскрилися втіхою, він у цю мить ще раз переживав захоплення королевою хороводу, певне, так само, як тоді – під час весільної гульби найвродливішої в світі пари. Оленка слухала його й нічого більш не бачила й не чула, тільки той вихор музики й руху, тільки тих двоє облич, що злилися в одне у величному танці, та враз прив'яла, зачувши зрезиґновані слова Олекси Смоляка: "І більше я їх ніколи не бачив…"

"Коли мадяри зайняли Закарпаття, – закінчував свою розповідь листоноша, – я на своєму ровері втік із Срібної землі в Жаб'є й живу тут донині. А яку долю зустріли Петро з Калиною, того, напевно, ніхто не знає…"

Оленка вимогливо дивилася на Олексу: хоча б один іще епізод згадайте, адже ви жили там до самого упадку Карпатської України: що трапилося потім, куди поділися Петро з Калиною, чей не пропав навіки слід за ними… Проте Смоляк безпорадно дивився на дівчину: він нічого більше не міг пригадати.

Та виручив його Тимко Мадрашора: ні листоноша, ні Оленка навіть не запримітили, що він весь час сидів за столиком поруч і прислухався до розмови.

"Мені відомо, що було потім, – промовив Тимко.

21 22 23 24 25 26 27