Там будете мати все, чого вам треба. Я не хочу, щоб ви втікали, мов із розбійницької ями, з дому тої, котра вас... котру ви колись...
Пані Олімпія не докінчила. Її власні слова зворушили її глибоко. Вона заплакала і почала хусточкою втирати сльози з очей.
— Але ж, ясневе... ве... ве... — почав о. Нестор, гикаючись та ледве вимовляючи слова, але пані Олімпія різким жестом руки заставила його мовчати.
— Мовчіть! — скрикнула вона крізь сльози. — Ви недобрий чоловік! Невдячний чоловік! Для якоїсь примхи зранити глибоко жіноче серце, причинити болю і униження женщині, котра вас... котра супроти вас... котра від вас сього не заслужила, — се у вас нічого! Ну, скажіть на милість, чи бачив хто таке? Втікати від мене! І куди? До Гердера! Що вам таке Гердер? Чим він вам близький? Чим заслужив собі на ваше довір'я? Ну, говоріть! Скажіть! Може би, й я від нього навчилася тої штуки.
О. Нестор почав, оп'ять путаючись та гикаючись, говорити щось, звинятися та перепрошати. Пані Олімпія хвилю слухала його лепотання, а потім знов перебила його мову.
— Ну, досить сього, отче Нестор! Досить! Подайте мені руку! Забудьмо про се! Я не така зла, як ви о мні думаєте. Але й ви мусите викинути з душі всякі упередження до мене! Ну, де ж се хто бачив, щоб так зо мною поступати, а?
О. Нестор якось знехотя, вагуючись, подав їй свою руку, котру вона м'яко стиснула і, не випускаючи зі своєї руки, говорила далі:
— Значить, між нами згода? Чи як? Зістаєтесь у мене, бодай доки вам не винайду теплого кутка у Львові... Ну, проясніть же чоло! Перестаньте хмуритись! Сядьте ось тут коло мене!
І пані Олімпія посадила його майже насилу на кріслі коло себе і знов узяла його руку в свою долоню.
— Господи, і отак подумати, що така доля чекала нас обоє! Га, отче? Якби нам хто був се пророкував тоді, коли ми — тямите — перший раз цілувались з вами там, у імпровізованій школі в офіцині мого тата! Або тоді, коли я заховалась у корчах жасмину, а ви в задумі йшли доріжкою, а я вискочила і кинулась вам на рамена, і затулила очі, і перелякала вас, а потім мусила поцілуями знов приводити до притомності! Чи тямите се все? Правда, нині, згадуючи про ті золоті хвилі, здається, що се якісь повісті з "Тисячі і одної ночі", якісь відомості з іншого світу, яснішого, чистішого, кращого, ніж наш!
— І пощо... пощо ясна пані се згадують? — ледве прошептав о. Нестор, злегка видобувши від неї свою руку і закриваючи лице долонями. — Обоє ми грішили... Своєю любвою нарушили природні границі... І за те тяжку кару приняли...
— Ні, ні, ні! Не говоріть сього! — з жаром промовила пані Олімпія. — Не може се бути! Наша любов не була грішна. Бог не поклав жадних природних границь між людьми! Се ви яко священик найліпше повинні знати. Але я одно знаю: ви занадто в самоті жиєте. Вам треба троха більше розривок, товариства. Ні, отче, не відвертайтеся! Вже коли згода між нами, то мусите для мене се зробити. Я вас тут не лишу самого. Там до мене зараз прийде син з товариством на гербату. Ходіть! Розірветесь троха, відсвіжитесь видом молодих людей, побалакаємо!
О. Нестор хотів щось ремонструвати, але пані Олімпія не дала йому нічого говорити. Її злобний і понурий настрій перемінився в оживлену веселість. Вона помогла о. Несторові перебратися в нову реверенду і майже силоміць, не випускаючи його з рук, потягла його з собою, сама позамикавши його покої і сама поклавши йому ключі до кишені. А коли вийшли на подвір'я отак у парі, побачив їх Деменюк, що ждав коло дверей. Бачачи радісне лице пані Олімпії і о. Нестора в новій реверенді, він зрозумів, що про переносини нема й мови, і мовчки пішов у сад.
VIII
В салоні пані Олімпії говір, брязкіт вилок та ножів об тарілки, голосні вибухи сміху, то знов чути чиюсь голоснішу промову, переривану окликами одобрення або заперечення.
Товариство зібралося трохи численніше, ніж думав Адась. Крім Едзя Чапського, брата будущої Адасевої нареченої, та ще трьох молодих обивательчуків, з котрих один, пан Тадей Розвадинський, був товаришем Адася з віденського Терезіанум, другий, Альфонс Дзєржикрай, здобув власне у Відні докторат прав і готовився на політичну кар'єру, а третій, пан Еміль Доленга, не скінчивши гімназії, проживав у багатого батька і тільки періодично приїжджав до Львова, щоб подихати міським повітрям, — приїхав ще молодший брат Едзя, що власне скінчив рільничу школу в Дублянах, далі пан Калясантий, звісний у обивательських кругах тільки під сим іменем, котре в додатку навіть не було його власне, а мало характеризувати тільки його вірменське походження, мужчина статний, підсадкуватий, літ 35, добрий знавець коней і кінського спорту, котрий нараз почув охоту до писательства і журналістики і оце вже від року помагав кермувати опінією в однім шляхетсько-демократичнім щоденнім письмі. До сеї чисто шляхетської компанії пристав доволі несподівано ще один плебей, та такий, звісно, котрого присутність ані крихти не женувала товариства. Се був один із ліпших львівських адвокатів, і хоча його родова назва Васонг дуже ясно говорила про його хлопське походження, то проте з постави і вигляду був він найповніший елегант і джентльмен, а з переконань чистої крові аристократ.
Пані Олімпія серед сього товариства чулася вповні щасливого і свобідною. Зразу її хазяйське серце трохи було защеміло на вид тих трьох фіакрів, котрими причвалали гості: вона боялася, чи вистане їй чим угостити їх як слід. Та се тривало тільки хвилю. Коротка розмова з Гапкою — і план кампанії був уложений. Тепер гостина кінчилася, і пані виділа, що її гості зовсім вдоволені. Той вид підніс іще, побільшив її радість, що плила з самого почуття близькості своїх людей, з почуття рівнорядної благородної компанії. А до того ж її материнське серце радувалося на вид Адася, котрий в тій компанії був зовсім свій чоловік, поводився з усіми як з рівними, а з деким навіть (напр., з Дублянчиком і д-ром Васонгом) як старший і вищий і у всіх, очевидно, мав пошану і щиру симпатію.
Тільки один о. Нестор серед сеї компанії сидів, як ворона між павами. Після першого представлення, при котрім усі гості за чергою подавали йому руку, дехто промовив до нього пару слів, а потім усі його покинули, він засів собі в куток софи і там не то дрімав, не то над чимось думав, зложивши рукн на колінах і ненастанно без голосу шевелячи безкровними губами. Пані Олімпія кілька разів підходила до нього, сідала при нім, заговорювала то про се, то проте, — він відповідав їй чемно, але з місця не рушався, до компанії не мішався і в загальній розмові не приймав участі. "Що вже мені, старому! — мовив він, махаючи рукою. — Що я їм можу сказати такого, чого вони... теє-то... Прошу вельможної пані мною не турбуватися... Я вже собі... так собі... послухаю... дуже цікаво..."
Та пані Олімпії хотілося, мабуть, чогось більше. Вона по якімось часі підійшла до нього з Едзем Чапським, котрому, мабуть, наговорила дещо про о. Нестора, та сей молодий джентльмен, очевидно, не мав великої охоти входити в якусь глибшу знайомість зі старим, мовчазливим попом і, сказавши кілька банальних фраз про гарну околицю і стародавній сад при торецькому дворі, polecił się, т. є. полетів до свого товариства.
Та проте присутність мовчазливого і ніби дрімаючого о. Нестора не псувала гармонії і доброго настрою товариства. Всі були в веселім настрої вже по приїзді, а випивши по чарочці лікеру, щоб сполоскати дорожну куряву (хоча сим разом, їдучи з Адасевого фільварку, де вже вперед пообідали, до двора, не дуже-то багато її й налипались), а потім по чашечці чорної кави, сиділи якийсь час у салоні при відчинених вікнах та віддихали. Надворі стояла жара. Була третя година, пора, коли навіть у саду нелегко найти добру тінь; в салоні, де продувало крізь розчинені вікна і двері, було холодніше. Розмова зразу була трохи лінива. Гості більше курили, дехто гойдався в кріслі, опершись ліктями о поруччя та пускаючи клуби диму. Тільки пані Олімпія шниряла сюди й туди, то щось наказуючи прислузі, то звертаючи на щось увагу Адася, то поправляючи щось на столику або заводячи якусь розмову з сим або тим із товариства. В товаристві всі були їй знайомі, крім молодого Дублянчика. Звісно, що коло Едзя і Дублянчика вона найбільше припадала як коло братів тої, з котрою й вона бажала бачити свого сина в парі не менше самого Адася. Як віртуоз, перебираючи, мов віднехотя, пальцями по клавішах, уміє видобути з них завсігди гармонійні звуки, так і вона, снуючись поміж гістьми, оживлюючи своїм рухом, своєю присутністю ціле товариство, вміла все-таки непостережено, завсігди в відповідній хвилі підходити до обох паничів Чапських, уміла кождому в делікатній і, здавалось, зовсім наївній, ненаміреній формі не то сказати, не то піддати таку думку, таке виображення про себе, про Адася, про їх вдачу, уподобання, стан маєтковий і т. д., які їй видавалися для її цілі відповідними і в їх очах найкориснішими. З молодим Дублянчиком вона почала було говорити про тутешні врожаї, та, покмітивши, що його далеко більше інтересує полювання, принялась розписувати йому багатство дичини в лісі її сина та розповідати про ловецькі пригоди свого покійного мужа. Старший Чапський був більше практичний. Він проявляв, по думці своїх родичів, правдивий геній фінансовий, кінчив якусь вищу школу торговельну у Відні і служив тепер при однім львівськім банку — не з потреби, а для вправи в банкових ділах, хоча, звісно, побирав за се добру плату. Він інтересувався всячиною: і економічним побутом селян та сусідніх дідичів, і натуральним багатством землі, і домашніми промислами, і відносинами кредитовими. З ним розмовляти було для пані Олімпії доволі трудно, тож вона звичайно старалася переводити розмову з Едзем на інші теми, розпитуючи його зручно про їх фамілійні відносини. Панства Чапських вона колись знала, з його матір'ю була навіть у приязні, та довго літ не мала приємності з ними бачитись... "Нещастя родинні... довголітня слабість графа небіжчика... виховання сина... журба о ведення господарства, та й так проминули мої літа! — мовила вона зітхаючи. — Ах, як би я рада побачити ще раз вашу маму! Що за красавиця була! А яке серце золоте!" — додала сердечним голосом пані Олімпія.