Сонечко грає на золотих хрестах божих храмів Чигирина.
Стотисячне турецьке військо добуває город. Привів його під Чигирин "Шайтан-паша", "паша Чорт". Так прозвали страшного "Ібрагим-пашу". На десятки верстів розляглось його військо від Чигирина на схід сонця і на полудень. На північ обгорнули його кримські й білогородські орди з ханами, султанами й мурзами. Цілий город наметів — і білих, і білих з червоним і зеленим — на далеко покриває собою поля чигиринські, а на тих наметах так і сяють золоті серпи півмісяців. Навкруги пасуться стадами горбаті з гадючими шиями верблюди і табуни турецьких і татарських коней. По окопах, на величезних колесах, стоять великі гармати, що от-от огнем пекельним ригатимуть скоро на город.
От на шпилі того валу виявився і сам Шайтан-паша. Під ним золотистої масті арабський кінь так і танцює, так і пряде ушима. Над Шайтаном повисло у повітрі щось зелене — то стяг пророка, святиня мусульманського світу. Шайтана обступають на конях паші, мурзи, султани, трубачі.
Шайтан майнув рукою до пушкарів. Зарокотали сотні горластих гармат, і від рокоту їх, здавалось, земля застогнала і вали під ногами ходором заходили. Хмари білого диму клубами носились і тонули у повітрі, а з города доносився якийсь глухий стогін і плач. То вже плакали малі діти з матерями та ревла скотина.
А хто се на білому арабському жеребцеві виступає на вал і стає поруч з Шайтан-пашою? Над ним козак з сивими вусами держить червону корогву, а на тій корогві якийсь лицар з булавою конем виграває і золоте яблуко з хрестом як сонечко сяє. Се Юрась, козак-нетяга. Се він, а не Шайтан-паша привів стотисячне турецьке військо і орди кримських і білогородських татар добувати Україну.
Одним ранком відчинилися двері його едикульської темниці і до нього увійшов старий-старий і сивий, аж жовтий, сам Тугай-бей... На гак, на гак вішати прийшов, як того Байду, як Юрасевого стражника... "Отче! В руці Твої передаю дух мій!" — простогнав тихо Юрась. А Тугай-бей чолом мало не до землі: "Аллах, — каже він, — волею своєю один зможе нижчого і смирного піднести і поставити з владиками мира. Султан Махмуд, сонце вселенної, призиває тебе на престол України. Зніми з себе темниче дрантє і надінь одежу радості. Нехай тоді стражник приведе тебе до мене". — І вийшов, а стражник приніс йому "одежу радості" — червоний на соболях халат. І веде його у покої Тугай-бея. А там вже жде його блаженний Парфеній, святійший патріарх царгородський і великий візир з великими пашами. На Юрася надівають дорогі оксамити і золото, а великий сердар передає йому князівські і гетьманські клейноди: булаву, що аж горить дорогим камінням, — бунчук, червону з золотом корогву і берет — султанську грамоту на Україну і Сарматію. Він узяв те, що йому давали. Він не знав, а може й знав, що Йому давали те, що утеряв Дорошенко, те, що Москва вже лаптем своїм прикривала...
Юрась повірив, що він — один з владик світа сього'. Універсали його летять на Україну, на Запорожжя. Замість себе він ставить наказного гетьмана якогось Астаматія, а по просту — ляшка Евстахія Гиновського. Його посланці несуть його волю, ще із-за Дунаю, на Україну, а він сам з Шайтаном-пашою і стотисячним військом темною хмарою сунеться здовж берега Чорного моря через Балкани... Велика хмара з Юрасевими громами вже пересунулась, гадюкою переповзла через Дунай. Сілістрийський паша, той, що колись невільником посилав Юрася з Акермана в Царгород на турецькій галері, тепер прикладає руку до серця й до бритого лоба й вітає: "селям алейкум"... Перейшли Прут, Дністер, Буг... Юрась припадає до землі і цілує свою землю — землю України.
І от Юрась під Чигирином. Його гармати ревуть і рвуть стіни того замку, що будував його батько... За пороховим димом він вже не бачить Чигирина. Не бачить, як Чигирин куриться димом, та вже не пороховим, не димом гармат, а димом пожежі, як полум'я лиже стіни замку і огняні пасма тягнуться з димом до неба.
Он турецькі й волоські копачі, мов звір під землею, міни собі риють, і у ті міни котять бочки з порохом, щоб і самий город, і святі церкви, і людей послати на небо.
— Князю! Ясновельможний князю! — каже сивовусий хорунжий Юрасів Васюта Макогін. — Глянь на стіни... Там щось біле піднімають на ратищі — якесь полотнище... Чи не згоди просять?
А біле полотнище все мотається на стіні, а до його знизу полум'я, мов живе, так і тягнеться... От-от злиже огняним язиком.
Шайтан-паша велів зупинити пушкарів. Гармати замовкли.
На стіні, із-за диму виявляється сива як сніг голова. То священик у чорних ризах осіняє город розп'яттям і по спущеній з замку драбині тихо сходить, лицем до своїх ворогів, на землю, держачи перед собою хрест. Старі ноги його ледве переступають, старі очі за слізьми мало що добачають, а він все йде.
Юрась миттю скочив з коня і побіг з валу до священика. Він пізнав його. Се був той сивенький протопоп, що сімнадцять літ назад вийшов з церковними корогвами назустріч Юрасеві, коли вони з Тетерею вступали в Чигирин, а Виговський, покинувши тут гетьманську булаву, "яко тать в нощи бегу яся"...
Юрась обережненько підняв батюшку і приложився до розп'яття. Але батюшка глядів суворо.
— З миром і любов'ю прийшов ти, отче? — спитав.
— Розшарпана, заплакана мати твоя прислала мене до тебе, отче архимандрите...
Юрась перепинив його.
— Я більш не архимандрит — я великий князь український і сарматський.
— Знаю... Ти так пишешся і в сім листі.
І священик дістав із-за пазухи універсал Георгія Гедеона Венжика Хмельницького і показав Юрасеві.
— Ти так тут величаєш себе — знаю... Але куди ти закинув ангельський чин твій? Як обнажив себе до наготи мирської?
— Мене розрішив від іночества і клятву зняв з мене блаженний святійший патріарх царгородський, авва Парфеній.
— Блаженний патріарх! — з презирством сказав священик. — Турецький наймит, пастух, що не дбає про вівці! А сам ти утікач, бродник, що утік із раті Христа Спасителя... На що ти навів на рідну землю ворогів хреста Господнього?
— На те, щоб знов її добути; вона моя, з ласки божої я дідич і владика України.
— Ти глаголеши, — мовив отець Йона словами Христа у Пилата Понтійського.
— Ти не ймеш мені віри? — сказав Юрась. — По волі і благословенню славного і вічно достойного пам'яті родителя мого, гетьмана Зиновія Богдана Хмельницького, я — владика України.
— Ти глаголеши, — знов промовив отець Йона.
— І по берету найяснішого падишаха, султана Махмуда IV-го, я — владика України.
— Ти глаголеши.
Гнівом спалахнули очі Юрасеві.
—— Чого ж ти, попе, прийшов до мене! Знущатись? Кориться мені Чигирин?
— Ні, не кориться... У нас у городі сили немало — і козаків, і московських ратних людей, і драгунії: відсидимось до прибуття з військом гетьмана Самійловича та царського окольничого князя Григорія Ромодановського.
— Так ти за тим тільки й прийшов, щоб сказати мені оце? — спитав Юрась.
— Ти глаголеши.
— Ти усе сказав, попе?
— Усе, ясновельможний князю.
— Так, я умиваю руки... Піди і скажи Чигирину, що краще б не родитися на світ синам і донькам його! На то Божа воля!
— Най буде Його свята воля, — сказав і отець Йона. — Тільки пам'ятай, рабе божий, на страшному суді даси одвіт Всемогучому Богу за пролиту кров.
— На то Божа воля, — упосліднє сказав син Богдана і вернувся під свою червону корогву.
І знов заревли гармати. А тимчасом копачі підрились під землю аж під самий замок... Город стояв над пеклом, і треба було тільки маленької іскорки, щоби пекло розчинило свою утробу і пожерло город.
Але надійшла ніч. Шайтан-паша не пустив у пекло тієї іскри: йому не ніччю, а удень хотілось бачити, як викине пекло своє полум'я, як полетить під саме небо оцей город, як потім з неба падатимуть на землю люди, церковні дзвони, гармати... Такого дивовища він ще не бачив... Нехай же спить город упосліднє, нехай сю ніч спить і його військо.
І ніч накрила і город, і землю. Тихо і в небі, і на землі. Город мов мертвий. Тільки де-не-де завиє собака.
Мертва тиша і над турецьким станом. Погасли огнища, що ще з вечора палали й тріщали сухими очеретами і не блимало ніде, бо стан спочивав мертвим сном після тяжкої кількаденної роботи.
Ібрагим-паша опізнився з своєю "іскрою", і Його пекло не кинуло до неба Чигирин з його церквами, стінами, гарматами, людьми... Сю ніч Чигирин справив кривавий бенкет, який і не снився Ібрагиму-паші: всі копачі були вирізані під землею, в траншеях, а бочки з порохом Чигиринці залили водою... Шайтан-паша скреготав зубами і рвав на собі дорогий халат, падишахів подарунок...
Займалась зоря. Юрась стояв на окопі проти старого міського валу, звідки виносили мертвих копачів, і потомленими безсоницею очима дивився на Чигирин. Там, по церквах, тихо, якось-то молитвенно дзвонили — мабуть до ранньої обідні, і ті дзвони рвали Юрасеві душу. Під ті дзвони колись, малою дитиною, він прокидавсь, було, і знов засипав, мов його мати під ті дзвони колисала.
А тепер йому не то що до тих церков, та й до городу стежка заказана.
XX
Того ж року, на другий чи на третій день після зимного Миколи, у Сірка в курені сиділа січова старшина та три значні запорожці — Леонтій Корж та Яким Яворницький з Павлом Пелехом. Запорожці тільки у той день вернулись у Січ з далекої дороги.
— Так, так, — казав Сірко, сидячи коло столу, на котрім стояли чималий боклаг з зеленого скла, срібна дорога чаша, а коло них закуска: хліб та в'ялена риба. — Так, так... Сказано, з великої хмари та малий дощ, — казав, осміхаючись, Сірко. — Ану, панове, випийте з дороги ще по чарці та розкажіть, з чого 6 то на такого вояку, як Ібрагим-Шайтан-паша та напав заячий дух? Я про "козака-нетягу" вже й не питаю.
— Та воно так було, батьку-отамане, — почав Пелех. — Я майже не відходив тоді ні від Шайтана-паші, ні від Хмельниченка. Так ото як двадцять третього чи двадцять четвертого серпня Ібрагим-паша надумав вже через підкопи знести город, я, приложившись до хреста, моргнув отцю Іоні, як тільки він повернув від Хмельниченка, що вранці Чигирин попаде у пекло. Так ото отець і приніс моє тайне слово у город, а чигиринці, не дожидаючись пекла, у ту самісіньку ніч несподівано вибігли з города, деякі з боклагами води, та зараз у підкопи, вирізали до ноги усіх там копачів і порох залили водою...