Тронка

Олесь Гончар

Сторінка 21 з 55

Потім іде на п'ятачок, де тепер стало ще людніше. Батько, як і раніш, крутиться серед гурту на своїй інвалідницькій. дощечці з коліщатами. Син підходить до нього.

— Дай мені, батю, в зуби.

Це він на такий манір просить у батька закурити. І, що найдивніше, батько мовчки лізе твердими запеченими пальцями до кишені своєї засмальцьованої гімнастерки, з-під якої рябіє на грудях не менше засмальцьований матроський тільник, довго риється і, добувши нарешті з кишені сигарету, подає її синові.

Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобілізувався і тепер працює на водокачці, а після роботи, йдучи додому, ніколи не мине нагоди покачати воду і тут. Легкий на слово, веселий, він любить, зібравши гурт цікавих, брехонути їм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовірне. Служба його нібито полягала в тому, що він із командою бійців супроводжував важливі вантажі по залізницях країни, бував і на Далекій Півночі, і на Далекому Сході, і просто нелегко-таки вгадати, де він бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозі їхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в які кожухи куталися, стоячи вночі в тамбурі на посту на паленнім сибірськім морозі.

— А то ще надибали ми якось в сусідньому ешелоні кілька ящиків апельсинів та яблук,— такі були червонобокі, наливні, вищий сорт,— блискає в усмішці зашмарований Прошка.— І, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже їх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками — куди? Раз! раз! їх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив і комендант зостався далеко, ми тоді до гармат, відкриваєм замки, а звідти золоті та червонобокі наші ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся... Кругом мороз, а воно під ноги тобі наче тільки-но з дерева: червоне, свіже, ще й пахне...

— Отакими б ядрами тільки й стріляти,— роздумливо каже дід Смик, столяр із майстерні.— На таку війну і я згодився б...

— Брехня... Все брехня,— сердито каже Мамайчук-інвалід, покрутивши закудланою головою і скреготнувши коліщатами.— Сталлю стріляють, рваним гарячим залізом, а не яблуками твоїми пахучими!

— Що сталь, тепер уже інші штуковини є,— каже завгар Семен Кухтій, літній обважнілий чоловік у набакиреній кепці.— Куди там "катюшам"... Агрегат!

— Таких краще не чіпай,— погрозливо сміється Прошка.

— А подумати,— тихо мовить дід Смик,— всією тією силою страшенною який-небудь сержант молоденький завідує...

— А що там завідувати,— махнув рукою Прошка.— Команду дали, кнопку натиснув — і все.

— Брехня,— поникнувши головою, сердиться Мамайчук-інвалід.— Натиснути... Натиснути теж треба вміти. Ти ось цього застав, чи він зуміє? — Налиті оловом очі зводяться вгору, на сина.

— Зумів би, не турбуйтесь, татуню,— відказує син.

— А чого ж воєнком завертає тебе? Тільки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу... Піде у вовні — вертається стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма?

— Я в них не відпрохувався. Самі завертають з поваги до батька-ветерана.

— Доведеш ти мене... Восени сам подамся в район, скажу воєнкомові, хай забирає! Хай з тебе там трохи ворсу витруть.

— На волоску, на волоску весь світ висить,— бубонить своє дід Смик.— Той, що стоїть у них там біля кнопки... Або з водневою бомбою цілу ніч літає... Хіба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку?

— Хай тільки спробує,— весело киває в бік моря Прошка.— Психоне він, психону і я!

— Балачки,— береться за велосипед комбайнер Грицюта.

А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кільцями, додає злісно:

— Не люди, а гуси в наш час вирішують долю світу, коли ви хочете знати. Відомо вам, що звичайні наші дрохви та дикі гуси на екранах локаторів зображення дають? Колись було в історії, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цілої планети зробити попілець. І після цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимізмом...

— Брехня... Все брехня...— мимрить батько, і похнюплена голова його зів'яло падає на груди, на засмальцьовані, аж облізлі колодки орденів. Обрубане тіло його розморено, обважніло осідає, здається, він ось-ось схитнеться і впаде з своїх коліщаток. Син підхоплює його.

— Е! Пора, батьку, спати.

І те, що він робить після цього, змушує примовкнути всіх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його коліщатками і, міцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що стоїть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пручається, йому це не вперше, він тільки щось сонно мимрить, схилившись головою синові на плече, що, йдучи з своєю ношею крізь зарості тамариску, відгортає м'яке їхнє віття обличчям.

Прогуркотів фургон, поїхали Мамайчуки, завіяні сухою червоною курявою, а робітники ще довго після цього сидять примовклі, дивлячись на те місце, де щойно чварував їхній севастополець і де після його коліщаток зостались глибокі сліди, хаотично повдавлювані в розігрітий за день асфальт.

VI

ПЕРЕДЧУТТЯ ОКЕАНУ

Середня школа — окраса радгоспу.

Будинок її, єдиний на ціле селище двоповерховий, височить з-поміж темної зелені парку, далеко видніє в степ своїми великими вікнами та блакитним фронтоном. Як вулик, гуде вона взимку, цілу весну шкільне подвір'я повниться дитячим галасом, а потім настає нарешті той день, коли десятикласникам лунає їхній останній дзвоник, коли малюк-першокласник в радісному захваті довго калататиме тим важким дзвоником у коридорі, а вони, завтрашні випускники, занишкнуть, причаєно й схвильовано слухаючи це знайоме дзеленчання, що стільки років кликало їх у клас, а тепер хвилює прощально і сповнює душу передчуттям чогось нового, незвіданого.

Мине напруга екзаменів, і нарешті настане випускний вечір, той вечір, коли столи з фізичного кабінету вже витягнуто на подвір'я й розставлено під деревами, тут же прилаштовано й клубну радіолу для танців, але вона поки що мовчить, бо весь гомін ще он там — на другому поверсі школи, звідки через відчинені навстіж вікна раз у раз долинають оплески: то ще комусь вручають атестат зрілості.

А коли втихнуть там оплески, .відлунають слова напучень та поздоровлень, коли відмінниця Алла Ратушна вже схлипне, від імені всіх однокласників прощаючись з рідною школою та вчителями, а директор радгоспу Пахом Хрисантович скрипучим голосом пообіцяє випускникам, на відзнаку їхньої активної участі у виробництві, дати грузовик для екскурсії,— після цього всі учасники вечора висипають на подвір'я і Гриня Мамайчук, відповідальний за радіолу, включає для сюрпризу винуватцям торжества ту саму мелодію, якою проводжала Земля Гагаріна в політ.

Це здорово виходить, випускники, батьки і вчителі — всі слухають знайому мелодію, а з-за радгоспного парку сходить місяць, і хоч він майже уповні, але цього небесного ліхтаря сьогодні для них недостатньо, і серед розливу музики чути жартівливу команду директора школи Павла Юхимовича:

— Світло!

— Єсть світло!

І враз на всіх так і б'є злива світла, на якусь мить люди аж мружаться, засліплені, наче юпітерами, гронами електроламп, що їх ще вдень рясно понавішували на деревах Кузьма та Віталій, головні освітлювачі сьогоднішнього вечора.

Музика ллється, а члени батьківського комітету вже припрошують людей до столу, довготелесий майор Яцуба в старанно випрасуваному костюмі з китайської чесучі з натхненням в голодних очах енергійно порядкує, розподіляє місця, вносячи лад і поправки на ходу. Після неминучих в таких випадках вагань та церемоній учасники вечора кінець кінцем розсідаються, чемно займають місця за цими лабораторними столами, де сьогодні не колби та реторти стоять, а буфетні делікатеси та пляшки з лимонадом. Осторонь столів під кущами лисняться, правда, й барильця з вином власного радгоспного виробу, але вони поки що перебувають на якомусь напівлегальному становищі, бо майор Яцуба як голова батьківського комітету до останнього моменту був категорично проти хмільних напоїв на шкільному вечорі і, здається, тільки тепер оце зм'якшився, після того як стало відомо, що донька його Ліна вийшла на срібну медаль. Це ж подія! Глянувши на відставника збоку, можна подумати, що він сам персонально одержав цю медаль,— так гордовито, упевнено тримається його сива голова на високій витягнутій шиї. Радість його побільшується ще й тим, що медаль, яка дісталася Ліні, вислизнула з рук іншого претендента — Лукіїного сина, цього невдалого генія в трусиках, який перед самим фінішем на чомусь спіткнувся, вхопив пару четвірок, за що й має не медаль, а дулю під ніс! Такий поворот справи просто ощасливив Яцубу: хай знає голова робіткому, як треба виховувати власних дітей. Лукію це, видно, шкребе за душу, а тому радіохуліганові, здається, й за вухом не свербить, уже він посміхається, когось висміює в гурті хлопців, що, понахилявшись, з комічними гримасами розглядають етикетки на пляшках лимонаду (лимонад поставлено десятикласникам якраз з ініціативи Яцуби). Майор почуває, що саме в тому хлоп'ячому гурті й до нього самого гніздиться насмішкувата неповага, і хоч з людьми він сьогодні тут добрий, великодушний, але коли в полі його зору опиняється розхристано-безтурботний Лукіїн скептик, чи ротатий син Осадчого, що ростом вже переганяє батька, чи неприязно-чемний Стасик-переселенець у своїй вишитій гуцулці, то густі брови Яцуби мимоволі насуплюються, а погляд стає тягучим, важким.

Дочку свою Яцуба посадив так, щоб вона була на виду, щоб міг він не спускати з неї ока, та, зрештою, як медалістка, вона й має право тепер сидіти найближче до цього поперечного столу, за яким розміщається так би мовити, президія сьогоднішнього вечора.

Ліна — худорлява, серйозна дівчина, з великими, як і в батька, блискучими очима; сьогодні вона не в стандартній шкільній формі з фартушком, а, нарівні з більшістю дівчат, в білому випускному платті, з-під вирізу якого виглядають її худенькі ключиці. Медаль далася Ліні нелегко, під очима аж синява підковами лягла. По напруженій наструнченій позі видно, що дівчина й зараз все ще наелектризована напругою власних нервів, вона ще мовби аж не вірить і своїй медалі, і своїй першості; її темні, широко відкриті очі дивляться на батька ніби навіть злякано — цим поглядом, і гарним вигином шиї, і навіть отими ключицями, що виглядають з-під плаття незвично, беззахисне якось, вона зараз дивовижно схожа на свою матір у молодості.

18 19 20 21 22 23 24