Такого радісного будування пе пам'ятав у Карповім Яру піхто й піколи, навіть столітній дід Гнат, який бачив усього, був на японській і турецькій війнах, пережив кількох царів, Гітлера, лорда Керзона, махновців, банди Марусі і Григор'сва, навіть він ходив по стерпі, натикаючись то па гранітні підмурки, то на глибокі траншеї водогону, то на стовпи електропередачі, і ТІЛЬКИ спльовував: "Тьху! Чи ти ж бачив, бісової його віри!"
Будівельних проблем у звичайному розумінні цього слова карпо-ярівці иа першому етапі практично пе мали. Ніякого доставання, ніякого перекуповування, ні сватів, пі братів, ні добрих дядьків. Кілька "ліваків" поткнулися були з пропозиціями "підкипути й перекинути" того-сього, але, перекопавшись у цілковитій відсутності так звапої кон'юнктури, швиденько ЗПИКЛИ в невідомому напрямку.
Згодом, за рік-два, коли вже село стоятиме і карпоярівці стануть світлоярівцями, почнеться між ними змагання, в кого вищий паркан, у кого яскравіша фарба, в кого вища телевізійна вежа (бо в кожного персональна і в кожного з незаконно придбаного "уголка"), в кого сортовитішпй садок. Иа першому ж стаиі головне було, хоч як цс дивно,— що брати з собою в пове село, а що залишати.
Тільки для дядька Обеліска пе було ніяких проблем: знищити все як клас, водрузить обеліск і переходити в нове село, як стояв. Правду кажучи. Обеліск при цьому нічого не втрачав, бо господарство домашнє мав не те що занедбане, а просто понищене, і не так завдяки його лівацьким перегинам, як дивовижному характеру дружини Хвеньки. Ніхто пе знав, чи існувала коли-небудь свята Хвспька, але коли б справді така була, то мала б вона стати покровителькою найбільших марнотратників усього свого й чужого. Скажімо, грошей Хвепька не могла втримати в руках, вопи пекли їй пучки, від грошей у неї починалося те, що сьогодні зветься модним словом "алергія", вона не просто розтринькувала все до копієчки, що Обеліскові вдавалося заробити, а бездумно й безцільно нищила. Зароблений па трудодоні хліб Хвенька не берегла, як усі люди, щоб вистачило до иового врожаю. Де там! Пшениця перемелювалася тільки на крупчатку, і починалося! День і ніч пеклися височезні иишні паляниці, білосніжні пампушки, різноформні орішки, пиріжки й коржики, варилися вареники, кипіли в смальці й олії вергуни, готувалися товченики з курятиною,— коржі з маком, парізалися цілі кілометри тонесенької локшини до гусячих потроіпків, з'їдано з усього цього дива десяту частку, а решту викидано, і ось за місяць вся Обеліскова пшениця внаслідок неймовірної некарсько-кухарської діяльності Хвепьки зникла, в хаті паставав коли ис голод, то й пе період ситості, починалася ера ку-ку рудзяників, солодкуватих, поїш теплі, а тоді гірких — і в рот не візьмеш; колючих, шорстких ячників; за нею неминуче мала прийти епоха позиченого хліба, але Хвенька ніколи не дбала про день завтрашній, вона жила днем нинішнім, безжурно, легко, на заздрість ворогам і на радість своєму ультрарадикальному чоловікові, що з жінчиного способу життя виробив для себе справжпю філософію, всі постулати якої неодмінно увінчувалися обелісками. Замолоду Хвенька була досить нриваблива молодичка, невисока, але м'якотіла, розложиста, вона досить охоче і легко входила в контакти з чоловіками, відверто заявляла, що з порожніми руками до пої ліпше пе потикатися, і незграбні карпоярівські залицяльники, не покладаючи особливих сподівань на свою природну привабливість і громадські гідності, йшли до Хвепьки кожен з своїми припрошеннями — той иіс клуночок борошна, той гуску, той курку, той десяток яєчок, той глечик сметани, той медку, той яблучок. Дари охочо приймалися, а дарувателів без винятку і без розбору жвава Хвенька негайно витурювала з хати, а тоді ще й гпала через весь двір і на вулицю, і весь цей процес відбувався не мовчки, а з відповідним звуковим супроводом, який у пас на Україні зветься "батьку-ванпям на всі боки". Обеліск часто бував свідком цих сцеп і вдоволено покахикував, ще більше зміцнюючись у своїх ультраради-кальпих поглядах на людство, весь Карпів Яр зпав, що очікує кожного чергового залицяльника підступної Хвеньки, але від того кандидатів па привселюдне зганьблення і батькувапня не меншало, а ще більшало, чим стверджувалася та по дуже весела істина, що історичний досвід для людства нічого не зпачить і воно сліпо лізе туди, де його вже били безліч разів.
Отож, нічого не надбавши з своєю Хвенькою, Обеліск і виступав тепер з заявами про цілковиту відмову од усього, що було в Кариовім Яру. Погодитися з ним ніхто, яспа річ, не міг, але в суперечки теж не вступали. Бо залюбки нолишали архітектуру гли-няпих розвалюх, забобони й пересуди, нечисту силу і знікчемнілого домовика, невлаштованість і недоцільність, заболочені береги і майже столітнього батюшку Парфентія, що, пе маючи церкви, за-брапої колгоспом під зерносховище, правив для кількох карноярів-ськпх бабусь у власній хаті, иовісившп коло неї па дерев'яній поперечині пе знати де й роздобутий дзвін. Багато було такого, що хотілося б забрати,— та як ти його перенесеш у нове село? А приємно окові було б дивитися на три млипи-вітряки, та ще й не прості, а все шестерики, тобто шестикрплі, і з поворотним пристроєм, як годилося: і бендюг, і катеринка, і дерев'яний круг на кам'янім підмурку. Взялп б Зелене озеро, повне линів і карасів, а також Пря-дивку, де мочпли коноплі, а ще давніше, розповідають, топплп відьом. Старенький сільбуд, хоч і замінювався на вищому рівні Будинком культури, але дорогий серцю карпоярівців тим, що довгі роки був місцем розвитку, громадської критпкп. Щодо самокритики, то тут проблем пе виникало, бо вона споконвіку гніздилася в родинному затишку, вирощувана жіноцтвом з такою самою дбайливістю, як огірки, квасоля, цибуля, петрушка і мак,— отож без перешкоді і втрат у своєму розквіті перемандрує до Світлоярська.
Живий думає про живе, тому про карноярівське кладовище згадали в останню чергу. Та п пе згадали самі, а прибула спеціальна "бригада по перенесенню", шість чп вісім червономордих, про-смерділих сивухою, помитих і почесаних чоловіків заявилися до товариша Зновобрать і стали викладати свої вимоги: житло з гарними молодицями, випивка місцева марочна, закуска теж відповідна, добові, підйомні, за вредність, за виконання і перевиконання,! що ж до гонорару за кожного мертвяка, то тут уже вони братимуть1 індивідуально з огляду на працездатність особи.
— Та звідки вас принесло, кажеться-говориться! — здивувався Зловобрать.
— Там уже нема, де були, то тобі й не пойнять. Тебе знімуть — пе попадеш і в паш кагал, бо вже старпп, а тут сили та сили треба!
Це були зпяті й усунспі, перш ніж устигли все попропивати па доручених їм ділянках роботи. А що були ще молоді п здорові, до пенсії пе дотягнули, то й організувалися добровільно в "бригаду по перенесенню" захоронепь, врахувавши потребу.
Карпоярівці з острахом, змішаппм з боязкою шанобливістю, поглядали, як "бригада" береться до розкопуваппя могил, як горить під нею земля, як в один день ламається, порушується, зпищується мирне співіснування віків, сімейств і особистостей, яке панувало в цьому місці вічного спочинку. Тепер кожей прагпув знайти свого предка, впізнати, догадатися, відокремити від інших. Згадували, в якій труні було покладено родича, який одяг мав, яке волосся, коло кого ліг, а хто потім став його вічпим сусідою.
24
Автор цієї розповіді мав би докладно занотувати й передати всі радісні події, що супроводжували виникнення Світлояр-ська. Така ж прекрасна дійсність, така повнокровна сучасність, такий матеріал. Але автора знову потягло на історію. Не інакше в нього або ж своєрідне збочення, або просто так званий історичний синдром, і коли медицина ще не зареєструвала подібної хвороби, то хай однині береться за цю справу з усією сумлінністю у всеозброєнні науки й техніки, діагностики і прогностики. Не навчило автора навіть занадто доскіпливе дослідження власних коренів. Довірливо і наївно піддався він баєчкам про славне походження прізвища Загребельних, коли ж спробував підвести під легепду наукову базу, виявилося, що ніякого Сакребсльпого-Загребельного історія не знає, зате в архіві Запорозького коша під роком "1762" зпачиться "Діло" па козаків Яцька Загребу, Грпцька Лихон'ята та шістьох товаришів їхніх, які поїхали з Запоріжжя з сіллю та рибою на Гетьманщину й Острогожчииу, за подорож пограбували два хутори полкового писаря острогозького Слободського полку Федора Тпмошенка, після чого й було заведено "Діло за угпатие <*. хутора его тридцат восем рогатих скотин зопорожекими козаками куреня коренівського".
Навряд, щоб за сто років рід, який дав повноважного посла (Іпкребельного, здрібнів аж до якогось Яцька Загреби, що крав рогату скотпну в полкових писарів, хоч знову ж таки по вельми радісно й письменникові Загребельному мати серед своїх предків (хай і на відстані в 200 років) чоловіка з такими сумнівними заслугами. Честь Яцька Загреби можна порятувати заднім числом хіба що в той спосіб, що вважати його акцію не грабунком, а експропріацією і прагненням встановити історичиу справедливість у майновому розподілі. Бо не з'їв же Яцько Загреба з сімома товаришами цілих тридцять вісім рогатих скотин! Ну, з'їли там якусь теличку чи волика, а решту ж, мабуть, роздали бідним! Але хоч як воно було, заняття історією — річ серйозна, гірко навчений, автор мав би сахатися цієї галузі, а піп знову взявся за своє! Прискочив до Карпового Яру і здійняв галас про те, що треба залишити свідчення минулою, згадку про нього, перепестп з старого села иа околицю нового все характерно, що було: хату, комору, клуню, вітряк, церкву, з усім начппням, з предметами побуту, навіть такими, яких уже й пе знайдеш тепер: ступу, мотовило (по те що в ком-байиі, а для намотування ниток), прядку, днищо, чумацький віз. Не зупинило автора навіть те, що батюшка Парфонтій відмовився далі пра<впти і попросився в єгері у мисливське господарство, яко організовувалося поряд з карноярівськпм лісництвом.
Піп'— у єгері? Автор розшукав батюшку під кручею коло Зеленого озера. Риба в такій холодній воді вже пе клювала, але отець Парфонтій у старенькій рясі й кожушку поверх неї спокійно сидів собі, весь сивий, закудланий, старий як світ.
— Скільки ж вам літ, батюшко? — поцікавився автор.
— Дев'ятьдссят і седьмпця, сину.
— Багато.
— Що чоловік перед вічиістю і перед богомі
— Бога ж нема,— нагадав автор.
— Нсісповідимо, нсісповідимо.
Ось тобі маєш: нетрудовий елемент, від держави відокремлений, світогляд непевний, а з минулим хоче покінчити безповоротно і ніяких тобі згадувань і пам'яток! Автор був трохи завагався і похитнувся в своїх намірах, але треба ж йому було натрапити па Івана Безтурботного! До речі, так воно буває досить часто.