Приїхав, і характер в нього такий впертий, що м'яса не їсть, а лише вінігретанство. І нема нікого, щоб мене предупредіть, бо на вид він такий важний, раніше вчительом був, що я за нього вийшла заміж. А потім бачу — що таке: п'є. І я йому кажу:
— Давай якось починать прекращать.
А він мені:
— Я ж не п'яниця, я такий, що можу в будь-яку мить припинити.
— Ну й прекращай чи припиняй, як тобі удобніше, — кажу.
— Навіщо, — каже він, — як мені подобається, а як не буде, тоді й покину.
— Ти ж вінігретанець, чого ж ти собі водку позволяєш, га? — кажу.
— Горілка — це ж не м'ясне, — отако відповідає.
Дійсно, думаю, ніде не сказано, що горілка — це скоромне, бо коли Євангелія писалася, тоді ж горілки ще не було в ті хароші святі часи. Хитрий такий виявився, усе робив для того, "щоб не пустувати себе приймаком" — каже. Шо вже почала пустувать себе приймачкою, оце.
Бува, стане отак на поріг, руки отак розведе, гірко так усміхнеться і скаже:
— Тирло.
— Що? — питаю я з хати, бо по-їхньому не понімаю.
— Тирлище! — і цілий день ні пари з уст, хіба що піднесе до них стакан.
Но вже ж не поніма, що водка може нравиться безконечно, і кінця їй міри ж ніхто ще не взнав, щоб убідіцьця в цьом. Що вже почав опускацьця і в лічной жизні, наприклад, лягаємо, я пригорнуся, а він:
— Дай склянку.
Що я не зразу розумію, при чому тут вобще скло, а то в них, на Западній, так стакан називається.
— Навіщо? — питаю.
— Дать поштовх серцю.
Доки до мене дойшло, що це я повинна разом з поцілунками нюхать перегар, і повинна думать в цю мить лиш про одне: щоби поруч у тумбочці не забуть поставить шкалик. До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає інтерес і тоді, коли він полупає толчок серця і починає продовжувать толкать серце, а не мене — безкінечно. Це мене почина сильно безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того посередині.
— Ти б якось через соломинку приспособився, чи шо лі.
— Навіщо? Ти при своєму глузді, жінко?
— А ти подивися на Запад, у їх там усі водки крізь соломку п'ються.
— Навіщо?
— Щоб не розхлюпати, милий, Запад од нас, дікарєй, тим і одлічається.
Ну ні, йому під час цього діла треба обов'язково зубами об гранчак цокать, а я должна це все терпіть, що в результаті він розпився вже до такої міри, що вже ніяка водка йому не помага.
— Водка що, — кажу, — вже не способствує?
— Так що? — огризається він. — Мені через твої примхи переходити на наркотики?
Отут я злякалася, бо мужики дураки і ще й таке впорять во ім'я любві, тому я давай бистренько, доки вогонь гасне, собирать гроші.
— Лягай, — кажу, — на ліченіє.
— На яке, бігме, "ліченіє?"
— На од анкоголізму.
— Алкоголік? Я?
— Головка од буя. Оно гроші насобирала, не ляжеш, піду й накуплю на них усіх імпортной собі косметики.
Він злякався і ліг.
Друге оповідання слухало, доки не задригало ногами з лавки, і перейшло майже на шепіт:
— Вони беруть, садовлять мого сина за стіл і починають вимагати од нього твір на тему "Як я був у казковій країні". Ну? Це в них називається вступний екзамен, це така вільна тема, неначе в дитсадок вступає людина, а не в вуз. Яка ж вільна, якщо таких тем взагалі на світі не буває. Але мій не розгубився і, піднявши руку, питає: "А можна я опишу, як я був недавно в Англії?" Вони пошепталися, а потім кажуть: "Можна, лише вигадай для Англії іншу назву". А самі одразу на нього зло зачаїли, бо це ж скільки літ далі Жмеринки не їздили, бо моя кровиночка їздила туди на олімпіаду, а коли виграв і всі там отак сидять з одкритими ротами, а потім ними питають: "Звідкіля в країні третього світу такі знання?" "Вроджені", — каже він їм. Ну от, написав він, як їх там фантастично годували, і подає комісії. А вона йому й каже: "Ми ж просили тебе замінити назви країни Англія", а він каже: "Я й замінив на Великобританію". А ті двійку йому — раз...
— Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить полностю вилічиний, вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрічається, йому перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.
— Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже про те, що, скажімо, цілувацьця.
— Так, — винуждін соглашацьця він, — оце напевне.
Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за стіл.
— Стій! —як раптом крикне він. — Не пий! — Хап мене за рюмку.
— Чого це я, — кажу так, і родичі це чують, — должна не пить?
— Бо ж я не п'ю, — каже.
І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут робить?
— Яке ти право маєш мені сміть запрещать? — кажу я голосно. — Празник же в людей, все-таки. Я ж не яка-небудь алкоголічка, шоб мені на свято рюмку не взять.
— Ну, якщо ти не вважаєш, що чоловік і дружина не взаємоєдині, то тоді пробачай, люба.
— Отак я прибігаю в комісію, питаю, за що двійка? "Бо нема фантазії", — кажуть. "Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, — кажу, — а от те, що він за кордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день білки з вітамінами їдять — це не фантастика?" І вони поставили "відмінно", отак; а мій дурник би зроду б не зумів отак повернути вступні результати.
Отак їх роди, дурненьких, як я його родила, бо я кожного разу хотіла дівчинку. Альфа-ритми всі прорахувала. 1 от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця — це мамина доня, помічничка. А мій мені каже:
— Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.
— Що це таке? — здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.
— А ще грамотна. Це, — показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, — раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Туда-сюда, скільки разів, стіко й фрикцій. Понятно? Ну ха-ха-ха.
Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.
— Як це?
— От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, — показує пальцем в баночку, — то розжим, а коли назад, то обжим — і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхва-ритми.
І так я йому, гаду, повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, "лучче мінєту, — каже, — клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась", — гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.
Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене тепер виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав все навпаки та ще й користувався цим.
Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.
— Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п'ю, от тобі моє слово.
Всі ждуть, паска жде.
— Це в вас тост такий довгий? — не витримують куми.
— Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить? — сказала я і випила.
— Ну, якщо ти так, — сказав мій.
І отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, медленно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: "воістину воскрес", що я очам своїм не повірила, ні вони мені: а тоді хиль! і хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе, або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски — і що? покорчило? — отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім — раз! — і надкусив... І я сиджу вся німа, і чує моє нутро, що мені нада ну хоч що-небудь сказать.
— Щоб знала, — сказав він.
— Да, — кажу, — отакі ви з Рави Руської.
— Аз якої ж іше? Ну ж не з німецької, — каже він.
Скарб
[*]Транс-історична повість
У лісі моторошно, особливо вобох кохатися — щомиті здається: оточують чи не прадавні духи, то первісні істоти, от-от розсунеться гілля і обступлять диким гуртом вас, оголених, озброєні в кремінь, вони натрощать паліччя, викрешуть іскор камінцями до пригорщу тополиного пуху і берегтимуть того хиткого вогника, благаючи його, аби він перекинувся на тоненькі трісочки, і щоб ті пройнялися, займаючись, і, щоби схилившись над тобою, як до ватри, вони гуртом дмухають на вас обох, захованих лише в спальних, одягнутих лише у власні обійми, як ви спалахнете упевнено, вперто і щоби зафуркотіло заввишки з десять неб, і вже ніщо, навіть хащі, — тепер вони вже бояться, щоби самим не спалахнути, спопелитись од вас, розступаються, даючи простору, аби вихор іскор, якого ви, навіжені, зметнете до неба, не влучив у жодную необачную його гілочку і щоб усе тут теж навколо не запалало...
Коли такий чоловік, як Пилип, у плащі і з берданкою, то він обов'язково зав'яже собі ганчіркою очі, а лише потім він скине свого лівого чобота і, крутнувшися кілька разів, з криком:
— Навздогад буряків! — пожбурить його під вечірнє небо, чобіт летить, відкидаючи тінь на різне, навіть на двійко коханців, Оксану та Євгена, які не звертають на нього аніякої уваги, бо мають чудового спального мішка — лише коли такий чобіт плюсне у воду, вони задивовано узрять його і дочекаються-таки, доки власник не прийде, і, крекчучи з докуки, не вбує знов.
— Да, непідхоже місце, — скаже він, й піде шукати іншого.
Він дивиться убік, наче уперше побачив і загін археологічних копачів — як ті неквапно вилазять із наметів, позираючи на небо, яке б мусило послати їм хоч сьогодні дощу, аби не копати зранку.
Особливо Анька, дівчина-практикантка, хорошої довжини. Бо похмелитися не буде — вчора було випито геть, і тепер усі млосно копирсаються у вчорашніх жаринах, моцуючи туди чай, щоби з вчорашньої заварки вилучити іскру сьогоднішнього буття.
Вже брязнули й перші лопати, виймаючись із кузова, але шофер в кабіні й не ворухнувся, він вчора хильнув над усіх, за весь той довгий переїзд, коли щосили тверезів на кожному звороті, аби увесь гурт живим потрапив на місце.
Уже залящали консерви на гуртовій пательні, вже під нею спопеліли кісточки вчорашньої ритуальної гуски, вже прокинулися перші анекдоти й полохнули реготом навколишнє птаство.
"А спальника свого я сюди потім принесу", — заспокоїв себе Євген Григорович, радіючи з нічного спогаду й теж почав прокидатися од цього, як од кружки міцного запашного чифіру, де заваркою була Оксана.
Замісниця його, ненормованої краси жінка, тим часом хутко спорядила планшета, папери, витягла надвір рюкзака з совками, ножами та щітками.