Ще кілька хвилин — і вони вирвалися з бистрини, випливши на лагідне плесо моря. Микола, важко дихаючи, не міг промовити ні слова. Лише всміхався радісно, дивлячись на Чінкадавіна, наче хотів йому сказати, що нічого вже боятися, що смерть, яка чигала на них, минула.
Та за той час одбили їх хвилі так далеко від острова, що він чорнів як ледь видна крапка.
Та не журилися цим наші моряки. Спочивши трохи, почали знову гребти зо всіх сил. Вітер гнав човен у східному напрямі трохи навскоси до острова, й за якийсь час почав виринати вершок на побережжі, за ним другий, третій. "Сміливо вперед! — заохочував Микола свого джуру. — Там жде нас солодкий по сьогоднішній пригоді відпочинок".
А тим часом щораз виразніше почали зарисовуватися скелі, а далі розпізнати вже можна було густу темну зелень лісу. А як сонце кинуло останнє проміння на вершок скелі й почало ховатися за нього, причалили наші моряки до острова. А коли вже вийшли з човна, почували себе щасливими, як ніколи: небезпека була за ними!
Під час клятого плавання не мали часу наші мандрівники навіть води напитися, а про їжу нема що й говорити! Тому, голодні як вовки, присіли вони на березі та із справжньою насолодою почали вечеряти. Спочивши трохи, затягнули човен у невеличку затоку й ледь живі вернулися до Січі.
Другого дня за сніданком завів Микола балачку:
"Чи була б у тебе охота, Чінкадавіне, іще раз отак погуляти по морю, як учора?" — запитив він.
"Хай Бог боронить!" — відказав джура, пригадуючи собі вчорашню пригоду.
"Отже, ти вирішив жити зі мною на цьому відлюдному острові аж до смерті?"
"Атож! — кивнув головою індіянин. — Аби тільки був зі мною й мій старий батько".
"Так у тебе є іще батько?" — продовжував Микола.
"Як не вмер за час мого тут перебування, так, може, ще дожива свого старечого віку", — одповів Чінкадавін, і на згадку, що, може, вже немає на світі його батька, дві чисті сльози прокотилися йому по лиці: гарячі сльози синівської любові!
Жаль огорнув Миколу, й хоча сам згадав свого сивого батька та стареньку неньку, беручи за руку друга, розважав його:
"Не плач, не плач! Бог милосердний: твій батько, певно, живе! Ось як трохи опам'ятаємося по нинішній плавбі, попливемо знову на твій острів та й привеземо до нас твого старенького батька!"
Якою втіхою були ці слова для бідного Чінкадавіна, важко собі уявити! З радісним криком упав він на коліна й руками обняв Миколині ноги. Із зворушення не міг індіянин промовити ані слова, лише хлипав, як мала дитина.
Коли через деякий час Чінкадавін почувся на силі після нещасливої плавби, спитав його Микола, чи не час би вже вирушити до батька й чи добре знає дорогу до своїх земляків. Та Чінкадавінові не першина була пливти туди, де чорнів берег його батьківщини. І темної ночі навіть зважився б пливти до свого острова.
"І не раз, і не два, — відповів він Миколі, — припливав я сюди із своїми земляками, щоб разом із ними справляти пишні бенкети".
"І ти був при цьому, як забивали людей і пекли на вогні?" — запитав Микола.
"Авжеж!" — притакнув індіянин та й засоромився. Але, щоб виправдати себе, додав:
"Однак я не знав, як не знають і досі мої земляки, що в цьому є щось погане".
А трохи згодом дикун щиросердно спитав Миколу;
"А хіба білошкірі ніколи не їдять людей?"
"Ні, Чінкадавіне, нізащо в світі білошкірий не піде на таку гидоту!" — зопалу скрикнув Микола, помітивши одночасно свою нетактовність, бо бідолашний дикун поник головою, не сміючи звести очей на пана. Жаль до дикуна та й болючі згадки стиснули Миколі серце.
"Не сумуй, друже! — розважав він Чінкадавіне. — Білошкірі не їдять людського м'яса, але деякі з них роблять іще гірше. От Україну, наприклад, опанували зайди-чужинці. Вони поневолили наш народ і катують нелюдськими муками. Вони не їдять нашого тіла, це правда, але, друже, душу нам розпинають!"
"Слухай! — промовив він, присуваючись ближче до Чінкадавіне. Кожне слово козака пашіло тепер ненавистю. — Ці потвори посміли нам навіть у душу залазити: вони заборонили нам нашу віру, нашу солодку, милозвучну мову!"
Кілька хвилин панувала тиша.
"Тож ці зайди куди гірші за людоїдів: це якісь... чорти!" — з невимовною огидою й погордою промовив нарешті дикун.
Та Микола, щоб перервати цю неприємну для нього розмову, запитав:
"А де ж ви причалювали до берега, що я вас ніколи не бачив?"
"Он там! — відказав індіянин, показуючи на південь. — Туди було нам найближче, та й недалеко цього місця росте багато кокосових горіхів".
"Справді мав я щастя, — подумав Микола, — що якраз на противний берег острова викинули мене хвилі, а то було б мені не з медом, коли б попав у їхні руки. Але треба таки зазнайомитися з своїми дикими сусідами, та підождемо, заки скінчимо працю в городі".
І другого ж дня взялися наші острів'яни до роботи. Микола, у голові якого всяким замірам не було кінця, задумав зробити граблі. Дірки на зуби продовбав гострим каменем, повставляв туди гострі цурпалки, зробив держака — й граблі готові. Тим часом Чінкадавін вирізав кам'яною ножакою дві лопати з такого твердого дерева, що не гірші були від залізних.
Та Микола не задовольнився лише необхідними речами. Він почав задумувати, як би то поліпшити своє господарство.
У першу чергу поділив город на рівні грядки, повідмежовував одну від одної рівнесенькими стежечками, засадив живопліт і поставив альтанки. Потім огородив одну частину на город, а другу — на сад. Насадив у городі картоплі й пшінки довгими рядами й багато дечого іншого. А що земля під городом облогом лежала відколи світ-світом, цілина незабаром так зародила, що хіба дивом дивуйся.
Кохалися наші острів'яни теж у рибальстві, бо ще тої осені Чінкадавін сплів сильні сіті. Тепер ці сіті їм і стали у пригоді. Надвечір, наловивши повні сіті риби, не могли наші рибалки опертися звабливим хвилям, що так і запрошували їх до себе. А що за плавець був із нашого індіянина, важко собі уявити! Як щупак, пробивав хвилі, поринав на дно. Або підшука, бувало, стрімкий-стрімкий скелястий берег — і шубовсть з нього в глибину: лиш вода забулькоче! І не раз Микола думав, що вже не діждатись йому свого джури, коли тут знову вирине він із води й, сміючись та дихаючи важко, лягає горілиць на хвилі, а ті несуть його, мов лушпину.
Та й Микола був непоганим плавцем: стане на скелі так високо, що аж ляк тебе бере, похитнеться ніби і з криком валиться в бездонні хвилі. Ох, як лякався не раз бідний джура! Скочить рятувати свого пана (хоч мороз таки добре йшов поза шкірою перед тим, як скакати в таку прірву), і радіє й сміється, як побачить, що його Микола вирина живий. Отак розважалися вони часто, а потім веселі й жваві вертали додому ввечері.
Іншим разом вибиралися наші острів'яни на лови. Ех, молодці-молодці були наші стрільці! Не втекла птиця, ні лама від козацької стріли. А що й бистрозорець-Чінкадавін не соромив свого імені, ніколи не вертали вони з ловів із порожніми руками.
І хоча наш козак перевищував Чінкадавіна розумом, освітою, спритністю та зручністю, та й індіянин ставав не раз Миколі у великій пригоді. З костей, каміння, мушель та іншого виробляв всякі знаряддя. Інколи таку тобі штуку вигада, що не поміняв би її на залізний струмент! Отак знайшов він одного разу кість якогось звіра й зробив із неї таке долото, що хоч куди! Другим знову разом надибав коралі — уже тобі й шкребло готове. То з мушлі зробить ножа, а з луски риби — терепуга. Отак виробляв він різноманітні знаряддя й різьбив усякий хатній посуд та інші речі.
Крім цього, навчив Чінкадавін Миколу користуватися какаовим зерном, якого нарвав Микола й приніс, як звичайно, додому. Оці зерна кинув він тепер за порадою індіянина у вогонь, як картоплю.
А що мали какаові зерна дуже приємний запах і були поживні, почав Микола вживати їх частіше, як улюблену страву. У вільний од роботи час або у неділю рушали наші друзі в далеку мандрівку, вибираючи звичайно день, коли через зустрічний вітер дикунам було неможливо дістатися на острів, бо потрапити до їхніх рук не було охотивні в Миколи, ані, тим більше, в Чінкадавіна. Під час отаких мандрівок знаходили наші острів'яни багато дечого, що ставало їм потім у великій пригоді.
Тим часом упоралися вони з городом і призначили день, коли мали вирядитися по Чінкадавіного батька. Щоправда, не дуже-то Микола й рвався пливти до дикунів, бо хто ж його міг запевнити, що не приймуть там європейця за ворога й не розправляться своїм звичаєм. Та Чінкадавін запевняв його, присягаючись головою, що Миколі нічого вагатися, бо індіяни поїдають тільки ворогів, а Микола був його, значить, і їх, другом. Щоб не зламати слова, Микола постановив вирушити завтра вранці в дорогу. А що вже вечоріло, пішли наші острів'яни на беріг і спустили знову на море човна, міцно прив'язавши линвою до битої палі. Вернувши додому, напекли вони картоплі, приготували інші харчі, що мали вистачити їм на тиждень, та й лягли спати.
Проспали кілька годин, як зненацька гуркіт громовиці розбудив сторожкого запорожця.
Микола прокинувся й почав вслуховуватися в шум дощових потоків та ревіння хуртовини.
"Чуєш, Чінкадавіне? — шепнув він, торкаючи заспаного джуру. — От тобі громовиця! Аби були б ми тепер на повному морі, то, мабуть, і прощайся зі світом".
Ледве він це сказав, як розітнувся гуркіт. Микола здригнувся й задеревів. "Це не грім вдарив, — подумав здивований, — це нагадує мені постріл з гармати". Підвівся на сіні, і в нього промайнула радісна думка. Стримавши подих, чекав і вслуховувався, чи не гупне вдруге! І справді, за хвилину почувся знову гуркіт.
"Це, братіку, не грім: голову свою даю!" — крикнув радісно Микола. Миттю зірвався й вибіг стрілою До кухні. За ним поволікся Чінкадавін. Він ніяк не міг зрозуміти, що саме сталося з його паном. Іще більше здивувався індіянин, коли побачив, що Микола вхопив запалену головешку й почав вилазити з нею по драбині на скелю.
На вершині скелі розклав він багаття й мовив до Чінкадавіна:
"Це не грім гудів, а певно, недалеко десь бореться з хвилями корабель та й в знак тривоги б'є з гармат. Ніч темна, що й носа не видно: треба бідолахам помогти. Ось цей вогонь покаже їм дорогу, куди пливти до землі. Хай знають, що близько них є люди".
Та ледве почало палахкотіти, як пішов дощ такий, що страх! Вогонь загас.