В очі один одному не дивилися, щоб не прочитати в них власного переляку. До болю в голові прислухалися, але нічогісінько більше не почули. Непомітно для себе вмостилися в чагарнику і затихли, чекаючи розгортання якихось загадкових і страшних подій. Зручність схованки однаковою мірою заспокоювала їх і лякала. Адже ворог може і випадково натрапити на них, а Марія Йосипівна ніколи не догадається шукати їх у цих чагарниках. Вона може подумати, що піонери самі якось поїхали машиною.
Автоматна черга знов, на цей раз десь зовсім близько, занепокоїла хлопців. Чи довго чекали в глодинні, не знали. Посхоплювалися і зовсім чітко почули людське:
— А-го-го-о-ов!..
"Ов... ов..." — котилося, втухаючи десь далеко.
— Га-га-га! — вигукнув Боря, впізнавши в тому "аго-ов" жіночий голос. І тут же видерся з чагарника, попрямував на взгір'я.
За ним пішли і ті двоє. Боря ще раз гукнув:
— Га-га-а!
І всі троє почули зовсім близько жіночий голос. Тепер уже сумнівів не лишалося, їх розшукувала Марія Йосипівна. Хлопці повернули на той спасенний голос.
Марія Йосипівна спинилася, щоб передихнути, бо вже бачила, що троє друзів помітили її, наввипередки біжать назустріч. Сіла під сосною, важко дихаючи, але уста заквітли посмішкою.
— Нашу машину фашисти...— почав котрийсь з плачем.
— Знаю, знаю, діти. Помітила її на шляху. Якісь солдати в чужинській формі поїхали в ній до районного центру. Тепер на містку, гадаючи, що то ми, їх схоплять комендантські патрулі. Але ж туди пішла наша Любочка!
— Куди? До фашистів, тьотю?
— До фашистів? Ні, Борю. Вона пішла до тої рури, де ми...
— Де ви врятували мене...— докінчив за неї хлопець.
Її обступили, як діти матір. Марія Йосипівна аж тепер помітила ще один автомат у руках Віті Довженка.
— Озброївся, Вітю!? Знайшов у лісі? — запитала.
— Оті солдати відбили в гітлерівців нашу машину і застрілили обох. А я забрав автомат.
— Здорово! Тепер ми знову загін! З трьома автоматами!
І підвелася. Треба діяти, адже ці шестеро очей заглядають у саму душу.
— Ну, що ж, загін мій бойовий. Нехай тих гітлерівців комендатура хоронить, а ми підемо геть звідси. Як добре, що мені пощастило розшукати вас.
— А перший раз, тьотю, то теж ви стрілили? — запитав мовчазний Алик.
— Я стріляла, Алику. Наткнулася на тих убитих, а наше авто я ж бачила вже на трасі. Ото і почала кружляти навколо стоянки, нарешті таки вистрілила.
— А ви знали, що ми злякаємося пострілів? — знов допитувався Боря.
— Знала. Вистрілила, щоб почути голос хоч би й переляканих. І таки почула. Тільки не голос, а... приглушений шелест від утечі.
Поглянула між віти вгору і рушила, ні слова більше не мовивши. Вона знала, що дітям тепер уже все зрозуміло: ідуть разом на умовлене місце зустрічі з Любкою Запорожець.
Виряджена поглядом Марії Йосипівни, дівчина аж на шляху оглянулася. Кілька авто обігнали її, не спинилися. Не зважали на неї і зустрічні авто. Любочка спокійно йшла, навіть підбігала, коли на шляху було порожньо. На кожне авто оберталася і проводила його очима, вдаючи дурненьку селянську дівчину, як навчила її Марія Йосипівна.
Майже перед самим мостом, над урвищем річки, Любу обігнала емка. Дівчина лячно озирнулася, наче сподіваючись, що за цим авто мусить же якось гнатися і тьотя Марія. Встигла помітити, що в авто сиділо двоє військових. Навіть і в того, що за рулем сидів, висів на шиї автомат.
Раптова стрілянина на мосту змусила дівчину відсахнутися. Та тільки озирнулась навколо, не кинулася тікати. Потім впала, спритно приплюскла до землі — стріляли назустріч авто. Почула галас на мосту, навіть викрики і стогін. Підвела голову і побачила, як присідали солдати з охорони мосту, навально стріляючи вслід чорній емці. Авто несамовито неслося, вихляючи по мосту і за мостом. Раптом аж на повороті вулиці машину підкинуло, і вона взялася клубком вогню та чорного диму...
Солдати з мосту посхоплювалися з колін, побігли туди, де з-за рогу вулиці над будинками знялося чорне вогниво, кричали люди.
"Не щастить нашому загонові з авто",— подумала дівчина і не гаючись побігла через міст услід за солдатами. Хто тут буде затримувати її, коли до підбитого авто кинулися солдати з мосту. Перебігла через міст, приєдналася до жінок та дітей містечка і загубилася в їх панічній метушні.
Коли гітлерівські солдати спохватилися, почали розгонити людей від палаючої "партизанської" машини, Любка Запорожець виходила вже з останнього провулка на шлях до бажаної рури.
І ще довго чула галас і постріли, що долинали з вулиці, де догоряло їхнє авто.
Не так і легко було знайти і видобути коротеньку записочку Віктора. Її запхнуто в розщілину, зручно заклинцьовано твердою грудкою глини. Яка ж передбачливість у їхньої Марії Йосипівни: "Дивись, каже, не на розщілини, а на забиту в ній глину..."
Ще в рурі прочитала:
"На вантажному авто проскочимо через міст аж до хутора біля смолокурні. Не шукайте, а проїздіть собі, ми спинимо. Віктор".
Як веліла Марія Йосипівна, Люба прочитала ці кілька рядків, може, і сотню разів, передихаючи від бігу до стривоженого подією містечка. Нарешті, зіжмакала дрібні клаптички паперу в жмені і по одному викидала непомітно, проходячи поміж сполоханими людьми в містечку.
У згорілих уламках радянської емки стурбована комендатура не знайшла нічого особливого, лише два трупи.
Дивовижна винахідливість у цих радянських партизанів. На цьому ж самому авто вони втікали з того лісу за містечком, коли комендантське військо робило там облаву на них. Вартового вбили. А тепер поверталися на тій же машині назад.
В такій вірогідній версії і доповів комендант про цю подію, завершивши тим "партизанську епопею" біля містечка з стратегічною залізничною станцією та армійськими складами боєприпасів.
Люба цього не знала. Марія Йосипівна наказала їй "вдавати з себе дурненьку", яка шукає своїх батьків. Вона відстала од поїзда і... сама йде "додому, аж за Дніпро".
Біля обгорілої автомашини досі ще товпилися люди, лаялися солдати. Дівчина змішалася з ними, дослухалася, про що говорять люди, намагалася вгадати серед них найприхильніших до "тих партизанів". Вантажні авто зупинялися біля місця події і за хвилину вирушали далі через міст. "Коли б це було вночі,— міркувала дівчина,— можна б якось учепитися і проїхати той міст. А вдень, та ще при такій військовій увазі й пильності на трасі, на мосту..."
Таж треба спробувати з кимсь поговорити, щоб принагідно розпитатись, чи немає якогось іншого проходу через річку. Для початку попросила шматочок хліба:'
— Ось уже другий день не ївши, бабусю,— сплакнула Люба, звернувшись до старої жінки, яка саме щось гаряче розповідала в гурті інших жінок.
— Чия ж ти? — зацікавилася дівчиною.
— Нетутешня я. Ми з-за Дніпра. В Одесі з батьками відпочивали. Мій батько... священик.
На стару жінку не так вплинуло те, що дочка священика лишилася без батьків, як те, що священик по курортах їздить з цілою родиною.
— Багате ж у вас село, дочко, балують свого священика. А він... рясу наопашки і давай бог ноги. Дочку не встеріг...— майже зле виказувала жінка.
Любочка відчула і зрозуміла, що на цій версії вона "горить". Напевне б краще поставилася жінка, коли б той батько був якимсь агрономом, а чи лісником.
— Він уже... зрікся, — знов вигадала, Люба.
— Кого, дочки?
— Та ні, попівства, бабусю. Рахівником уже працюватиме в колгоспі. А мама — вчителька. Вони хороші,— переконувала дівчина, розуміючи, що від реноме батьків залежить ставлення людей і до неї.
— Христино,— гукнула жінка в гурт.— Піди одріж ось малій шматок від моєї паляниці. Батьків позбулася, пішки за Дніпро правиться.
— Сама? — поцікавилася молодша.— То ходім до хати. Наробила проклята війна, що й діти не знаходять теплого місця в своїй країні. А з яких же місць родом, знаєш, де Дніпро?
— А чого ж би я не знала, в школі ж училася.
Молодиця завела дівчину до хати, посадовила за стіл і дала попоїсти. Потім налила в миску літепла, звеліла, як своїй, помити ноги, дещо і переодягти дала дівчині. Люба відчула щирість такої материнської теплоти і насмілилася, не прикидаючись перед жінкою, розпитати про все. На жердці-бо побачила червону, немов піонерську косиночку.
— То ваша була?
Жінка озирнулася на косинку, посміхнулась.
— Моєї доньки Наді. Дев'ятикласниця вже. Вивезли наших школярів десь на Схід...
— Щасливі! Я, тіточко, теж піонерка. То я... вигадала, що батько — піп. Він інженер.
— А я й знала, що... ти вигадала. Попи, дівчинко, покурортах не їздять. Та в цю завірюху не тільки ти, а й ніхто їм, клятим, правди не каже. Яктебе звати?
І знов дівчина відчула матір. Яка то родинно щира є наша радянська жінка!
Аж тепер Люба зрозуміла, що може сказати тут значно більше, хоч і не все. Що вона йде з піонертабору, це ж була щира правда, з цим нічого таїтися перед такою тьотею. Але йде не сама, і перед оцим мостом вони розгубилися. Певне, ті троє уже пройшли.
— Тільки ж боюся я вирватись через цей міст. Можуть затримати і не знати, що вчинять, ще вб'ють. А обійти... не знаю, де можна його обійти. Отак і вештаюсь тут у вас. У рурі ночувала, за мостом.
— Уб'ють, прокляті, як є можуть убити, дівчино.
Може б, перечекала в нас оцю страшну війну? Потім... підуть знов поїзди.
— А як же ті троє? Я так не можу. Сама лишусь тут, їжа, затишок, а вони?
— Схоже, що не дуриш, Любочко. Ні, зраджувати друзів не можна! Вірно, хвалю!
Молода жінка якось раптово примовкла, замислилася. Згодом зовсім тихо, як змовниця, заговорила:
— Разом, удвох підемо. Ось тільки повернеться свекруха. Вона лише вчора, ввечері прийшла до мене теж звідти, з-за мосту. Виведу тебе до своїх, а там... буде видно. Бо тут уже допитуються активістів.
— А ця бабуся, ваша свекруха, пустить?
— Чого б їй не пустити, вона розумна жінка... Вчора прийшла пересидіти цю пору. Там у них багато військових найшло, а село мале, тіснота... Ось і вона. Я зараз...— Вихопилася з хати, гомоніли з старою в сінях. Потім увійшли, похмурі обоє, немов посварилися.
— Ну що ж, сама собі господиня, роби, як краще. Дівчину провести треба. Поведеш через луки. Хоч і далі трохи, зате шлях свій. А про те і не вигадуй. Що я тут сама робитиму? Своє полишила, грець з ним.