Але він помітив в її очах якийсь радісний блиск. Повільно зняв кожуха, шапку, прочинив двері і, висунувшись надвір, обтрусив із шапки краплі дощу й почепив її на цвях. Аджире знову з'явилася.
– У нас новина... – сказала вона веселим голосом. – Радісна! Розумієте?
Усеїн вийняв із кишені кожушка стос учнівських зошитів. Пригорнувши їх до грудей і, машинально розгладжуючи, здивовано подивився на дружину.
– Жінко! Голова в мене зараз, як чавун, – сказав він, насилу посміхаючись. – Я не в змозі відгадувати твої загадки.
– Які загадки? Із вас могорич! – сказала Аджире і кокетливо засміялася.
– Лист, чи що?
– Умгу.
– Ну, то давай скоріше.
– Могорич?
– На! – сказав він. – Тримай! У мене немає іншого могорича! – і простягнув дружині зошити.
Вона взяла їх і пішла до вітальні. Це був її невеличкий, але почесний обов'язок, який вона виконувала щодня, коли утомлений чоловік повертався зі школи. Вона допомагала йому роздягтися і заносила ці учнівські зошити до кімнати.
Усеїн Шаміль слідом за нею зайшов до кімнати.
– Аджире, будь ласка, не муч мене! Листи не завжди бувають радісними. Може, у ньому таке, що зовсім не варте могоричу.
Дружина підійшла до стосу складених ковдр і міндеру, просунула між ними руку і вийняла конверта зеленого кольору. Конверт був поцяткований різними позначками, печатками, підписами і цифрами, це означало, що лист кілька разів розпечатувався в різних поштових відділеннях, перевірявся цензурою і знову запечатувався.
Оджа обережно надірвав конверта і, вхопивши за край тонку ясно-сіру книжку, почав її витягати. Руки затремтіли і заніміли. Конверт вислизнув і впав на підлогу. Алжире, дивлячись широко розплющеними очима на чоловіка, швидко підібрала його, простягнула Усеїну. У конверті була "Наилеи Кърым" 1. Збірка віршів.
– О Аллах! – пошепки вимовив Усеїн Шаміль. – Ти вшанував мене і цим днем... – На очі набігли сльози. – Знаєш, що ти зробила, моя люба Аджире? Ти подарувала мені світ щастя! Я божеволію від такої радості!.. Я чекав цієї благословенної хвилини чотири роки. І от... Я навіть не можу тобі передати, що я зараз відчуваю!
– Завжди важко починати велику справу, – сказала Аджире-ханум. Її обличчя теж сяяло. – Ви станете відомим поетом, а я завжди пишатимусь вами!
Усеїн-оджа, від природи стриманий, розм'як від цих слів дружини, обійняв її за плечі, поцілував.
– Мила Аджире! Я перерив усі свої кишені, щоб дати тобі могорич, але не знайшов і двох ша. Я, дуже вбогий учитель і маленький письменник, хочу, щоб ти завжди була щаслива і задоволена життям, однак мені ніяк це не вдається.
– Коли ви щасливі, то і я щаслива, – сказала Аджире, – "Наилеи Кърым"[61] – подарунок для нас обох.
Усеїн-оджа тримав книжку на долоні і довго роздивлявся сіру обкладинку, облямовану красивим орнаментом. "Твори вчителя Усеїна Шаміля Токтаргази. Видрукувано в друкарні 3. Рогана в м. Карасубазарі в 1910 році", – було написано на ній.
Оджа посміхнувся і, сповнений благоговіння, відкрив книжку.
На першій сторінці була написана уже забута ним передмова: "Шановні добродії! Автор "Наилеи Кърым" ні вчений, ні письменник, він просто молодий учитель, що провчився кілька років у школі, потім у медресе, а нині навчає татарських дітей, що горять бажанням служити своєму народу..."
Усеїн-оджа, наче приріс до підлоги, читаючи книжку. З першої ж миті відчув, що вона дуже тонка й легка. Це його здивувало. Погортав. До неї увійшло вісім віршів. Всього вісім? Чому? Він же залишив у редактора більше сорока. Причому вірші, що їх вважав найкращими, чомусь до книжки не ввійшли. Коли він виймав її з конверта, почувався найщасливішою людиною. Тепер його обличчя затьмарилося, він впав у відчай. Невже щастя таке скороминуще? Спалахнуло і згасло...
Тримаючи в одній руці книжку, а в другій конверта, він опустився на міндер. Довго не міг вимовити жодного слова.
Аджире-ханум снувала з кухні на кухню і розставляла на хоні посуд для вечері. І щоразу, повертаючись до вітальні, дивилася на чоловіка і бачила, що він сидить непорушно. Як швидко змінюється у нього настрій – то він радіє, як дитина, то не встигнеш обернутися, як уже охоплений сумом, наче йому повідомили про кінець світу Усеїн-оджа зашарудів конвертом. Йому здалося, що там ще щось є. Так, у ньому був лист. Усеїн розгорнув листок, і лице його потроху почало світлішати.
– О Аллах! – зітхнув, не знаючи, як приборкати суперечливі .
Лист був від Абдурешида Медієва. Усеїн-оджа читав і відчував, як у нього пересихає в горлі від хвилювання.
"Високошановний Усеїне-ефенді! Уже більше восьми місяців ми не знаємо вашого місцеперебування. Якби я днями не зустрівся в Карасубазарі з Фемі-ефенді, то не знав би, де ви зараз. І довелося б посилати когось у Кок-Коз, щоб дізнатися, що з вами. Нарешті "Наилеи Кърым" побачила світ. Ваше і моя – так, і моя також, – дитина. На жаль, із тих віршів, що ви нам подали, внаслідок тривалого відбору змогли залишити небагато. Чому? Причину ви й самі добре знаєте. Головне, що книжка видана. Нові ваші твори, дасть Аллах, прочитаємо в наступній вашій збірці. Ми на це сподіваємося.
З привітом і повагою – Абдурешид Медієв.
9 лютого 1911 року, м. Карасубазар".
Лист був короткий і сповнений недомовок. Однак Усеїн-оджа знайшов у ньому для себе найголовніше – Медієв чекає від нього нових творів. Виходить, можна сподіватися, що коли-небудь вийде у світ і повніша збірка Усеїна Шаміля Токтаргази.
Пройшло більше двох з половиною років з того часу, як Усеїн-оджа востаннє був у Карасубазарі. Він тоді вчителював в Айвасилі. І приїхав сюди, сподіваючись на можливість видання тут збірки своїх віршів. До цього він довго все обмірковував і тепер був майже впевнений, що посприяти в цьому міг тільки Абдурешид-ефенді Медієв, що став на той час міським головою Карасубазару.
Однак спочатку Усеїн-оджа вирішив таки зайти в редакцію "Ветан хадими", щоб поговорити з редактором і одержати, можливо, від нього слушну пораду. Але був прикро вражений, заставши приміщення редакції у такому вигляді, наче в її вікна влетів ураганний вітер, зруйнував і перемішав усе, а потім вилетів у двері, зірвавши їх із петель. Вікна розбиті, двері розчинені навстіж, порипують від протягів, підлога всипана розірваними рукописами зі слідами брудних чобіт. Нудотний запах викурених у приміщенні дешевих сигарет, перемішаний з важким духом людського поту, просочив шпалери на стінах. По кімнатах гуляє вітер, шарудить рваним папером, що валяється на підлозі. І ні душі...
Усеїн-оджа не знав, що сталося, і, охоплений тривогою, намагався придушити в собі страх і поспішно вийшов. На протилежному боці вулиці, під шовковицею, стояв чепурний молодик Абляміт Шейх-заде, відповідальний секретар редакції "Ветан хадими". Коли він тут з'явився, Усеїн не помітив. Він підійшов до Шейх-заде. Двоє старих знайомців довго дивилися один на одного мовки, як чужі.
– Що трапилось? –запитав нарешті Усеїн-оджа глухим від хвилювання голосом.
– Конфіскація... – ледь чутно вимовив Абляміт Шейх-заде. – Немає тепер "Ветан хадими"...
Молодь, що зазнала випробувань японської війни та її наслідків, помітно змінила своє ставлення до "Терджиману", почала ставитися до цієї газети з певною недовірою. Після першої російської революції, що посіяла в серцях багатьох людей зерно надії на визволення від царського гніту, передова інтелігенція відчула потребу в іншій газеті. Абдурешид Медієв написав листа своєму знайомому Джелялу Меїнову, який жив у Бахчисараї. Меїнов доводився родичем Гаспринському, часто з ним зустрічався, і Медієв попросив його умовити муаліма прийняти кількох людей у дуже важливій справі. Гаспринский погодився. І тоді, не втрачаючи жодного дня, Абдурешид Медієв, Усеїн Токтаргази, Нусрет Ільмій приїхали у Бахчисарай, де до них приєднався і Джелял Меїнов. Гаспринський люб'язно прийняв делегацію у себе вдома. Була подана кава.
– Ісмаїле-муалім! – звернувся до нього Медієв. – Відбулася російська революція. У пригнічених Росією народів прокинулася національна самосвідомість та бажання волі. Тюрма народів тріщить. Хіба не прийшов час і "Терджиману" змінити свій політичний напрямок, дати більший простір у газеті демократичним думкам?
– Революція відбулася, але не перемогла, – відповів після невеликої паузи Гаспринський. – Життя наше залишилося таким же, як і раніше; як кажуть на Сході: "Ескі хамам – ескі тас". Стара лазня – старий таз. Вірити тимчасовій волі важко. Треба чекати. Чекати до кращих часів...
– Чекати? – На обличчі Медієва палало обурення. – Кращі часи самі ніколи не прийдуть. Історія таких випадків не знає. Хтось мусить прискорити прихід цих часів...
– Яким чином? – запитав видавець, і його густі брови зсунулися докупи, його погляд, здавалося, пронизував співрозмовника наскрізь. – Ви, Абдурешиде-ефенді, хочете сказати, щоб я повернув кермо ліворуч! Я вас, молодих, знаю і розумію. Ви майстри вибігати вперед, коли розігруються якісь події. Але ви не повинні забувати і про наслідки будь-якого поспіху. Ні, зараз ще не час повертати кермо.
– Ми маємо потребу в газеті нового напрямку, – наполягав на своєму Абдурешид Медієв. – У такій газеті, щоб допомогла звільнитись народу. Ми хочемо, щоб була проведена нова земельна реформа!
– Газета нового напрямку... Отже, нова газета! – уточнив думку Медієва Токтаргази.
– Нова?.. Цілком нова газета, чи не так? – обличчя Гаспринського просвітліло. – Це інше питання.
Розмова стала жвавішою. Однак прийти до якогось визначеного рішення не вдалося, бо виникла суперечка. Джелял Меїнов щось пропонував, а Нусрет Ільмій йому заперечував. Усеїн Токтаргази висунув свої плани. Абдурешид Медієв з ним не погодився. А Ісмаїл Гаспринський супився і мовчав... Потім нетерплячим жестом урвав суперечку і запропонував їм спочатку усе гарненько обміркувати, а завтра знову прийти до нього.
Наступного дня зібралися після полудня. Тепер їхні бажання й думки поєдналися. Медієв запропонував назвати нову газету "Ветан хадими". Гаспринському ця назва сподобалася. Коли ж мова зайшла про те, де може друкуватися нова газета, знову виникли різні думки. Медієв вважав за доцільне випускати газету в Бахчисараї, і члени делегації його підтримали.