Пітьма вогнища не розпалює...

Олесь Бердник

Сторінка 21 з 60

А в тобі видно гординю. Чи не темним духом ти посланий?

— Не збагну твоїх слів, людино в золотому вбранні. Всесвіт — поле для вільної, радісної дії. Навіщо ж спокута, покора? Кому, за віщо? Ваші кайдани, ваші темниці — у вашому серці. Ви вільні, ніхто не тримає вас у в’язниці…

— Заткніть йому пельку! — крикнув священик. — Це не янгол небесний, а опришок гірський. Єретичні думки, підбурливі розмови. Негоже вам, людоньки, слухати його! Ведіть до війта, хай він розбереться!

Мене схопили міцні руки селян. Я міг би звільнитися, навіявши їм ілюзію, проте хотілося знати, що люди діють в таких випадках, яка їхня влада, куди вона веде мислячих істот. Тому я піддався і покірно пішов до вій-та. Були нудні розмови з старим, обмеженим чоловіком, він нічого не втямив. Потім — поліція у великому міс-ті, згодом — в’язниця. Мене допитували, глузували з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, ви-магали назвати спільників-опришків, з якими я буцімто зв’язаний. Згодом мені набридли такі порожні бесіди, якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька заарештованих опришків. Я знову опинився в горах, поміж приязними, сумними смереками…

Майнула думка: може, повернутися до рідного світу?! Навіщо збурювати серця чужих істот бажанням, які ще не народилися в їхньому розумі? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на земному ґрунті, не стала власним прагненням? А потім — прийшли хитання, сумніви. Невже в цілім світі не знайдеться душі, котра жа-дає полетіти до нового вирію? Невже ніхто не зважиться прокласти невидимий шлях до Краю Свободи? Не мо-же такого бути!

І я залишився, Марічко, на твоїй планеті. Блукав горами, лісами, доки зустрів твого тата — Агійо. При-йшло рішення: найкраще мандрувати з цирком. Бачити різні країни, людей, вивчати душу мислячих істот, їхню історію, уподобання, сподівання. Мати можливість зустріти щось несподіване. Тепер ти знаєш головне, Маріч-ко, хто я, звідки, чому я тут…

ВТЕЧА

— Дружив я з гусеницею, — хвалився черв’як-дощовик товаришеві. — І знаєш, що вона вдіяла?

— А що?

— Обплуталася якоюсь павутиною, закрилася в ляле-чці, нікого не впускала…

— Мабуть, вона збожеволіла!

— А потім дірочку прогризла і в небо полетіла. І де вона крила взяла?

— Я ж сказав — божевільна. Подалі від таких. Лі-зьмо в землю…

Підслухавши все те, що Ойра-хан оповідав Марічці, я кілька вечорів до моторошності в голові міркував над тими химерами. Невже все правда? Інші світи, далекі зорі, інші люди, співаючі квіти? Такої казки навіть баба Химка не знає. От би й собі побувати в тих краях — я б нізащо не злякався! Але навіщо жандарми змусили вітчима слідкувати за фокусником, чим він їм страшний? От якби зустрітися з Ойра-ханом, розповісти йому про те, що замишляють проти нього. Так, мовляв, і так! Бережіться! І ще можна сказати, що я чув усе, про що вій оповідав Марічці. І вірю тим казкам, бо вони приязні, гарні, добрі, бо правдиве — тільки гарне, добре слово. А зло — неправдиве! Від нього тяжко па душі, незатишно. А правдиве приємно лоскоче у грудях, як літній легіт-вітерець…

Одужавши, я стрівся з Тарасиком і все-таки оповів йому. Разом з ним вирішили ми побачити Марічку, а через неї попередити Ойра-хана. Одразу ж того вечора, як впали сутінки над Бугом, ми наблизилися до балага-на і заховалися в кущах. Чекали довго-довго, але таки дочекалися. Марічка вийшла з хвіртки цирку в супроводі веселого, грайливого пса, подібного до білого клубочка.

Я виступив зі схованки й придушено гукнув:

— Марічко! Марічко!

Дівчина здригнулася, зупинилася. Оглянувшись, побачила нас із Тарасиком, здивувалася. Пес затявкав, застрибав довкола нас. Марічка цикнула на нього.

— Хто ви? Звідки мене знаєте?

— Ходи сюди. Маємо важливе діло до тебе… Марічка несміливо наблизилася, придивилася.

— А, це ті хлопці, що впали згори… тоді, у цирку? Першого вечора, як ми почали виступати?

— Ми, — згодився я.

— Навіщо я вам?

— Не ти нам потрібна… а Ойра-хан!

— Он як! Чого це вам заманулося побачити його?

— Ми йому про все скажемо. Велика небезпека для Ойра-хана. Ми дізналися… і вирішили знайти його, щоб попередити…

— Добре. Я хутко…

Вона побігла назад, білий пес котився поруч з нею, весело вистрибуючи. Ми поховалися в заростях, три-вожно поглядаючи на хвіртку.

— Вийде чи ні? — пошепки запитав Тарасик.

— Вийде!

— А як не повірить?

— Повірить. Він одразу розгадає — де правда, де брехня…

У небі купчилися грозові хмари, шмагонула блискавиця, прокотився грім. Краплі залопотіли по листках дерев, впали на лице.

— Де ж Ойра-хан? — занепокоївся Тарасик. — Може, його нема в цирку?

— Я тут, — почувся тихий голос.

Ми затремтіли від несподіванки. Позаду нас, під дубом, бовваніла струнка постать факіра, ніби зіткана з блакитного вогню, відблиски грози іскрилися на його вбранні. Ми розгублено мовчали, заворожені незвичним виглядом Ойра-хана.

— Я вас пізнав, — озвався він. — Ви — хоробрі хлоп’ята. Що маєте мені сказати?

— Ми прийшли, щоб попередити, — осмілившись, сказав я. — За вами слідкують. Жандарми звеліли своїм слугам… і вони підслухали, як ви розповідали Марічці про себе… Про далекі світи, про зорі, про польо-ти. Вони не вірять вам, думають, що ви злочинець. Ми чули, що готують арешт… а як будете тікати, то вб’ють. Ось! Ми й вирішили… попередити…

Я випалив усе це одним духом і, тремтячи від хвилювання, чекав, що скаже Ойра-хан. Він замислено ди-вився на мене, переводив погляд на Тарасика, ніби бачив за нами щось незриме, невідоме. Отямившись від за-думи, важко зітхнув і сказав:

— Так-так. Я все зрозумів. Вони готують арешт. Ну що ж, зробимо для них маленьку містифікацію…

— Що ви зробите?

— Побачите, — усміхнувся Ойра-хан. — Я дуже вам вдячний, хоробрі хлоп’ята. А тепер — одне запи-тання до вас. Вони, ви кажете, не вірять… А ви… ви теж не вірите?

— Я вірю! Інакше не прийшов би…

— І я! — скрикнув Тарасик.

— І вам подобається те, про що я оповідав?

— Дуже! — сказав я.

— А хотіли б ви полетіти до інших зірок?

— Ще й як! Ого! Мені в снах виділося, що я літаю у небі… а тут насправжки…

— Гарно кажеш, — тихо мовив Ойра-хан, схвально дивлячись на нас. — А твій друг?

— Де Павлик — там і я, — гордо відповів Тарасик. — Хоч і страшно… а ми не побоїмося!

— Он як! А батьки, школа, Земля?

— Нема батька й матері в мене, — зітхнув я. — Сирота я…

— І ти сам, Тарасику?

— Є мама… Добра в мене мама… Так ми ж не навіки? Чи, може, ви смієтеся з нас?

— Не сміюся, — серйозно відповів Ойра-хан. — Хто чогось дуже хоче — те здійснюється. Неодмінно! Тільки треба дуже-дуже захотіти! А тепер послухайте мене, хлоп’ята. Знайдіть Марічку, вона чекає вас біля цирку. Наступного дня дівчинка проведе вас на виставу. Що б зі мною не сталося — не дивуйтеся, не бійтеся! Чуєте? Не бійтеся!

Далі мої видіння минулого складалися фрагментарно і якось хаотично. Кілька разів я бачив зборище яки-хось жерців, потім священиків, пізніше — жандармів, а то навіть сучасних учених. І завжди вони дружно обго-ворювали небезпеку появи Ойра-хана поміж людьми. Суть небезпеки кожного разу пояснювалася по-різному. Жандарм з минулого століття Їжаковський, зібравши агентів, просторікував:

— Птах незвичайний, схопити його непросто. Проте застосовувати зброю лише в крайньому разі. Він нам потрібен живий. Досі не можу розкусити цього горішка: чому він показує свої фокуси? Навіщо оповідає дитині вигадані історії? Не інакше — важливий масонський авантюрист. Або анархіст! О, це штучка складніша від знаменитого Каліостро! Якщо нам пощастить — отримаємо достойні нагороди!

Агенти шанобливо всміхалися, ловлячи кожне слово жандарма. Один несміливо зауважив:

— А може, він справді нетутешній?

— Тобто? — здивувався жандарм.

— Ну, може, він прилетів звідти… з інших зірок?

Тут завжди здіймався клекіт обурення й люті. І це обурення — я досі відчуваю одностайність того почут-тя — линуло понад віками, незалежно від того, хто його висловлював: піп, жандарм, інквізитор чи атеїст-учений.

Священики їдко зауважували:

— Ви вірите в ідіотські казочки про "інших" мислячих істот? Ви вважаєте, що там, поміж зірками, є щось подібне до людей, сотворених Богом на Землі? Отже, допускаєте необхідність безлічі біблій для кожного світу зокрема і творення безлічі Адамів? Ви розумієте, до якого абсурду можна додуматися?

Політики двадцятого віку насміхалися:

— Марення божевільного. Пришельці з безмежжя? Де їхні кораблі, де їхня могутність? Чому вони не ви-ступлять в Об’єднаних Націях? Чому не поділяться своїми досягненнями в науці, медицині, космогонії?

Деякі астрономи, космогоністи та філософи розв’язували проблему одним ударом:

— Життя, а особливо Розум, — випадок. Можливо, земне життя — чаклунський виграш у безмежній ло-тереї. Ми — самотні сіячі у нескінченному Всесвіті, тому всякі теревені про "пришельців" — дурні або й зло-чинні вигадки!

Навіть відомі фантасти, бризкаючи слиною, шаленіли:

— Якби навіть якісь там "пришельці" з’явилися, то хай вони пару місяців посидять на Плутоні, почека-ють, що ми вирішимо. Якщо не прилетимо до них на рандеву, то нехай забираються к бісовій матері і не поти-каються більше сюди ніколи!

Усі ці крики прокляття і страху, ненависті та обурення я чую тепер, коли пишу ці рядки, в кінці двадця-того віку. І мені тяжко збагнути логіку мислення всіх тих людей — і минулих, і нині існуючих. Все ж так прос-то: ми — діти у неосяжному полі життя, бідні, заблукані діти. Що ми хочемо оберегти, яку суверенність? Дум-ки? Почуття? Творення? Так, наші думки — лише калейдоскопічне перемішування вікових стереотипів релігії або прагматизму, почуття — злегка "облагороджені" звірячі пристрасті, творення — згиджена, засмічена пла-нета, що задихається від результату нашого пізнання та технології…

Але тоді, в ті довоєнні роки, коли ще ці дорослі думки не ворушилися в моїй свідомості, я сприймав від улюбленого наставника, від блакитноокого Ойра-хана майже непомітні поштовхи для думання й діяння, такі прості й стихійні, як вітерець, як хмаринка, як дзюрчання джерела.

Пам’ятаю один весняний день, коли зі мною трапилося чудо. Я після уроків у школі гуляв у свого това-риша Юрка Коробенка в саду. Його батько Лаврін Йонович розколочував у відрі з водою гній та кал, виливаю-чи цю суміш під яблуні.

18 19 20 21 22 23 24