цімес.
З цього впаде на вас велика честь. Це либонь у жидів більше значить, чим у нас, як вийде дівчина за попа заміж...
Що то піп? — обзивається Рифка, яка вийшла і цій розмові прислухувалася — галех, тай тільки, а у нас такий рабін це свята особа.
Ну помагай Біг! Та я, пане Хаім, мав до вас ще одно діло... Чи не моглиби ви мені виміняти якої доброї пшениці на насіння? Я бачив у корницького пана пшеницю американку і такої я хотівби собі роздобути. Я сам до його за цим йти не хочу, не хочу кланятись, а ви з ним торгуєте.
Добре, що ми зговорилися. Я матиму на другий тиждень пшеницю від корнецького пана, бо я там купив пятьдесять кірців і охотно вам проміняю на вагу кілько схочете. Чого би я для вас, пане Гороць-кий, не зробив? Ще поживем, то не оден інтерес з собою зробимо. Пшениця так якби вже у вас була...
Е! ще ні,— каже Андрій,— я сам сюди привезу свої чотири кірці і заберу собі від вас тамту.
Хаіма закликали зараз до гостей, він попрощався на борзі з Андрієм і пішов оставляючи його самого, бо Рифка ще перед цим вийшла. Андрій не втерпів, щоб ще раз не подивитись через відхилені двері на Етлю. І так на неї задивився, і так стояв довший час, аж в сінех зробився якийсь рух і він зараз вийшов. Цілу дорогу до Заріча стояв йому перед очима образ Етлі. Такої чудової краси він ще з роду не бачив.
В дома застав жінку в кухни при печі, як варила вечерю. Його обступили діти. Він став вибирати з ко-шіля гостинці і став роздавати дітям. Кожньому щось дісталося. Діти повиходили зараз до сіней. Для Зо-сі купив гарну хустку на голову.
— На тобі, Зосю, гостинця.
Вона поглянула з підлібя на хустку.
— Покладь на стіл, бо у мене мокрі руки... А що? хустка мусить бути якась не мудра, коли жадній з твоїх коханок не подобалася, тай мені її приносиш...
Андрія мов кропивою по лици спарив.
Жінко! ти знов зачинаєш?
Зачинаю, бо ти ще не скінчив і, мимо твойого
запевнювання, робиш своє далі.
Ти небого такого довоюєшся, що відтак гірко будеш жалувати.
Що? може вже візьмешся до кія? зачинай, чого відкладати? Ось на! бери за мою сиву косу і бий... Вона зсунула хустку з голови і наставила до його голову.
Андрій скипів ще душе. Хустку, яку держав ще в руці, порвав на куски і шпурнув в огонь. Відтак зняв з себе капоту, повісив на кілку в світлиці і пішов на оборіг спати. Вечері відрікся.
— Ні, я так далі не видержу. Вона у відьму перекидається... Чорт її опанував... Чого від мене хоче?
В цій хвилі станув йому знова перед очі образ гарної Етлі. З цим образом та усмішкою на устах він заснув.
Другої днини рано прийшов до його Хаімів шітеф, оглянув худобу, згодився за ціну і пігнав з собою.
Відтак став Андрій переглядати привезені від Миколи книжки. Одна з них найбільше його зацікавила, бо була навіть з ілюстраціями. Писалося у ній про Америку, від цього часу, як її відкрив Хрістоф Колюмб, що там виробляли Іспанці, як вона дісталася Англійцям, як відтак Американці по визвольній війні прогнали англійський уряд та завели свої порядки, як тамтуди в послідних літах став напливати народ та заселювати великі пусті простори...
Андрій пішов з книжкою у сад під грушку і так зачитався, що і забув про світ Божий. Після обіду взяв знова за читання і читав до смерку, а докінчив при світлі. Америка снилася йому цілу ніч. Як рано пішов в поле до роботи, то заєдно снувалось йому по голові питання, як воно тепер там є і чи й тепер йдуть там люди з Европи? На це питання у книжці не було відповіди. А може і була, та він переочив. Треба прочитати ще раз, але вже поволи розбіраючи всьо докладно. Цим він зайнявся кілька вечерів і тепер переконався, що оден раз таку книжку прочитати — то мало. Читаючи її в друге знайшов ще богато дечого цікавого, чого за першим разом не помітив. Богато було йому не ясного і про це треба розвідати у Миколи. Між иншим він не дочитався, чи тепер ще люде мандрують до Америки.
На слідуючий четвер він вибрався рано до міста, щоб завести харчі для Дмитруся. Сьогодня поступив до Хаіма, щоб відібрати гроші за продану худобу, та забрати собі прібку панської пшениці на заміну. Та пшениці ще не було у Хаіма. Коли вже Андрій мав їхати далі, Хаім каже:
— Пане Гороцький! У мене є ще до вас просьба. Моя Етля має сьогодня конечно їхати до міста до рабіна. Мене ця наука багато коштує, та чого то чоловік не зробить для щастя дитини. Можеби ви були такі добрі, та забрали її на візок з собою, бо мені нині дуже ненаручно відривати коней від роботи.
Андрій почув, як йому кров до голови вдарила, на спогад Етлі і лице запашіло, та серце затріпалось. Він, як війшов до Хаіма в хату, оглядався за Етлею. Та її ніде не було. Але Андрій вмить запанував над собою і не зрадив свого схвилювання.
— У мене на візку як раз буде місце на одну особу, тільки що мій візок трясе мов пропасниця...
— Це нічого. Вона ще молода...
— Колиб Етля недовго в місті забарилася, то мігби я її взяти з поворотом.
Дуже вам дякую і віддячуся вам за це.
Алеж прошу вас, пане Хаім, це така сусід-
ська річ, що нема за що дякувати. Хибаж ви не підвезли моєї дитини? Мій Дмитрусь таки до одної кля-си з вашим Абрумком ходить. Казав мені мій знако-мий учитель Паславський, ви його либонь знаєте, що ваш синок дуже гарно вчиться.
Дай вам Боже здоровля за цю відомість. Я знова чув від мойого Абрумка, що ваш Дмитрусь буде преміянтом... Як Етля з вами поїде і вертати буде, то я буду про неї цілком спокійний і безпечний. Підождіть хвилинку, сідайте, а я їй зараз скажу ладитися в дорогу... Хаім пішов в другу кімнату і сказав, що трафилася оказія їхати до міста з одним За-ріцьким шляхтичем. Етля зібралася в мить. Вона їдучи до рабіна не сміла одягатися по панськи, лише так, як ходять прості жидівки, а голову лише хустиною повязати. Почувши таке від тата, їй було байдуже, з ким має їхати. З шляхтичем, тай годі, і це певно з якимсь старшим та поважним. Та коли в першій кімнаті побачила Андрія, цього самого, що перед тижнем застав її при науці з маламедом, то аж спаленіла не знаючи сама чому.
Це власне моя дочка Етля. Ви певно нераз її бачили ще як малою була, та не звертали на неї уваги.
Андрій знав на стільки товариської поведенції, що подав Етлі руку і назвав себе.
— Хайже панна Етля збірається, зараз можемо їхати.
— Я вже готова. Так як стою, так можу їхати. Вийшли на двір, а Андрій помагав їй сісти на
візок, узявши під паху.
Хаім був з цього дуже радий, що такий шляхтич робить його дочці такі гонори, начеб якій пані дідичці.
Посідали побіч себе і поїхали. Андрій поїхав нарошно довшою дорогою, щоб як найдовше сидіти побіч цеї чудової дівчини. їдучи туди не стрінеться нікого зі знакомих, а то як би про це донеслося до Зоськи, то аж тепер сказилабися з заздрости. Сидячи побіч молодої дівчини Андрій почував, що від неї переходить у його якась струя і проши-бає шле його тіло. Він сидів наче коло полумя,
Так ви панно все ще мусите вчитися?
Без цього, що мене тепер вчать, яби могла обійтись, це бачите така екстра-наука, що ні морозить, ні гріє.
Я чув від вашого тата, що це вам потрібне тому, що маєте за рабіна виходити заміж.
Етля важко зітхнула.
Він певно гарний мущина...
Гарний? Чому має бути гарний. Щоби стати рабіном не треба бути гарним, лише вченим на свій лад і проворним...
Ви його вже бачили?
Бачила раз, та що мені з цього? У жидів таке водиться, що не дівчина вибирає собі жениха, лише родичі, і мусить вийти за того, за кого кажуть вийти, чи хоче, чи ні. При замужжю рішає у жидів не серце, не любов, лише інтерес і до того кожда жидівка вже привикла.
Погана така установа,— каже Андрій.
Етля хотіла звернути розмову на що инще і каже:
Чи ви пане Гороцький — читаєте які книжки?
Як на мене, то я читаю досить. Книжок дістаю від мого земляка учителя Паславського, коли знаєте...
А по німецьки ви читаєте також?
Ні. А чому мене питаєте?
Бо я дала би вам деколи яку книжку прочитати, та у мене самі німецькі.
А ви, панно, читаєте богато?
Як лише маю час поза наукою з моїм мала-медом...
Чогож вас цей маламед може навчити поза цим, чого ви у Львові вчилися і то через кілька літ? цеж дивне...
Ого! цього певне мене в школі не вчили, чого він мене вчить. Він — ну, і пан рабін вчать мене старих жидівських мудрощів...
— Цікавий я знати, які ці мудрощі? Етля засміялася.
Я вам цього не скажу, бо сама не знаю... Це мені ні раз не хоче держатися голови. Та ви підождіть. Як я сьогодні буду вертати до дому, то вам дещо скажу, бодай це, що нині навчуся, а вже буду уважати і добре запамятаю. Я лише це знаю, що в цій науці нема нічого про це, чим тепер люди цікавляться. Там нема ні слова за електрику або фотографію... Чи ви про це знаєте дещо? Не прогнівіться за це питання і не обуджайтеся.
Знаю дещо. Цеж початок знання, так сказа-тиб азбука, і кожньому чоловікови навіть мало-освіченому це знати треба. Розуміється, що з моїм знанням я не потрафлю зложити парової машини, ні телеграфувати, ні фотографію зробити, але я знаю, на чому воно основується.
Вибачте мені, пане Гороцький, за таке питання: Чому вас до тепер ще називають всі малоліт-ним?
Андрій усміхнувся.
— Це дуже складна історія. Та коли вам цікаво знати, то підождіть до другого четверга. Я їхати буду до міста з одною шляхтянкою. Придивіться їй добре, та так, щоб вас не зауважила. Бо колиб она рам придивилася, то миби вже ніколи разом не їхали. Отже придивіться їй добре, бо з нею звязана потрохи відповідь на питання, що ви мені лише що
поставили. Без цього немігби я вам пояснити цьої ^складної історії, і ви би цього не зрозуміли.
— Я дуже цікава, і зроблю так, як ви мене навчили.
Дальша розмова на цю тему була для Андрія немила і тому зараз завернув на що инше.
І справді нічого собі не затямили з цього, чого вас маламед вчить?
Вчить мене біблії і талмуда...
Біблію я знаю добре, бо прочитав її більш десять разів.
Е! це така маленька біблія для школи. Там вибрано лише що важніше. Але наша біблія, і то лише старого завіта, бо нового жиди не признають,— то великих пять книг.
А що воно талмуд?
Талмуд? то тільки книжок, що одного життя мало, щоб все вивчиться.
А про що там говориться?
Говориться там про все, що було, а що вже вмерло, про це, що тоді люди робили і думали, і як повинні робити, а як тепер ніхто не потребує робити.