Спить, прихилившись до перил.
— Наші далеко?
— Слідом ідуть.
— Куди гребти?
— Лівими веслуйте... Ага, на мурах фортеці — сторожа в білому. Тепер прямо... Ледь-ледь. Зараз ми будемо під містком на кормі. Балакати вже не можна.
Димар виступав з-над води на два ліктя і був накритий шматком парусини. В’юн визирав з-під нього.
— Облиште весла, приготуйтесь, — прошепотів він. — Зараз відчеплюю лантух з піском.
Вартовий так і не повернувся зі сну. Увірвав йому життя стилет козацького навчителя Нетудихати.
На палубі галери з обох бортів у море дивилося кілька десятків гармат; біля них стояли діжки з порохом і ящики з ядрами. З носу височіла надбудова — каюти для офіцерів і лоцманів, з корми — така ж надбудова — помешкання капудана, яничар-аги та мулли.
— Не метушіться, — застеріг тихо Нетудихата. — З фортеці можуть запідозрити неладне.
Їх було п’ятеро: четверо веслярів і оглядовий — В’юн. Команду добирав Нетудихата. Поміж них був і колишній галерник, якого турки, коли він заслаб, просто викинули за борт військового судна в лимані, неподалік від Акермана. Його підібрали рибалки-гагаузи, довго відпоювали овечим молоком, а тоді відпустили. Він мав понуру вдачу і прозивався Мурлагою.
— Почнемо з капудана, — мовив колишній галерник до Нетудихати.
Двері прочинились тихо і поглинули Мурлагу і ще двох. По хвилі з каюти долинуло щось схоже на хропіння, а ще по миті ті ж самі троє вийшли на палубу.
— Там тільки двоє було, — сказав Мурлага.
Абу-ль-Хасим після знамення не зводив очей з нічного моря. Проте жодного суденця, жодної фелюги на обрії не помічав. Благо Аллах послав ясну місячну ніч. Єдиним, що на час привернуло його увагу, був якийсь рух на галері; з палуби-надбудови вийшли п’ятеро в білому (офіцерському) вбранні, походили, а тоді спустилися на нижню палубу, де спали прикуті веслярі і де під ними була казарма яничарів. О цій же порі він завважив рух і на другій галері, який скоро змінився на цілковите безлюддя. Мабуть, зверхники, перевіривши вахту, пішли досипати.
Раптом Абу-ль-Хасим почув плюскіт, що відрізнявся від плюскоту хвиль. Він подивився вниз, а тоді підвів очі і побачив, як його друг аль-Ашшарі, примостившись між двома зубцями, мочився в воду. Він прямо нависав над прірвою. "Як йому не боязко!?" — подумав Абу-ль-Хасим.
— А поглянь-но, друже, чи там, унизу, немає чоловіка з чорним птахом? — озвався з усміхом аль-Ашшарі і голосно випустив гази.
Хтось із охоронців реготнув.
Тим часом танула ніч. Заворушилися тварини й люди на березі. Караванні почали нав’ючувати верблюдів, а візники запрягати мулів. Прокричав осел, далеко на пагорбі, біля палацу володаря міста, загавкав собака. Абу-ль-Хасим марно видивлявся поміж усього того чоловіка з птахом.
— Слава Аллахові, — сказав він сам до себе. — То був не знак лиха, а тільки мої галюцинації від куріння гашишу. Спокійно всюди...
Поновилося життя й на галерах, там спускали на воду каїки. В кожен сіло по півтора десятка моряків і яничарів — на одних були руді котелки з китичками, на інших — білі чалми. Коли тим, що на човнах, залишилося якихось півверсти до берега, перший сонячний промінь різонув небесну голубизну; з тим пролунав з мінарета заклик муедзина до ранкової молитви. Абу-ль-Хасим обернувся обличчям на південь, у бік Мекки, упав на коліна і почав своє ранкове звернення до Аллаха. Те ж саме зробили й погоничі верблюдів та мулів. Зупинився каїк, і там теж почали молитись.Замовк муедзин, попідводилися з колін правовірні, загуркотіли запори, а обабіч міської брами стали по три яничари.
І погнали верблюдів та мулів купці. А з міста їм назустріч вийшли рибалки з важкими сітями на плечах.
Коли вже копита тварин цокали по каменях сінопських вулиць, а фелюги рибалок відчалили від берега, у пісок уткнулись два човни з військовими. Прибульці, не кваплячись, витягли човни на сухе і попрямували до брами. Вартові, котрі байдуже спостерігали за всім, що коїлося на стійбищі, раптом стали придивлятися до гурту. Поміж тих, хто прибув з галер, не було жодного знайомого обличчя, а на білих плащах декого з них угадувалися плями погано замитої крові. Здавалося, що то йшли не живі люди, а грішники, котрих Аллах відмовився прийняти у світ мертвих і прирік існувати на межі потойбічного і цього світів. Мали-бо вони сірі, невиразні лиця привидів. З шести вартових, котрі спостерігали наближення ватаги, тільки один — літній, з густою бородою — збагнув, що то не правовірні, а сама смерть наближається. З криком "Аллах!" він кинувся до воріт і встиг зачинити одну половину; соратники ж його виявилися не такими моторними. Прибульці враз накинулись на них, і по миті під склепінням брами всі вже лежали мертві.
І тут Абу-ль-Хасим, котрий вдивлявся в морський простір, завважив на обрії якісь цятки, які то зникали, то знову з’являлись.
— Ей, аль-Ашшарі! — погукав він, — А поглянь-но... Там ніби щось мелькає.
— Птахи, мабуть, — озвався по часі товариш. — Гуси чи журавлі. Зграї їх, бува, відпочивають на воді, а тоді знімаються. Але зараз я нічого там не бачу.
Абу-ль-Хасим обернувся до міста і уздрів тих, що прибули з галер. Вони рубали шаблями дерезу, моквис, що росли під фортечними мурами. Не інакше як готувалися розкласти багаття та приготувати собі сніданок.
Абу-ль-Хасимові на мить здалося, що в його уяву вплівся сон. Не було-бо сенсу в діях трьох десятків військових, котрі збирали паливо. Адже на суднах, звідки вони прибули, є печі, і сніданок можна було й там приготувати. Тим часом люди з оберемками хмизу стали підніматися вузькими кам’яними сходами на мур. Вони йшли один по одному, тулячись до стіни, щоб не зірватися й не впасти, сходи-бо не мали перил. Коли перший із прибульців вийшов до бійниці, в свідомості Абу-ль-Хасима раптом виснувалось в одне ціле все, що він доти бачив: цятки на обрії, незрозумілий рух вночі на галерах, військовики, що несуть на стіну хмиз. Здогад вразив немов блискавкою: "Вони мають намір запалити на стіні вогнище, і це буде знаком для тих, хто ховається в морі за горизонтом!". В уяві на мить постало палаюче місто, долинули зойки. То горів Сіноп, а кричали його мешканці. По короткій миті Абу-ль-Хасим усвідомив: настав час віддати життя за султана Амурата. З криком "Гяури!" — він кинувся на прибульців... Його спинив погляд блакитних, майже білих очей. То були очі мертвяка — в них-бо не вгадувалося й іскринки життя, а тільки застиг вираз цікавості. На плащі, замалому для нього, з лівого боку грудей вгадувалася пляма від замитої крові. В руці він тримав чи то камінь, чи то ядро. Абу-ль-Хасим вклав стільки сили й люті в свою правицю з шаблею, що їх було досить, аби розчахнути людину навпіл. Та ятаган його так і не опустився. З руки привида вилетіло щось кругле, шипасте і влучило молодому воїнові межи очі. Падаючи, він побачив над собою чорного птаха — саме того, що сидів на плечі в чоловіка з нічного марення.
ЗНАК БІДИ
Мурлага нахилився над яничаром, з носа і чола в якого текла кров, відстебнув від паса піхви, підібрав ятаган і, здерши з чалми коштовність, потягнув його за ноги до краю муру.
— Облиш! — гарикнув Нетудихата і показав на дозірних, які, не тямлячи, що ж сталося (їх бентежило турецьке вбрання), прямували до прибульців.
З купи хмизу, в яку Нетудихата сипнув пороху і кинув припалений трут, вихопилося полум’я, а з ним і стовп диму.
Збагнувши нарешті, що означає багаття, розкладене на мурі, дозірні кинулись на прибульців, козаків поміж яких було десятеро, решта — галерники: молдавани, московити, поляки, болгари. Каторга загартувала їхню плоть і запекла душу. Свист таволги і лайка були для них такими ж буденними, як і ланцюг на нозі. Бажання поквитатись за багаторічні знущання виявилися сильнішими від прагнення вціліти. Вони посунули на яничарів, немов скажені звірі.
Мешканці Сінопа, котрі бачили бійку на стінах, казали:
— Діти султана знову щось не поділили. Нехай собі... Аби нас не чіпали.
Тим часом на обрії з’явилися цятки, які швидко збільшувались. Козацькі судна неслися з неймовірною швидкістю. Обминувши рибальські фелюги й галери, вони вихопилися в гавань, а по короткому часі вся ескадра вишикувалася вздовж берега від муру до стапелів з новими галерами.
Козацьке військо без галасу рушило у відчинену браму.
Кошовий і чайковські зі слів Потурнака добре знали розташування Сінопа і кожен мав план захоплення свого об’єкта. Одні повинні були захопити рабат, інші — палац володаря, ще інші — оселі найбагатших жителів. Орієнтиром була мечеть. Більшість же на чолі з Микошинським мала завдання вибити яничарів.
Ранкову тишу роздер розпачливий крик:
— Гяури! — то кричав один з уцілілих вартових на мурі.
Він утікав у західному напрямку, хоч за ним ніхто й не гнався. Тієї ж миті на балкончику мінарета з’явився муедзин і, уздрівши великий натовп людей, що сунув від брами, теж заволав:
— Правовірні, рятуйтесь хто як може! Лихо велике!
У променях ранкового сонця шпиль мінарета, облицьований смарагдовою кахлею, здавалося, палав зеленим вогнем.
З-за стіни мечеті вихопився загін кінних яничарів і погнав учвал до брами, де вже скупчилася половина козацького війська. Вслід за кінними, а їх було зо дві сотні, вибігло стільки ж піших воїнів з мушкетами.
Кошовий виставив дві сотні стрільців, а за ними — по двоє заряджаючих. Перший залп прогримів, коли яничари вже були на такій відстані, що можна було розгледіти вираз гніву і безстрашшя на їхніх лицях. Чимало дітей султана повалилося на брук з прокльонами й зойками. Решта, виблискуючи ятаганами, затято гнали коней на козаків. Другий залп виявився влучнішим від попереднього; забилося в судомах також кілька підстрелених коней. Уцілілі ж воїни Аллаха, уздрівши, як ловко козаки міняють незаряджені пістолі на заряджені, і усвідомивши марноту прямого нападу, раптом різко осадили коней, аж вони поставали дибки, і повернули назад. Піші, поступившись їм вулицею, дали залп з мушкетів по козаках. З десяток православних упало. Тим часом решта козацького війська, оббігши оселі, уже заходили в тил мушкетникам... Зіткнулися голови двох чорних комет, хвости яких губилися в десятиліттях страждань і горя. Не було чутно ні зойку, ні стогону, тільки брязкала сталь і клубочилися хмари помсти й ненависті над бойовиськом.