Гомер виголошував гімн Сонцю — його теплу, його світлу, його життєдайній силі, що оживляє весь світ, що сповнює ростом і малу травинку, і пташку, і людину. Ні, не були співомовцеві слова такими високими, такими пишними, як у Демодока, як в інших знайомих аедів. Зате були вони щирі й схвильовані, і їх урочистість і чистота передавалася слухачам.
Єлена із двома своїми ровесницями сиділа дещо віддалік від гурту. За час, що минув відтоді, як носила Гомерові коржа і маслини в його зелену схованку, вона встигла підрости, перетворилася з дівчинки-побігунки в підгонисте дівча, яке від малят уже віддалилося, а до дорослих ще не наблизилося. Уже природну цікавість, прагнення усюди устромити свій ніс почала перемагати сором'язливість, стриманість. От дівчина й намагалася всіляко підкреслити, що їй байдуже, зовсім байдуже до Гомерової гри, до його пісні. Тому й сіла віддалік. Мовляв, її увагу привернув гурт пастухів, а сам юний співомовець тут ні до чого.
Та не зогледілася, як була заполонена піснею, музикою. Ні, то були зовсім не ті безпомічні звуки, що зумкотіли два роки тому в зеленому притулку. Формінга співала легко і грайливо, здавалася такою слухняною в Гомерових руках. І відлунював той спів у Єлениній душі якимось дивним дивом. А слова, що виголошував Гомер, ніби не вилітали з уст співомовця, а народжувалися самі в Єлениній свідомості.
Змовк Гомер. Срібним дзвоном віддалився, віддалився і пропав останній звук формінги. І сиділи пастухи тихим крутом, і ніхто не зважувався перший порушити мовчанку.
"Чого це вони мовчать? — не розуміла Єлена.— Як вони можуть мовчати?! Такий гімн — кам'яному бути і то заслухаєшся, а вони ні слова..."
її сповнювала рвійна сила. Єлена ледве стримувала себе, щоб не вихопитися зі схвальним вигуком.
І таки не здужала з собою: зірвалася з місця і підбігла до Гомера:
— Та ти аед! Ти справжнісінький аед!.. ...Єленина рука давно вже лежить на вишиванні без руху. І рабиня Зоїла тихенько кахикає в кулак, щоб привернути увагу хазяйки. Та здригається, ніяковіє, ніби її захопили зненацька на чомусь недозволеному:
— Уже обідати?
Але в наступну мить вона стає знову собою — зосереджена, величаво-спокійна.
— Йди, Зоїло, я зараз.
Поправляє зачіску, пеплос і йде за рабинею. Вишивання залишається — після обіду Єлена знову засяде за нього, буде по ниточці доточувати щемливі барви до химерного візерунка, на якому кам'яниста дорога і пустинний обрій, і небо хмариться, хмариться...
* * *
По тому, як Аліферс усе частіше прикушує верхню губу, як розщепірюються його ніздрі і сивіє погляд, управитель бачить, що господар сердиться. І підсвідомо втягує голову в плечі, чекаючи вибуху гніву.
Однак Аліферс, нервово походивши туди-сюди по кімнаті, трохи вгамовується. І вже тоді цідить:
— Признаюся, чекав більшого осіннього прибутку. Управитель мовчить. Управитель надто добре знає вдачу
свого господаря, щоб вставляти слово тоді, коли тебе безпосередньо не запитують.
— Я не звик свої гроші рахувати до останнього обола, ти знаєш,— розтягує слова Аліферс— Але все ж таки хотів би знати, на що саме розтринькується моє багатство.
Далі відмовчуватися не можна. І управитель, скорчивши догідливу усмішку, похапцем дістає з-за пазухи товстий пергаментний сувій:
— Якщо звелиш, господарю, я дам повний список витрат. Отут усе помічено: скільки на утримання палацу і рабів, скільки заплачено вільним найманцям, скільки чого ти подарував своїм наложницям...
— Про наложниць мені відомо більше, ніж тобі, бовдуре! — зривається Аліферс.
Він знову крокує туди-сюди по кімнаті, стараючись пригасити роздратування. Аліферс невдоволений собою: стає нестриманим, а це аж ніяк йому не личить. Нестриманість — найвірніша ознака слабкості. А йому, Аліферсові, бути слабким не подобає ні з якого боку, бо то ж сміх: він, Аліферс, і раптом... О ні!
Нарешті зупиняється. Стараючись видаватися якомога спокійнішим, наказує:
— Підрахуй, скільки добра знову хапнула Єлена.
— Єлена взяла рівно стільки, як і кожного року,— каже управитель.
Помітивши, що господар знову покушує верхню губу пояснює:
— Вона завжди бере половину прибутків, що їх дає стадо і виноградник її покійного батька. І в тому пергаменті, що я представив тобі тиждень тому, все зазначено.
— Та знаю, знаю,— перериває Аліферс — Я про те, щоб ти ще раз підрахував.— Тут же стишує голос: — І що, знову роздала гроші бездомним лежням?
— Єлена ніколи не мине старця чи бродячого співо-мовця, щоб хоч чимось не обдарувати... То як зі списком витрат — зачитувати?
"Ах ти недотумку! — лається подумки Аліферс— Невже до твоєї дерев'яної голови не доходить, що мені зараз не до цього?! Колись Гомер таки мав глузд, повторюючи при першій-ліпшій нагоді, що Громовладний Зевс одбирає половину від гідності в того чоловіка, якому він прирік дні рабської долі. Виходить, не тільки від гідності, а й від розу му... І навіщо я тебе, такого бовдуряку, возвисив над іншими, зробив своїм управителем?"
Уголос же Аліферс каже:
— Не треба. Можеш іти.
Кланяється низько управитель, притуливши долоню правиці до серця, і точиться до виходу. Очиці його з собачою відданістю позиркують на господаря. Й Аліферсові трохи відлягає. "Все-таки управитель не дурніший за інших рабів. Зате де ще такого відданого знайдеш? Такий ніколи не підведе — служака вірний".
— Скажи рабу, щоб попросив сюди Єлену.
— Слухаю, господарю! — уже в дверях кланяється управитель.
І думає управитель: "Як добре, що господар не в змозі заглянути в моє нутро!" Бо в цей час про себе аж захлинається від сміху. І є чого! Поки Аліферс доскіпується, щоб хоч Єлена не взяла собі зайвого обола , в управителевій кишені опиняється драхма за драхмою. Ось і знову вдалося хитро заговорити господаря — він і не докумекав, що управитель присвоїв майже четвертину осіннього прибутку.
"Називай, називай мене бовдуром, — сміхотить управитель.— Колись побачимо, хто з нас бовдур насправді!"
О б о л дорівнював 1/б драхми.
За роки свого управительства він зумів наскладати немало у потайну схованку. Якби захотів — давно вже викупився б з неволі. Але не хоче. Де на волі він знайде таку службу, щоб добро до рук саме текло? Та ще й з двох боків одразу — бо ж не тільки в Аліферса, але і в Єлени теж щастить щоразу кусень відхопити. Якби був вільним найманцем, то господар, звичайно, не мав би до нього тієї довіри, що зараз.
То нехай-но краще побуде так. Маючи гроші, викупитися він завжди встигне.
Це ж просто щастя, що Аліферс по вуха задурманений Єленою, що, крім Єлениного багатства, нічого більше не бачить і бачити не хоче. Тому управитель ніби ненароком не звертає уваги на чимало що з того, що робить Єлена і про що годилося б йому, управителеві, доносити своєму господареві. Нехай собі. Чим довше протягнеться незгода між Аліферсом і Єленою, тим довше грітиме руки він, управитель.
А Аліферс, залишившись наодинці, думає своє: "Пора уже покласти край цьому! Щоб нарешті раз і назавжди. Назовсім!.."
Криво усміхається: "Раз і назавжди!.." Скільки вже повторювалося оце "раз і назавжди!". А воно все не зв'язується. Хоча... Зважуй, Аліферсе, зважуй. І не поспішай знову. Бо найгірше — поспішити і ляпнути щось невпопад. Он колись ляпнув — і досі жаль бере. Це ж уже скільки? Невже скоро двадцять років буде? Ох і летить час!.. Здавалося б, могло вже й забутися, розвіятися. А воно не розвіюється, а воно он як...
Поспішив тоді Аліферс, ой поспішив... Як же гарно все складалося: і Гомера спровадив, і батька Єлениного позбувся, і Єлену до себе взяв... І треба ж було тому поговорові просочитися, ніби це Аліферс навмисне штовхнув Єлениного батька в провалля, щоб його добро приєднати до свого...
Було б перечекати, пересидіти вдома, поки той поговір стихне. А він виявив слабкодухість, злякався і поспішив скоріше заткнути балакучим рот: біля священного вівтаря великої Деметри оголосив, що взяв хвору Єлену собі за сестру, і що все добро, яке залишилося після її батька, є і буде тільки Єлениним добром, що він на нього ніколи не зазіхне... От телепень!
Хоча хто його зна. А якби тоді справді викрилося те з Єлениним батьком? А якби випливло?.. Не простили б йому, дарма що він — Аліферс...
І звідки ж було знати, що Єлена, видужавши, на своєму затнеться: сестра за брата заміж не йде! Могло ж бути інакше, могло. Якби ще крапелька везіння... І вже давно б і Єлена, і її добро належали тільки йому.
Думай, Аліферсе, думай, не поспіши знову.
Зайшла Єлена:
— Кликав, брате?
Не зірвися, Аліферсе, не зірвися. Стриманість — ось що має бути найпершою зброєю.
І Аліферс, ніби між іншим, зауважує:
— Просив.
— Чи не все одно? Я слухаю, брате.
Аліферс ковтає невдоволення: думав же, що так буде краще, а воно, бач, вийшло — Єлена одразу насторожилася.
— Хочу спитати: не набридло тобі в цьому палаці на становищі тимчасової гості бути?
Стеле м'яко, лагідно, в дружньому тоні. Кожне слово давно обдумав — він має сьогодні вцілити в самісіньку точку. Єлена нерозуміюче знизує плечима:
— Це ти до чого, брате?
— Стільки років минуло, а ти підраховуєш, ділиш: те — моє, а те — не моє. Хіба личить жінці займатися нежіночими справами, коли в домі є мужчина? Ти ж не чужа, не приблуда, ти — моя сестра. І все, що є у моєму палаці, — воно і твоє.
— Сам кажеш: "У моєму палаці..." Аліферс вдавано сміється, погрожує пальцем:
— Ух яка! Ну і язичок у тебе гострючий...— Потім переходить знову на довірливий тон: — Не прискіпуйся до слова, добре? В нашому палаці, звичайно, в нашому... Скільки тобі треба чого — стільки й бери. Пошила б он собі новий пеплос. Чи й кілька хороших плать. А то палац під мідним дахом, а хазяйка зодягнена, як убога наймичка.
"До чого він хилить?" — думає Єлена. Слова й справді звучать лагідно. Єлені так хотілося б їм вірити. Але надто довго вона живе під одним дахом з Аліферсом, щоб повірити в його щонайменшу щирість. У нього завжди сім вітрів і жодного з півдня.
— Ну, в мого пеплоса не такий уже й нікудишній вигляд,— усміхаючись, Єлена на носочках повертається туди-сюди, щоб Аліферсові було краще видно плаття.— Половина жінок у нашому місті може лише мріяти про такий.
— Але ж ти не проста міщанка,— вдавано досадує Аліферс— Для чого цей незмінний чорний колір, ніби покійник у домі? Ти — сестра найбагатшої людини поліса.