Від нього пахнуло одеколоном "Дніпро" і бромом. Увесь його вигляд так і говорив: ну, який я? На фермі пожартував з доярками, що бувало дуже рідко, з бригадирами ж говорив офіційно і підкреслено ввічливо.
Прийшовши до контори, він потупцював у сінях, що розділяли сільраду і правління артілі, а потім все ж таки прочинив двері, які вели до кабінету Макара Підігрітого. Ну, звичайно, "президента" ще не було. З сусідньої кімнатки виглянув секретар Олег Динька:
— Вони сказали, що сьогодні запізняться, бо колять кабана,— повідомив Олег.
— Як з'явиться, хай зайде,— наказав Коляда.
У кабінеті Семен Федорович помітив, що замість старенького стільчика, на якому він сидів,— стояло нове крісло. Певно, Горобець розщедрився. Крісло було широке і м'яке, з високою спинкою, на ній якийсь бовдур написав синім чорнилом інвентарний номер — "13". Семен Федорович опустився в крісло. Ще ніколи не доводилось сидіти так зручно! А які пружини! Вони реагували на кожний порух тіла. Коляда відкинув голову, затуливши потилицею інвентарний номер, і блаженно всміхнувся. У цьому кріслі він зараз відчував себе не просто Семеном Федоровичем, головою колгоспу, а могутнім володарем. Він підвівся і ще раз глянув на крісло збоку, погладив дерматинову оббивку і раптом уявив, що на цьому кріслі сидітиме рожевощокий Макар Підігрітий. Ні, не буде.
Семен Федорович дістав із залізного ящика, що заміняв йому сейф, велику папку. У ній лежали десятки газетних вирізок, кілька грамот — все, що стверджувало його колишню славу. На папці був наклеєний папірець з переліком документів: "Грамот — 7, статей і заміток про С. Ф. Коляду — 24, починів та ініціатив С. Ф. Коляди — 36, фотографій — 9".
У двері постукали, Семен Федорович швидко сів у крісло:
— Увійдіть.
Увійшов Горобець.
— Вас не можна впізнати, Семене Федоровичу! Жених!
— А чого ж, ми ще не той… Які новини, Леонтію?
— Крутимось.
— Начальство не приїжджало?
— Дзвонило. Лаяло за надої і за погану підготовку до весни…
— Нічого, буде у вас новий голова, то зразу вискочите в передові,— постукує Коляда пальцями по червоній папці.
— Таке скажете…
— А ти ніби нічого й не знаєш?
— Мало чого не наговорять у нас,— ухиляється од відповіді Горобець.
— Що ж, я не проти, хай знімають… Ще не такі, як я, злітали, а ми — люди маленькі,— каже Коляда, а сам думає, що нема такої сили, яка б виштовхнула його з цього крісла.
— Та звісно,— погоджується Горобець,— як вирішать…
— І ти за Підігрітим руку тягнеш?
— Моє діло сторона, Семене Федоровичу, що там думають в районі — не знаю, а до вас я завжди з повагою…
— Іди…
— Крісло для вас купив…
— На біса мені твоє крісло! Я можу й на лаві сидіти,— похитується на пружинах Семен Федорович.
До кабінетика вбігає Олег Динька.
— Макар Олексійович прийшли,— повідомляє.
"Прийшли"! "Бачиш, йому вже важко переступити поріг правління. Я з тобою зараз поговорю". Семен Федорович бере папку і йде до кабінету Підігрітого. Вигляд у нього грізний — зараз вскочить до Макара лев. Думки — блискавками в голові Коляди, і він раптово змінює тактику. У бухгалтерії, через яку проходить, це вже не лев, а хижий вовк. У сінях вовк стає ягням, а в кабінет Підігрітого Коляда заходить мов лисиця:
— Вітаю, хе-хе, "президента"! А я вже заходив. Як ти поживаєш?
— Спасибі. А ти? Що сказали лікарі?
— Та здоровий, тільки нерви… Бром п'ю.
— Я оце зранку теж грамів двісті брому потягнув. Кабанця замочили.
Від Підігрітого тхне самогоном, свіжою печінкою й цибулею.
— Значить, кажеш, нема новин? — здалеку починає Коляда.
— Щось уже наговорили тобі? — насторожується Підігрітий.
— Дещо сказали… Та мені це байдуже, можу хоч і сьогодні печатку здати.
— Це ж ти про що? — дивується Макар.
— Про те саме… Знаю, що їздив ти в райком. Тільки, я тобі скажу, Макаре, не з тієї ноги танцювати почав, — показує лисиця зуби.
— Я нічого не писав. А секретар райкому мене сам викликав на розмову. У нього запитай, що він думає.
— А навіщо проти мене людей підбиваєш? Гадаєш, я не знаю? Але мене голіруч не візьмеш,— показує папку Коляда.— Через оце переступиш? Тут уся моя біографія і моя служба. Я не тримаюся за крісло голови, але для мене честь моя дорога! — В цю хвилину Семенові Федоровичу зробилось дуже шкода своєї честі, і він пригрозив: — За неї я можу на все піти!
— Ви на мене не кричіть,— переходить на офіційний тон Підігрітий,— я таких уже бачив!
— Ні, ти ще не бачив,— запевняє Коляда.— Я тебе виведу на чисту воду.
— Дивіться, щоб вас не вивели!
— Я з п'яним взагалі не хочу розмовляти.— Семен Федорович демонстративно забирає папку і виходить.
— Неправда, я не п'яний! — кричить навздогін Підігрітий. — Я просто поснідав!
Коляда негайно викликав свого газика, взяв папку і поїхав до Косопілля.
Як побачив це Підігрітий, то велів запрягти виїзних коней і теж — на Косопілля.
Біля вітряка в газика луснув скат. Коляда, згадуючи всіх чортів, які тільки могли існувати на світі, мусив якийсь час просидіти в машині. А тут ще, як на зло, в критих санях промчав Підігрітий, навіть не подивився в його бік.
Але й Макар торжествував рано. Недалеко від районного центру коні, злякавшись машини, що раптово виїхала з лісу, рвонули на обочину… Сани занесло, а потім ужарило об придорожню тумбу. Підігрітого викинуло з саней. Він опинився у рові.
— Стій! — крикнув Коляда шоферові і кинувся до суперника.— Ти живий?
Підігрітий тяжко дихав. На лобі красувалась величезна гуля.
— Помру,— простогнав.— Скажи Олені, щоб поховали…
— Це вони об стовпчик, лічно, вдарились,— показав Сава Чемерис на телеграфного стовпа, біля якого лежав Підігрітий.
Коляда зібрав усе своє благородство та гуманізм, виліпив зі снігу щось схоже на другу голову Макара і приклав до гулі. Підігрітий розплющив очі.
Коляда з Савою Чемерисом допомогли йому стати на ноги.
— Це ви об стовпчик,— показав Сава,— якби вдарились були в жилку, що біля вуха, то взавтра, лічно, й ховали б. А так, слава богу…
— Це ж ви мене перекинули, щоб вам…
— Ви, товаришу голова, не матюкайтесь, бо я не винен, що коні злякались і полозок зламався… Я сам ось, лічно, кожуха порвав… Якби їхали потихеньку, то хоч би й перекинулись, то нічого не було б, а це ж ви мене підганяли, щоб ми швидше за товариша Коляду приїхали…
— Та замовкніть!
— Як же я буду мовчати, коли моя правда? Я вам кажу, що дорога слизька і Архімандрит на передні ноги не кований, а ви мені: жени, щоб Коляда раніше за нас не приперся в райком… То я, дурний, гнав, а тепер ось кожуха латай…
— Нічого я вам, дядьку Саво, про Семена Федоровича не говорив.
— Як же не говорили, коли говорили? Я кажу…
— Не слухай його, Семене,— обмацує гулю Підігрітий,— завези додому, бо кончусь.
Коляда посадив Макара в машину і сказав шоферу:
— Давай назад.
— А ви ж казали, що сьогодні в райкомі у вас вирішиться доля… І що ви,— почав Сава.
— Ви менше слухайте, що говорять… Бачите, он яка ґуля в Макара Олексійовича.
— Я такої ще, по правді сказати, не бачив…
Олена скам'яніла, коли Макар і Коляда ввійшли до хати.
— Хто ж це тебе отак розмалював? — сплеснула руками, заголосила.— Ой боже мій, боже, уже серед білого дня розбій пішов! А ти ж усім годиш та слу-у-жиш…
— Та це я з саней упав, не галасуй. Спасибі, Семен Федорович нагодився, а то міг би й дуба врізати в тому рові.
— То лягай швидше і лікаря хай привезуть,— кинулась до ліжка Олена.
— Ти краще на стіл нам щось постав. Нічого зі мною не станеться.— Макар підійшов до дзеркала й обмацав чорно-синьо-червону гулю.
— А може, ти мозок струсив? — наповнились жахом очі Олени.— Усе бачиш і чуєш?
— Нічого я не струсив, гуде в голові, як у млині, але все чую,— відповів Макар, та про всяк випадок почав повторювати таблицю множення.
Коли в смерть переляканий Олег Динька, почувши від Михея про дорожні пригоди Коляди і Підігрітого, прибіг до хати Макара Олексійовича, перед ним постала дуже мирна картина. Під величезним плакатом, який закликав відпочивати тільки на курортах Південного берега Криму, сиділи, обнявшись, два голови і вели дуже люб'язну розмову. Осторонь, на лаві, примостилась Олена з мокрим рушником. Диньку посадили за стіл, але особливої уваги йому не приділили. Перед Колядою лежала розкрита папка з газетними вирізками, в які він тикав пальцем:
— Ось моя слава, тридцять шість починів… Гримів колись Коляда! А ти мене не поважаєш…
— Поважаю,— заперечував Підігрітий.— Ти гадаєш, що я хочу стати головою колгоспу? А я не хочу… Хай Олена скаже…
— І нащо нам та морока? Он свого клопоту скільки!
Посидівши з годину, Олег Динька довідався, що кращих друзів, ніж Підігрітий і Коляда, нема в усьому світі, що хтось їх намагається посварити, але з цього нічого не вийде, що вони поважають один одного; а, окрім того, Семен Федорович поважає ще й Олену (Олена: "Спасибі на доброму слові"), а Макар Олексійович давним-давно не зустрічав такої розумної жінки, як Фросина.
На прощання вони розцілувались і, лагідно всміхаючись, розстались. Олегові здалось, що величезна гуля, яка зручно примостилась на чолі Підігрітого, теж усміхалась… Динька був задоволений: конфлікт між головами завершився перемир'ям. Бо за своє життя встиг переконатися: суперечки до добра не доводять, а особливо в Сосонці.
Дорогою Динька зайшов до контори колгоспу і здивувався, побачивши за столом секретаря райкому Мостового. Він переглядав зведення, які показував Горобець. Поруч сидів Михей Кожухар і теж вдивлявся в стовпчики цифр.
— А-а, комсомольський секретар! Здоров,— привітався з Олегом Мостовий.— Як там ваше начальство, помирилось?
— Помирилось, Олександре Івановичу… Макар Олексійович, правда, ґулю невеличку набив…
— Чув, чув,— посміхнувся Мостовий і подивився на Михея.
— Вони обидва зараз вдома, я можу…
— Встигнемо ще зустрітись.— А потім до Горобця: — Так що, Леонтію Гнатовичу, хвалитися нічим.
— Нічим,— зітхнув Горобець.
— Усе на ноги зводимось. То укрупнювались, то роз'єднувались, таку шарпанину затіяли, а земля цього не любить,— сказав Кожухар.
— Ходімо до майстерень,— запропонував Мостовий,— хочу Мазура та Снопа побачити.
Вони сиділи в кузні і розмовляли, як раптом прибіг хлопчик і до Мирона:
— Ідіть, дядьку, бо ваш Максим з бугаєм бореться!
Справді, біля ферми стояли хлопці, голосно сміялись.