Що сказати про другого? Цілковитий дурень, як намагалися зобразити його головні політичні опоненти? Ні, беріть набагато вище: злий геній, який уклав угоду з дияволом. Він став ідеологом і координатором масштабного проекту зі створення кланово-кримінально-олігархічної системи, яка стала нищити високі духовні та ідеологічні надбання 1991 року. Ракова пухлина цього режиму розросталася не лише на нахабстві й цинізмі бакаїв, волкових, деркачів, засух, щербанів, але й на депресивній пасивності українського суспільства. Апофеозом діяльності цього вкрай знахабнілого і цинічного режиму стало вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
Помаранчеві уроки
Він, цей режим, тоді вперше похитнувся під натиском, мирного, підкреслюю, Майдану номер Два, який відбувся в грудні 2000-го. Це була перша спроба суспільства прокинутися від летаргії та відродити свій поступ. Майдани — це піки пробудження громадянського суспільства, які ґрунтуються на давньоукраїнській традиції проведення Віча. У 2005-му його назвали оксамитовою революцією, на кшталт тих, які прокотились Європою, і нібито були звідти експортовані з допомогою американських спецслужб. Другий Майдан виріс із Першого, який відбувся восени 1990-го, Третій(2004) із Другого, і так далі. Це була еволюція суспільства у проміжках між глибокими депресіями. Я впевнений, що вона безперервна. Кожне піднесення духу переважає попереднє за масовістю, організованістю, осмисленістю. Рано чи пізно ми вийшли б на рівень, коли українське суспільство набрало б такої сили, що просто переварило б у собі чужорідні тіла, як шлунок картоплю чи макарони, і викинуло б у каналізацію.2004-й рік — ще один важливий етап у відродженні нашого духу і становленні громадянського суспільства. Але прикметно, що Кучмі, основоположнику кланово-олігархічного режиму, вдалося "перевести" стрілки на Януковича. Ми тоді ще не зрозуміли цього хитрого задуму. Правління Ющенка, вірного сина Кучми, було проміжний етапом до повернення на рівень 2000 року. Ющенко — це був обман, димова завіса, яка на кілька років прикрила діяння олігархів і викликала огиду до слова "демократія". Сам він стверджує, що подарував її Україні... Ні, навпаки, — поховав.
Згадаймо, якими ж були результати Майдану-2004. Він змінив владу? Так, але поміняв шило на мило. Добив кучмізм? Та ні, останній продовжував процвітати. Очистив країну від корупціонерів і казнокрадів? Аж ніяк, їх навіть побільшало. Посадив бандитів до в'язниць, змусив багатих ділитися з бідними? Якби ж то. Але навіть якби збулось усе, що очікувалося, — це були б дрібниці порівняно з головним його здобутком: ми додали в скарбничку суспільної самосвідомості ще однин вагомий гріш — перейшли у вищий клас громадянської зрілості. Таке багатство не можна, як кажуть, ні пропити, ні продати, ні в карти програти — воно з народом навік. Ми стали іншими: сміливішими, з почуттям власної гідності. Нас уже не можна було скрутити в баранячий ріг, як це робив Кучма, бо з'явився Майдан — маленький плацдарм свободи, який ми завоювали, найвища інстанція, до якої постійно апелювали протягом наступних років: ось, мовляв, він збереться, і вам, чинодралам, стане непереливки. І вони, ті чинодрали і хапуги, й справді поводилися вже не так нахабно, озиралися, бо знали, що народ здатен на рішучі вчинки. І Януковичу попри всі його зусилля не вдалося стати другим Кучмою, країна не дозволила йому цього зробити.
Безсумнівний здобуток Майдану і в тому, що він нагадав українцям одну із заповідей Божих: "Не створи собі кумира". Адже в переважній своїй масі люди дивилися на вождів революції, як на Богів, наділених неймовірними здібностями. І в засліпленні чомусь забули, що ці божки, за нечисленними винятками, вихідці з команди Кучми, а деякі навіть були його похресниками і названими синами. Всі ці діячі старанно крутили жорна злочинного механізму авторитарної системи, котра безжально перемелювала долі людей. І раптом ці кучмівські пташенята, як хамелеони, змінили колір свого політичного пір'я на помаранчевий. Майдан став для них своєрідною казковою купіллю, з якої вони вийшли, змінивши свої огидні кримінальні личини на помаранчеві. Чомусь країна забула такий приголомшливий факт. У грудні 2000 року, в розпал акції "Україна без Кучми", тодішній прем'єр-міністр, а згодом фельдмаршал Помаранчевої революції Віктор Ющенко, а також голова Верховної Ради (пізніше — генерал цієї революції) Іван Плющ (нехай царствує) разом із Кучмою підписали звернення до українського народу, в якому мешканців наметового містечка назвали...фашистами. Після цієї зради мали місце й інші... Але, як не дивно, партія Ющенка на виборах 2002 року здобула перемогу. Це яскравий приклад суспільної сліпоти, невміння відділяти зерна від полови.
Був ще один Майдан — Податковий, але через те, що ставив за мету розв'язання локальних проблем, його не можна прирівнювати за значенням до попередніх. Кілька Майданів поспіль — це вже не випадковість, а закономірність, яка свідчить про генетичну схильність нашого народу до управління державою шляхом скликання Віча. Логіка підказувала, що обов'язково буде ще й четвертий і п'ятий Майдани. Країна була вагітна наступним, з осені 2010 року почалися передпологові перейми, про що свідчить низка бурхливих протестних акцій, починаючи зі штурму Верховної Ради "афганцями", наступними багаторазовими поваленнями огорожі біля парламенту, перекриттям автомагістралей, пікетуванням інвалідів Чорнобиля відділень Пенсійного фонду, голодуванням донецьких ліквідаторів та закінчуючи спробою пенсіонерів і ошуканих банківських вкладників захопити Донецьку облдержадміністрацію. Якщо Майдан 2004 року був протестом тієї частини суспільства, яка орієнтувалася на національні та європейські демократичні цінності, то на майбутньому Майдані мала вибухнути вся Україна, адже пенсійна та податкова реформи, чорнобильські "новації", корупція, "мажори", свавілля місцевих міліціонерів дістали до печінок жителів усіх регіонів.
Владу така перспектива непокоїла. А тому відразу після закінчення повноважень "помаранчевих" стала почала боротись із Майданом як із явищем, як із новим елементом української свідомості. Почалося судове та кримінальне переслідування ватажків Податкового майдану та учасників інших акцій; було розгорнуто брудну інформаційну війну проти Помаранчевої революції. Телеканали, що перебували у власності олігархів, показали серію замовних сюжетів, з яких випливало, що Майдан 2004 року це не стихійний вияв народної волі, а виплід політичних технологій, які народилися в офісах ЦРУ. Мовляв, їхня мета — відірвати Україну від братньої Росії. Нібито ключову роль у цих подіях відіграв не пасіонарний злет народу, а його величність долар. Людей спонукали до висновку, що український народ — несвідоме бидло, далеко не найкращі представники якого за гроші або ж просто під упливом пропагандистського зомбування зібралися на Майдані, щоб погорланити, попити пива, поласувати "наколотими" апельсинами. А в цей час американський дядько Сем нібито робив свою чорну справу, підсаджуючи у крісло Президента України про— західного політика Ющенка, і т. д.
Потенціал Майдану не давав спокою і олігархам, які звикли диригувати політичним процесом. На народний протест вони стали дивитися так, як колись радянська влада на Дніпро: мовляв, досить йому просто так текти, нехай крутить турбіни, виробляючи електроенергію. Тобто енергію мас, їхній гнів вирішено було загнуздати і спрямувати в потрібне русло. Точніше, використати з метою "розкручування" нових політичних сил, знищення конкурентів, тиску на окремих посадовців в уряді. Слушно висловити здогад, що значна частина громадських рухів на хвилі протесту проти якихось соціальних негараздів та ідей народжується чистими і безгрішними, як немовлята. А потім їх намагаються підібгати під себе олігархи. Деякі започатковуються на амбіціях лідера як його особистий проект (за гроші скоробагатьків) із метою зробити стрімку політичну кар'єру: оригінальна назва організації, гучні гасла, різка критика влади — і тебе вже обрали у Київраду або й у народні депутати. Скільки таких рухів виникало за рік— два до виборів! Якими вони були радикальними, рішучими, полум'яними! Проте згодом їхні очільники опинялись або ж у провладних фракціях, або на теплих посадах в уряді. Згадати хоча б найвідоміші з них — ГАК (Громадський актив Києва) чи "Пору". Словом, олігархи, очікуючи на новий Майдан, готувалися використати його для того, щоб змінити личини своїх служак у політиці на нові — ті, які сприйме суспільство.
Коли прокинеться вулкан?
Влітку 2013-го в країну знову почало лихоманити. Провісником бурі став випадок у Врадіївці, що на Миколаївщині. 27 червня в центральну районну лікарню цього селища доставили Ірину Крашкову, мешканку одного з тутешніх сіл із тілесними ушкодженнями. Постраждалу в напівпритомному стані знайшли односельці. У лікарні вона розповіла, що з нею сталося: її били і гвалтували двоє офіцерів міліції — лейтенант Дмитро Поліщук та старший лейтенант Євген Дрижак. У побитті брав участь і єгер Сергій Рябіненко, який вів машину. Це страшенно обурило і сколихнуло людей. Вночі 2 липня сталася безпрецедентна подія — жителі Врадіївки взяли штурмом місцеве РВ УМВС. Незважаючи на те, що було застосовано сльозо— гінний газ, розгніваний натовп вибив ворота, розтрощив міліцейські автомобілі та розгромив приміщення міліцейського відділення, змусивши працівників ховатися в підвалі будівлі. Центральна влада не стала карати учасників акції, фактично визнавши за ними моральне право на силові дії. За "пацанськими" правилами це було нормально. Заробили — одержуйте. Проте для міцності державних підвалин це стало катастрофою. У суспільну свідомість було закладено небезпечний прецедент: настав час бити владу, це можна і треба бити. Як на мене, революція почалася у Вра— діївці, а не через п'ять місяців на Майдані. Це був тривожний дзвіночок і для влади, і для всього суспільства, проте перша розраховувала на міцність своїх кийків, а друге — ще міцно спало.7 липня почался Всеукраїнська акція "Врадіївська хода" — на знак протесту проти міліцейських злочинів.