ребельний
353
Жмак пе міг стямитися. Стіл голий, як ковзапка, упоБноваже-пнй за столом, а ця жіпка стоїть собі і ховас руки під фартух.
У Жмака від обурення висохло в роті, зашкребло в горлянці, віп гнівно відкашлявся:
— Кгм! Кгм!
— Оце дивлюся па вас,— сказала тітка Наталка,— та чогось мій Гаврило покійшш згадався. Давило його страшпо перед смертю, я йому подушку підбиваю, щоб вище було, а віп мені й каже: Наталко, каже, оце б мені холодненького узварцю, то зразу й полегшало б.
— При чім тут узвар? — грпмнув Жмак.
Але на тітку Наталку сьогодні не діяло піяке гримання. Може, вирішила відплатити Жмакові за ного вічпе вередування або за отих чорних відьом, про яких завжди патякав, наївшись і напившись, хто зна. Та,, почавши про свої контакти з душами вмерлих, вона вже пе могла4 зупинитися.
— А оце сьогодні впочі, знаете, ще начо й не спала, аж дивлюсь: мама покійні йдуть до мене, в довгій сорочці білій, по траві йдуть, а трава густа ж та висока, а вопи йшли-йшли та й упали. Я підбігла підвести їх, а по можу. А вони й кажуть...
— Все це містика і єрз'ндпетика! — гримпув Жмак.— Нада думать пе про мертвяків, а про поставки!
— Про віщо, про віщо? — пе збагнула такого перескоку Жма-кової мпслі тітка Наталка.
— Сказав же: про поставки! Вп думаєте, я тут харчуюсь? їм та п'ю? Нічого подібного! Я перевіряю якість поставок!
— А сьогодні й перевіряти нічого,— повідомила йому тітка Наталка.
— Як то нічого? ,
— Зінька Федорівна нічого не казала. і
— Борщ у вас хоч яішйсь є?
— Так Зінька ж Федорівна нічого пе казала. Жмак вискочив з-за імпортного столу.
— І-ван! — закричав віп.
— Туди? — спитав Івап, маючи на увазі Зіньку Федорівну, бо товариш Жмак був твердо переконаппй, що село — це голова колгоспу, як та міська дамочка, для якої село — це дача.
— Ну! — гмикнув Жмак, мовляв, навіщо питати, але за мить оговтався і без звичної певності в голосі промовив: — А може, до нового голови сільради? *
— До нового, то й до нового! — згодився Іван.
А товариш Жмак стривожено обдумував тс, що з ним щойно сталося. Прикмета погана. Ой погана! Може, поки він їхав до Веселоярська, там, в області, знову з ним якась перетряска?
Тут треба нарешті відкрити одну таємницю. Щосили чіпляючись за вже пе існуючу фактично роль уповноваженого і в цьому чіплянні скотившись од рівня районного до колгосппо-сільського, Жмак і далі індичився й пиндючився, вдаючи з себе велике цабе
Гиедвозначно даючи зрозуміти всім тут, що доля сільського господарства мало не в його жмені. Насправді ж його роль і функції вменшувалися п звужувалися в прямому зв'язку зі зниженням громадського статусу товариша Жмака. Управління й контори, розділи й підрозділи, якими він керував, чомусь весь час підпадали під скорочепня, під укрупнення, під ущільнення і ще під щось, внаслідок чого товариш Жмак опускався нижче п нижче і тепер очолював уже щось такс дрібненьке, що доводилося підходити зовсім упритул, щоб розгледіти.
Але ж очолював! Боровся, борюкався, запобігав і запевняв, але не топув, тримався па поверхні; тонути не хотів, скорочуватися остаточно і в гадці не мав.
Та й де вп бачили чоловіка, який би піддався скороченню! Коли він, скажімо, сидів у конторі, де дають дулі горобцям, а ту контору скоротили, то, думаєте, кинеться він до тих, хто ловить горобців, і попроситься на роботу? Дзуськи! Він негайно влаштується в інституції, яка вивчає питання нро те, що краще: журавель у пебі чи синиця в жмепі. Коли скоротять журавлиио-синичну інституцію, він опиниться в об'єднанні, яке намагається встановити відстань між бузиною па вгороді і дядьком у Києві. І так без кінця.
Жмак належав до цієї категорії.
Можуть сказати: на посадах вій хоч і вкорочується, але вічний, зате як уповноважений затримався випадково і рано чи пізно щезне. Отож, мовляв, раз цих уповноважених уже немає, були вони тільки в минулому, то навіщо ж згадувати, та ще й писати?
А й справді, подумав автор. А тоді подумав ще. Ну, гаразд. Жмаків уже немає. А королі, імператори, князі, лакпзи є? А цариця Клеоітатра і королева Марго є? А пишемо — і читають, і вимагають: давай ще!
Жмак же ще пе самозншцився, а їде просто до нового голови Веселоярівської сільради Гриші Левенця і їде, треба сказати, в настрої далекому від ангельського. Про Жмаків настрій Грпша здогадався, побачпвшп у вікно, з якою дикою швидкістю мчить до сільради машина уповноваженого.
Дядько Зновобрать упродовж свого надзвичайно тривалого головування вміло' використовував свій величезний досвід і зпав, як уникнути і Вивершеного, і Багатогаласу, і Жмака, спихаючи їх на голову колгоспу. Тепер Зінька Федорівна, з усього видно, вирішила показати Гриші свій керівний досвід і зіпхнула на нього товариша Жмака для сутички або ж конфронтації.
Гриша ще не оклпгав після козячої комісії, тому пе мав ніякісінького бажання мати зустріч на високому рівпі. Він побіг до кімнати секретаря, підморгнув Ганні Панасівні, приклав пальця до губів, тихенько попросив:
— Там отой Жмак котить, то ви йому щось збрешіть, а я сховаюся в кімнаті Свпридона Карповича.
— Григорію Васильовичу, хіба ж так можна? Ваша посада не дозволяє...
—
12*
355
Але Гриша не дослухав і побіг ховатися. Посада по дозволяє, то дозволяє вік. Не цілуватися ні йому з товаришем Жмаком!
Гаппа Панасівна, осудливо похитуючи головою, швидепько подріботіла назустріч Жмакові, щоб порятувати вже не так свого несерйозного голову, як високу честь установи, якій вона оддала, вважайте, все своє життя.
— Голови нема,— повідомила Гаппа Панасівна товариша Жмака, щойно той, хряпнувши дверцятами машини, став на всселоярів-ську землю.
— Аде?
— Викликали па обласну нараду.
— А голова колгоспу?
— Не знаю. Здасться, теж.
— В області?
— Здається.
— Вам усе здається, усе здасться, шановна! — посварився пальцем на прищуплену Ганну Панасівну Жмак.— Я прибуваю, поніма-і єш, з важливими вказівками, а ваші голови повтікали в невідомому! напрямку! Може, мепі створювати штаб по розшуку ваших голів?
Треба сказати, що Жмак, окрім почипів, страшепно охочий був; до штабів. На фронті він но був, у армії не служив через якусь фізичпу ваду, але штаби любив безмірно і створював їх з будь-якого приводу. Це лупало для нього як музпка. Але слова про штаб для розшуку голів були тільки, сказати б, адміністративним жартом. Жмак пе став павіть насолоджуватися враженням, яке справив цей жарт па скромну Ганну Панасівну, пірнув у магаппу, хряпнув дверцятами, скомандував:
— І-ван!
— Куди?
— На ферми!
— На які?
— Сам зиаєш!
Івап утримався від подальших розпитувань і коментарів. їздив сюди по нершпй місяць і знав, що головний зоотехнік колгоспу "Дніпро" — дружина нового голови сільради. Не попався товаришу Жмаку голова — окошиться все на його благовірній. Може, в цьому є велика мудрість. Хай не приндиться! А то в неї і освіта, і краса, а тепер ще й головиха! На таких, як Івап, навіть краєм ока пе змигне. А в нього в машині, до речі, їздили й не такі!
За часів, які тепер можпа б віднести до історичних, коли Веселоярськ звався ще Карповим Яром і перебував у первісному стані (вчепі називають його оріпьяцьким), на його єдиній тоді фермі го-пакував і безчинствував товариш Вивершений, якого з настанням нових часів довелося тихенько відпровадити па заслужений відпочинок. Товариш Жмак, треба віддати йому належно, утримувався на відстані поштивій від тваринництва, яке здавалося йому чимось мало пе інопланетним. Ну, так, він споживав його продукцію, вигадав для себе вередування па чорну масть, міг би на дозвіллі попросторікувати про внесення високих принципів у розвиток тваринництва, але пе більше. Далі він не знав нічого і не хотів знати. Ясна річ, можна було б звернутися до історичної пам'яті товариша їЖмака, нагадати йому про наших предків, які не тільки розвивали тваринництво досить успішно, а й зробили його предметом свого Мистецтва, про що свідчать зобраясенпя диких і домашніх тварин у всесвітпьовідомих печерах Альтаміра (Іспанія), Три Брати (Франція), а також у нашому Чортомлику на Дніпропетровщині, в Солосі і Кам'яній Могилі на Запоріжжі, в Мізині й Баламутівці на Чернігівщині, в Жаботині на Черкащині, в Ромнах на Полтавщині, в Оксютпнцях на Сумщині, в Иезвиську на Івапо-Франків-щині, в Більче-Золотім на Тернопільщині і на славетній пектораді з Товстої Могили на Дніпропетровщині.
Будьмо поблажливі до товариша Жмака. Він не мав ніякісінького уявлення про далеких своїх пращурів, пе пробував охопити поглядом усю свою землю, скромно обмежуючись (але не вдоволь-няючись, о ні!) тпм шматком землі, що мав під ногами. Носив він взуття сорок четвертого розміру — не занадто велике, але не дуже й мале, та кожен згодиться, що масштаби людини не залежать від розміру її взуття. В степах печер пемас, отож товариш Жмак міг спокійно прожити життя, пе вивчаючи печерпих малюнків, про пектораль і Чортомлпк віп, здасться, щось чував і навіть, напруживши пам'ять, зумів би намалювати в своїй уяві зображення свійських тварин, яких розводили наші предки. Але що то за тварини, які вони, навіщо і який їхній вплив на сучасну систему господарювання — цього б віп уже не сказав нізащо. Та й справді. Що нам ті далекі, давно вмерлі тварппи? Лея^ать, стоять, біжать, пасуться — ото й усе. Яке це має відношення до наших завдань і до наших потреб?
Товариш Жмак налетів на ферми в грізному ореолі вимог, невдоволень і навіть погроз, його грімкотлива машина мала сприйматися як вогнепальна колісниця караючого бога, все довкола мало б тіпатися від страху, стелитися травою, припадати до землі.
Гай-гай! Все цс відбувалося лише в розвогненій уяві товариша Жмака, розізленого тим, що він не пообідав і не впіймав жодного з веселоярівських керівників, щоб сказати їм своє представницьке слово.
Треба ж було статися, щоб зустріла Жмака мама Сашка. Коли ми сказали, що знання товариша Жмака не сягали в глибини часів, то це можна було б пояснити його надзвичайною заклопотаністю часами нинішніми. Але чим можна виправдати незнання товаришем Жмаком того факту, що мама Сашка, заслужена доярка колгоспу "Дніпро" — рідна мати голови Веселоярівської сільради Григорія Васильовича Левенця? Тут ні пояснень, ні виправдань.
Отже, товариш Жмак напоткнувся (ох, яке ж малолітературяо слово!) на маму Сашку.
— До ваша зоотехнічна? — відхиляючи дверцята і виставляючи з машини йогу, закричав Жмак.
— Здрастуйте,— сказала мама Сашка.
— Що?"
— Здрастуйте.
— А-а. Віт