Можу запевнити пана маршалка ще раз словом честі, що таких слів, як тут мені передавали пан маршалок, ані подібних слів у такім сенсі я селянам не говорив. Наша розмова йшла зовсім на іншу тему.
– А вільно спитати, на яку? – підхопив пан маршалок.
– Дарують пан маршалок, сього я не можу сказати. Коли селяни схочуть, то можуть сказати, я їх до секрету не зобов’язував, але я сам не можу сього сказати. Але коли б мені вільно було порадити пану маршалкові так, по щирості...
– Прошу, прошу!
– То я також порадив би відступити сю толоку селянам.
– Так?
– Справа спорна, нема сумніву, але накілько я її знаю, селяни можуть виграти.
– Чи справді?
– Се моє переконання, якого я набрав, простудіювавши докладно акти.
– І ви радите мені уступити добровільно.
– Се моя рада. Розуміється, коли...
– Коли що?
– Коли се для пана маршалка можливо, – відповів спокійно Євгеній.
– А то як ви розумієте? Чому би мало бути неможливо?
– На се питання пан маршалок борше могли би мені відповісти, ніж я пану. Різні бувають причини.
Пан маршалок устав. Розмова зачинала йому не подобатись. Він ішов сюди зовсім з іншим наміром. Він бажав відразу розбити, здемаскувати Євгенія, любуватися його заклопотанням, коли побачить, що його бунтівницька агітація серед селян відкрита, зраджена тими, кому мала вийти на користь. Для більшого ефекту він навіть прибрехав добру пайку в справді наївнім та лукаво-підхлібнім оповіданні селян. А тим часом він побачив, що Євгенія не так легко збити з пантелику, побачив надто, що його власна брехня відібрала йому значну часть тої певності і смілості, яка була би потрібна для повалення такого зручного противника. Він чув якусь оскомину в душі і для того встав, попрощався якнайчемніше з Євгенієм і пішов. Євгеній провів його на сходи і вернувся до свого покою.
XXV
Євгеній ходив по покою і думав.
"Го, го, пане маршалку! Так легко ви не заведете мене в горох. Я знаю вас ліпше, ніж ви мене. Я знаю дуже добре, що вам учора не до сміху було, коли вам селяни передавали мою раду. І сьогодні ви силувалися на гумор, але не додержали до кінця. О, знаю, вам хотілося вшпигнути мене в саме серце, показати мені, що ті мужики, котрих добра я бажаю, самі перші зраджують моє довір’я, готові видати мене криміналові. Так, се була би для вас найбільша радість; ся думка блискотіла у ваших очах, коли ви входили до сього покою!"
Він живіше почав ходити по покою.
"Дивне те людське серце! Найбільше своє щастя, найбільшу розкіш бачить у тім, щоб задати другому болючий удар, зробити його нещасливим, відібрати йому віру в людей і надію на ліпше! Адже тілько се побожне бажання надавало пану маршалкові при вході сюди такий щасливий тріумфуючий вид. Він кинувся навіть цілувати мене! Видно, що "цілованіє Юдино" – се якась типова склонність таких серць. Певного роду чоловіколюб’я – подати другому прицукровану отруту, серед танцю ввіпхнути йому штилет у серце".
Він не переставав ходити по покою, і його думки не переставали розвиватися в песимістичнім напрямі, немов розмотували клубок чорних ниток.
"А мої селяни! Чи бач, які політики? Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку! Чудова перспектива для дальшої праці! Варто для них мучитись і терпіти! Приємно вести їх до бою з тою темною силою, що тілько й чигає на те, щоб нас поодинці схрупати! І то вже в початку таке, при дрібниці, де в мене нема ніякісінького власного інтересу. Що ж подумати про такі випадки, де від заховання секрету могла б залежати моя доля, моє життя! Адже ж вони, не надумуючися, з усміхом і без докору совісті пожертвують мене, ще й кепкуватимуть. Що, мовляв, за такий адукат, що звірюється нам з такими річами! Дурневі дурна дорога!"
У нього кипіло в нутрі. Він шпурнув геть від себе книжку законів, яку держав у руці. Груди дихали важко від зворушення і болю, дух захапувало, і він зупинився біля вікна. Зразу не бачив нічого: розбурхане чуття заслонювало все перед ним. Але потім його зір прояснів, і він побачив, що просто перед ним, у пустім міськім саду на звісній затіненій лавочці сиділа чорна дама з лицем, зверненим до його вікна.
Регіна? Він у першій хвилі здивувався, побачивши її. Чого вона? Пощо? Свіжий удар, нанесений йому маршалком, хоч, бачилось, у першій хвилі не болів, показався глибшим, більше болючим, ніж він думав зразу. Сей удар зранив не його особисте почуття, не ту переболілу і потрохи загоєну рану, з якою він носився цілих десять літ, але молоде, свіже і сильне деревце його громадської діяльності, його святу віру в народ, в непропащу моральну силу рідної нації, в її кращу будущину. Тільки помалу, ходячи по покою, він починав відчувати всю жорстокість і болючість сього удару, і в його голові почали клубитися погані думки, почали вириватися з уст прокляття. Побачивши в тій хвилі чорну даму на лавочці в саду, він зразу дивився на неї з якимсь зачудуванням, мов на щось незнайоме, що завадою стає йому в дорозі. Недавня хвиля, коли він над долею сеї жінки пролив невисохлу ще річку сліз – як же ж далека була вона тепер від нього! Що вона йому? Примха, слабість волі, сентиментальний порив, соромний серед тих обставин, у яких він жиє тепер! І чим вона була для нього в житті? Нічим, дрібненьким епізодом, що заважить хіба за пилину супроти тої широкої поважної праці, якій він хоче – повинен – мусить віддати своє життя. Тепер якоюсь примхою долі їх стежки ще раз зустрілися – і що ж з того? "Стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються! Таке буде й наше. Що вона мені тепер, і що я їй? Нічогісінько. Перелетні тіні, що мигнуть понад долиною і не лишать по собі нічого-нічогісінько..."
І він відвернувся.
Та в тій хвилі почув, як його серце стислося, заболіло страшенно, неначе рвалося в його груді. Наглим рухом голови він іще раз зирнув на чорну даму, і йому пригадалася вона у вчорашнім пом’ятім і злежанім шлюбнім строї, і її напівбожевільні слова, і признання, що любила його, і її розпущене волосся, цинічні слова її мужа – і, не тямлячи сам себе, не застановляючись, що і пощо, він хопив капелюх, замкнув за собою покій і вибіг надвір.
XXVI
Він біг звісною дорогою, навіть в думці собі не покладаючи, щоб вона й сим разом могла щезнути, як колись-то. І справді, вона сиділа на лавочці, все вдивлена в його вікно, немов ждала його. Коли наблизився, вона не здивувалася і не збентежилась, немов ждала його. Коли тремтячим голосом поздоровив її, вона мовчки подала йому руку, обтягнену чорною нитяною рукавичкою. Він стиснув сю руку – не мав відваги піднести її до уст. Потім станув перед нею і мовчки дивився на неї.
– Прошу, сядьте коло мене, – промовила вона.
Він сів.
– Так от як ми зустрічаємось! – промовив ледве чутно.
– Як вам поводилося?
– Хорий був.
– Що ж вам було?
– Вас не міг забути.
Вона зупинилася на ньому довгим поглядом.
– Невже се так дуже боліло вас?
Усе наболіле прорвалося в його душі.
– Пані, я тисячу разів на день проклинав і благословив вас. Я блукав мов безумний, шукаючи вас. Я пересилював себе, а проте не міг вирвати вас із своєї душі. Я доходив до того, що починав вірити в чари, в уроки, які ви мусили кинути на мене. Я осуджував вас у душі як злочинницю, що зруйнувала моє життя, змарнувала найкращий скарб мойого чуття, – а рівночасно кланявся вам як найвищій святощі мойого життя.
– Ваші благословенства лишилися при вас, – мовила сумовито Регіна, – а ваші прокляття досягли мене.
У Євгенія похололо на серці при тих словах.
– Мої благословенства! Пані, звістку про ваше замужжя я тяжко відхорував. Та й потім – кілько разів я нарікав на долю, що дала мені видужати з тої хороби! Кілько разів моя рука простягалася до револьвера, щоб одним вистрілом зробити кінець усьому тому. Я опинився мов моряк серед моря без компаса. У мене не стало мети життя, не стало тої остроги, що додає енергії.
– А таки ви знайшли собі мету, викресали в душі енергію, – перебила вона йому спокійно, але рішучо.
– Життя бере своє. Чоловік втягнеться в ту роботу, а потреба, мов погонич з батогом, підгонює. Се так. Але ж се невольницьке, під’яремне життя! Се не людське життя! Чи таке-то було б наше життя, якби ми були разом! Якби кожда трудність подвоювала наші сили, кожда супротивна хвиля зближувала нас, якби мені під час праці не капала кров із серця!
– А проте тягнете. І скажіть по правді, чи сама та праця чимдалі не робилась вам дорожчою, не набирала ідеальнішої подоби, не робилася вам метою життя, вищою, святішою, ніж усе те, що ви могли би були знайти зо мною?
– Пані, звідки таке порівняння? Як я можу порівнювати щось з тим, чого не знаю?
– Ну, то киньте набік порівняння, а скажіть просто! Адже ж у своїй праці ви знайшли собі мету життя. Я чула дещо про вашу роботу, а дечого догадуюся. Ви русин, а русини вперті на свойому. Ви чоловік з чуттям, значить – ідеаліст. Я певна, що ви маєте вищі цілі перед собою, силкуєтесь іти вгору і вести інших за собою. Адже так, правда?
– Так.
– Значить, я не помилялась у свойому чуттю. Значить, мої молитви і сльози не пропали марно.
– Ваші молитви і сльози?
– Так. Мої молитви і сльози. Слухайте, Геню! Позвольте, що буду говорити до вас так, як говорю щодня і щовечора в своїх самотніх думах отсе вже десять літ. Тепер... після вчорашнього... я чуюся свобідною супроти вас. Ви бачили моє життя – і я можу сказати вам усе. Тямите нашу остатню розмову там, у Львові, на вулиці? Тоді, коли ви перелякалися, чи я не хора. Знаєте, мені тоді пройшло по душі дійсне прочуття моєї будущої долі. Коли я побачила, як цьоця змірила вас своїм згірдним поглядом – ні, не згірдним, а було в тім погляді щось таке погане і ненависне – тямите, я вся похолола і мало не впала. Се все від того погляду. І тоді уперве по моїм серці пройшло щось таке, що я зрозуміла євангельські слова про меч, який мав пройти серце Матері Божої. Я вирвалася від вас майже силою, а коли покинула вас, то аж тоді почула, як горячо, як невимовно я люблю вас. Бачите, говорю се спокійно. Адже ж я небіжка для вас... нас ділить могила, а могила – то спокій.
– Пані! – скрикнув Євгеній, у котрого серце рвалося при тих словах. Та вона рухом руки заставила його мовчати і говорила далі:
– І тоді ж я зрозуміла, що не побачу вас більше, так що сцена, яку зробила мені потім цьоця, не була для мене несподіванкою.