Це ж той, що вніс розлад у зовнішнє і внутрішнє життя Понтія! А тим і її! Але промовила байдуже: — Кажуть, що Раббі Галилейський — якийсь бог… Що ж! Це бувало! Зевес із Гермесом теж у людській подобі по землі ходили! У Филимона й Бавкиди хліб їли! Може, й справді це якийсь локальний бог… Але невільниці можуть іти! Купатися Прокула буде пізніш… А про Лазара та Витанію вже чула аж занадто…
А сама думала: так, отже, навіть факту воскресіння померлої та похованої людини замало, щоб вигнати манюсіньку настирливу думку, що не дає забути про себе ні вдень, ні вночі… За двадцять літ подружнього життя з Пилатом Прокула вперше це запримітила й застановилася над цим:
"Понтій Пилат вчинив несправно!"
У сто перший раз повторювала собі:
"Це неможливо!"
І враз по тому думала:
"Дійсно так! Він дійсно угнувся! Збочив із своєї невідхильно простої дороги, від свого незламного звичаю — ставити вище за все чистоту, відверту правду… Скрізь і в усьому йти за нею…"
Підліг впливам? Перейняв негідні римлянина лукаві способи Сходу? Чи ж могла Прокула колись гадати, що при думці про чоловіка в її голові встануть слова Арістофана, що всіх і все ранив стрілами свого сарказму та глуму?
Оточили тебе ті,
Що призвичаїлись туманити нарід…
Що слід знищити того плазуючого гада-ідумейця, про те не може бути двох думок, жодного сумніву чи хитань! Але чи личить римській гідності лукаво миритись із ворогом, яким погорджуєш? Та ще в добу, коли затис у руці зброю проти нього? А це Понтій Пилат зробив!..
Човничок заплутався в основі. Смикнула і замотала ткань…
Затисла зуби і спокійно, методично, обережно вимотувала, розплутуючи одночасно і свої думки…
Що ж вона має тепер робити? Знизитись до того, щоб своєму чоловікові, розумному і правдивому, Пилатові Справедливому дорікати або хоча б тільки виказувати його помилку? Таж сьогодні їй не годиться повчати й наставляти навіть Кая, бо ж таки він уже скинув хлоп’ячу тогу-претексту і став мужем.
Клавдія Прокула на те стала "Понтією", щоб помагати своєму чоловікові в потребі. Навчати його або згоджуватися без застереження на все — цього вона собі ніколи не дозволить.
Було б дуже обачно привести його до визнання своєї помилки. Але тоді — Пилат перестане бути Пилатом!
Тож залишається тільки одно: відійти й більше ніде й ніколи не зустрінутися…
Покрутила головою й смутно всміхнулася:
— Для Прокули середини ніколи не було й не буде!
Увільнила від "вузликів" думку, як пряжу, і знову рівно й швидко йшли далі праця й думки.
Найперше, треба негайно відіслати Кая "до землі". Це справно вирішив Пилат. Задовго вже був юнак нечинним серед бездіяльних мешканців міста.
"Раб із міста, — говорить приказка, — не має вартості". Прокула ж гадає, що не більше варті й вільні urbani[210].
Уважала міщухів переважно за нездар і ледарів, що бояться важкої праці й невідкладних обов’язків[211]. Бояться, щоб хтось, бачачи їхнє вміння працювати, не впізнав у них вільновідпущених, учорашніх рабів.
Тож Кая треба вислати, якнайшвидше! Хоч би й завтра! Щоб не встиг помітити батькового зламу.
Човник вирвався з руки й полетів додолу. Підняла, вимотала. І завагалась…
— А чи добре посилати господарювати нежонатого сина? Особливо в той мент, коли Кай поділив свій юнацький запал чуття між наукою східних філософів з нежиттєвими ідеалами та між сліпим першим коханням, готовим на найбожевільніші вибухи саме тоді, коли йому ставлять перепони?
Таж на землі, що родить із себе все для життя земних істот, мусить бути рід! Не зайди, мандрівники, приходьки — птахи перелітні чи безпритульні зозулі! Ті не дають порядку життю на землі. Лише ті, що певні й вірні, як певна й вірна сама земля, творять і тим продовжують працю творчих попередників.
Життя вимагає, щоб його скрізь і завжди будували. Нищити й руйнувати нема потреби, бо все, що не розбудовується, руйнується само собою!
— Oportet habere! — Треба мати! — говорить у приказці мудрість предків.
І дійсно: треба мати! Але не лише "добра дочасні", а також душевну рівновагу, владу над собою й над тими, що схильні робити шкоду, нищити творчу працю, творчі замисли…
Маєтки? Щоб їх мати, треба насамперед здобути, намагатися придбати![212]
А Кай? Він щиро хотів би роздати все, щоб бути досконалим[213].
Ах, юність! "Багатий юнак" — навіть без наймення! — називають його учні Раббі Галилейського. Проте це назва почесна. Бо ж похвально мати стільки, щоб помагати народові й підтримувати його[214]. Нарід — ґрунт, з якого росте сила[215]! Але будувати життя на почуваннях[216]? Забирати від себе й давати іншим?
Хіба не сказав поет[217], богами натхнений, так правдиво й красно:
Життя — сама невдячність. Добро чинити іншим
Не є тобі на користь. Навіть більше:
Те плодить шкоду раз у раз лише й огиду…
Нехай там, у Таррагоні Кай більше заглядає до Валерія Катула та Горація, ніж до тутешнього філософа Соломона! Тому-то й перебирає він міру, як і той Соломон, що своєю негацією всього викликав зневіру в свого народу й забрав йому снагу зберегти владу бодай над власною землею!
А кохання? Що ж! Саме кохання і є найліпший лік на всякі імлисті мрії та безґрунтовні доктрини! І тут справді не помилився Пилат, коли сказав, що в цю добу еллінка Маріам може бути для Кая найліпшою.
Розплутувала вузлики й ловила дальший кінець думки…
Ніхто, як мудра гетера, що розуміє незалежність, не пригодиться так на те, щоб виплутати юнака з погубних ідей! Ніхто!
Ніби Магдалина не приймає Каєвого кохання? Галилеянка погорджує римським громадянином? Сином прокуратора?
Можна припускати тільки одно: не слова кохання й не бряжчання золота можуть змінити вирішення гетери, красуні й багачки…
Бачила вже Магдалину в Тиверіаді. Перед очима матрони встав світлий образ. Дійсно — муза! Зоря, що годі описати! Не куртизана, засліплена тілесними втіхами або дарами багатства… Ні! Вона натхнена всіма музами, світить усіма вогнями, що ними може палати людська душа…
Нелегко таку забути!.. І не швидко це станеться… А з Каєм — особливо!.. А коли це станеться, скільки шалених учинків може скоїтися! Бодай під впливом тих в останній час улюблених Каєм гасел: "… Нема ані елліна, ані юдея — всі однакові!" "Блаженні тихі, бо вони унаслідять землю…" і т. д.
Таж землю підбивали такі "тихі", як Юлій Цезар, Македонський Олександр, Рамзес Великий…
А рівняти галилеянина з римлянином?
— Бідний мій Каю! Мусиш позбутися цих дивацьких мрій! Прокула не виконала б до кінця своїх обов’язків, як звичайна mater familias[218], коли б у такій душевній хуртовині покинула сина самого шукати берега!
Ні, власне, вона сама, Прокула, як свідома mater familias, мусить подбати про заснування сином славного родинного вогнища! — відмітила це в думці, немов записала на табличці…
Був уже час закінчити денне ткання. Тож від міркувань, що чітко оформилися, Прокула без вагання перейшла до чину…
Магдалина в своїм становищі завжди могла сподіватись всяких дивовижних речей на світі. Але ж лектика від шляхетної пані Клавдії Прокули, світлої дружини преславного прокуратора Понтія Пилата, — як зголосив optio, начальник прокураторової особистої охорони? Лектика, що з’явилася не лише в супроводі рабів, але й вояків?
…………………
Магдалині аж стемніло в очах.
Що ж могло трапитися?.. З Каєм?.. Може, кличе її в смертельній небезпеці? Чи не заплутала його в Каяфові сіті та одчайдушна Хетгура? Чи не впіймалася вона?..
Але, як каже оріїо, — Кай у найліпшому здоров’ї, спішно приготовляється до від’їзду на північ Середземного моря, до Іберії[219]…
Не Кай, а в диптихоні стоїть виразно:
"Понтія[220] Клавдія Прокула — Маріам з Магдали, доньці Теофіла арматора. Привіт! Дай, прошу, можливість поговорити з тобою без свідків!"
Нічим злим це не могло загрожувати. Але чому така велика варта?
У Єрусалимі неспокійно. Між юдеями та галилеянами, що завжди ворогують між собою, велике напруження, — була відповідь начальника варти.
Неспокій у Єрусалимі — звичайне явище. Тож Маріам, не турбуючись цим, з цікавістю сідала в лектику.
У Прокулиних носилках, як і в Магдалининих лектиках, подушки пахли нардом. Ця дрібниця немов переконала Маріам:
— Що ж тут незвичайне? Дві визначні жінки, що стоять осторонь натовпу, одна вивищена службовим становищем свого чоловіка, друга — самостійно здобутим становищем, можуть мати бажання щиро поговорити одна з одною без свідків! Про що? Найпевніше про те, що їх в’яже між собою: про Кая!
Майже заспокоєна, дивилася Магдалина на соняшний промінь, що пробивався крізь вузьку щілину між заслонами. Розсипався іскрами в інкрустованій перлами оніксовій широкій фібулі[221], що підхоплювала й тримала фалди Магдалининої загортки. Мов у дзеркальній поверхні спокійної води, відбивався у смарагдовій підвісці довгої сережки і стікав краплинами рефлексів на майже фіалковий пурпур шовкових подушок…
Раптом усвідомила, що її тіло, молоде, гармонійне і пружне, обіймають ці фіалкові подушки, звиклі до пристарілих форм матрони.
З ніжністю й м’яким почуттям погладила блискучий фіалковий шовк…
Уявила собі, як колись ця матрона була молода й гарна, а Понтій Пилат не був ще тоді лисим прокуратором Юдеї з обважнілими презирством кутиками уст… Може, й він був тоді таким найліпшим між тодішніми юнаками, як нині Кай… Бачила перед собою ту чарівну затоку в Байях, що про неї часто оповідав Кай…
Як палко закликав він її, Маріам, свою мрію, в ті чарівні літнища, щоб із блакитних глибин затоки воскресити чарівні сни минулого щастя батьків!.. Щоб повторити знов, ще раз, щастя Понтії й Понтія!.. Магдалина чула ще жагучий голос Кая й усміхалась, як у півсні…
Раптом крики й метушня за лектикою розігнали Маріїні мрії…
Лектика затрималася, як листок, прибитий течією до загати.
"Єрусалим!" — здригнулася, як від холодного дотику, Магдалинина думка.
Ніколи не любила цього міста, завжди повного пекучого, в’їдливого пороху й метушні. А понад всім — розбурханої пристрасної ненависті.
Ненависть до гнобителів, до противників у поглядах, до тих, що іншим способом моляться:
"Хіба ж ми не діти одного Отця?"
До тих, що йнакше пояснювали святу мудрість… Ненависть усіх і до всіх. Вона пінилася злістю, кипіла не раз пролитою під ударами каміння кров’ю, билася прудким потоком на каменях спотикання[222], у вузьких вуличках між сліпих домів[223].
— Пса!..