Так от, щоб брати участь у відправах, поляки... вивчили українську. Навіть у часи диктатури Жоао Варгоса (1930—1954), який заборонив вживати інші мови, окрім державної португальської, українська вивчалася у підпільних суботніх школах при церквах.
Отак колишні австріяки, поляки, москалі, якими вони значилися в списках одразу по прибутті, ставали українцями. Бразилія теж їх відкрила і з гордістю вважає "украніано" невід'ємною частиною бразильського життя. Вони таки навчили червону землю родити пшеницю, жито і гречку. Прудентопільщина (вжиткове слово переселенців) аж по 1990-й була житницею Бразилії, аж поки українську пшеницю не витіснила імпортована дешевша аргентинська, яка вирощується на чорноземах. Опанували українці й інші сфери та галузі. Багато їх серед науковців, політиків, адвокатів, лікарів, журналістів. Внесок наших єдинокровних у бразильську культуру величезний. Українська писанка стала офіційним символом штату Парана. Пам'ятник цьому народному витвору стоїть у центрі Українського меморіалу в Куритібі.
"Я люблю українців за щирість, працьовитість, порядність. Намагаюсь бути схожим на них. Робитиму все, аби Прудентополіс став українською столицею Бразилії у повному розумінні цього слова. Про це мають свідчити не лише мова та звичаї, а й архітектура", — говорить прудентопольський варіадорес (голова районної ради) Кандерой Майнандерс...
Прудентопільщина поділена на більш як 100 ліній, по-нашому сіл. Хоча селами їх назвати важко, бо хата від хати здебільшого за 1—3 кілометри, скоріше, це об'єднання хуторів. Разом із секретарем префектури (районної адміністрації) Дірсеу Бело, далеким нашадком отого Івана, який прибув до Бразилії 1895 року, їдемо до помешкання його родини на лінію Сети Десетимбру (імені 7 Вересня). Дорога — як гойдалка: то вгору, то вниз, обабіч — густа сельва. Якби не піньйори, евкаліпти і бананові пальми, то подумав би, що в Карпатах. Але гори тут мають шпилі не м'які, як у нас, а зазубрені, наче багнети. Час від часу авто мусить зупинятись, упираючись у стіну дощу. І раптом: велика улоговина, освітлена сонцем, а на її денці грають у футбол підлітки (хлопчики і дівчатка), демонструючи дива дриблінгу. "Їх би — у київське "Динамо", грали б не гірше тих, що куплені за мільйони", — подумалося. На схилах долини пасуться вівці, корови, свині, коні. Виблискують на сонці викупані дощем трави. Позирають звисока сеньйори-піньйори. Розспівався птах Жвонди бару (Іван із болота), про якого українці складають казки і легенди. Будує він свою хату з глини. І якщо його подруга Жванінья зраджує, то він її замуровує в хатинці разом із коханцем.
У долині — ідилія. На порозі сільської хати — Тарас і Лусія Тересія Бело, господарі. В руках Тараса чарка з кашасою (самогонкою з цукрової тростини), Лусія тримає тарілку з наїдками. Так в українських селах зустрічають найдорожчих гостей. Сіли обідати. Подавали кастелінью (свиняче ребро), керерінью (білу кукурудзяну кашу з м'ясом), солонину, різні салати з екзотичних овочів, молоду картоплю, притрушену кропом, вареники, домашні пиво і житній хліб. Розповідали про життя-буття. Мають Бело кілька ділянок землі загальною площею близько 30 га. Вирощують чорну квасолю, тютюн, кукурудзу, корінь маніоки. Протягом року можуть зібрати з однієї ділянки три врожаї. Але потім дають їй три-чотири роки перепочити. За цей час вона заростає кущами і лісом, тож доводиться все це зрізати, підсушувати і палити. Це на місцевому діалекті зветься "фойсувати росу". Дуже важка і небезпечна робота. Бо під ногами повзає і на кущах висить гаддя. Двох Бело воно кусало, один із них помер. Є й неотруйні зелені змійки джерарики, які живуть на горищах, у льохах, полюючи на мишей. "Їх бити не можна", — каже Тарас. "Чому?" — дивуюся. "Бо ще не достигли", — сміється, натякаючи на зелений колір плазунів. Зате павуків, які заповзають у хату, треба знищувати, попри український звичай оберігати їх, бо якщо не ти їх, то вони тебе. Господарство Бело належить до сільськогосподарської асоціації, членами якої є переважно українські фермери. Однак це не колгосп. Кожен розпоряджається своєю продукцією самостійно. А от у відповідальні періоди сезону фазендейро об'єднуються, працюють по черзі то в одному господарстві, то в іншому. За рік фермерське господарство має 10—15 тис. доларів чистого прибутку. Живуть дружно. На весіллях, буває, збирається по триста чоловік. З'їдають двох биків, чотирьох свиней, випивають кілька бочок пива. Горілку ж на весіллях тут не п'ють.
По обіді смакували шимароном. Це такий парагвайський чай, який заварюється з висушеного листя деревця херба-мати. П'ють його із чаші (куї), яка виготовляється з порунги — висушеного плода, схожого на диню. Напій до того гіркий, що очі на лоба лізуть. Але місцеві українці стверджують, що він надзвичайно корисний для серця та інших органів, дає енергію на цілий день.
Потім пішли у сад та на город. Я звернув увагу, що земля тут не червона, як на полях, а чорна. "Бо угноювали цю ділянку протягом багатьох років, от і утворився чорнозем", — пояснили мені. На городі — картопля, кріп, хрін, капуста — все майже таке, як і в нас. А в саду росте те, що можна побачити в ботанічному атласі тропічного поясу: виноград, банани, помаранчі, маракуя, жабочікаво, папая, мамая, ананаси, гранат, пітанга та багато інших екзотичних дерев і кущів. Вишні, сливи, черешні, яблуні не приживаються. "Яке ж воно, бразильське щастя?" — запитую у Тараса. "Гірке, як шимарон", — відповідає.
Бразильські українці аж тремтять, коли мова заходить про Україну. Дуже кортить їм знати, звідки вони, якого роду. Мріють відновити втрачені зв'язки з Україною. Дірсеу Бело п'ять років тому вирвався на свою історичну Батьківщину. Жив майже два місяці, маючи в кишені лише... двісті доларів. Але наші люди, дізнавшись, звідки він, допомагали чим могли. Групові поїздки представників нашої діаспори в Україну щороку організовує греко-католицька церква. Всі, хто побував на землі предків, кажуть, що повернулися іншими людьми. "Ніби живої води напилися..." А ще їм відкрилося, що й тоді, у ХІХ столітті, і сьогодні нашу землю свідомо спустошують якісь злі сили, виганяючи з неї українців на чужину. А тому радять: шукайте кращої долі не втечею за кордон, а боротьбою за кращу Україну.
Січень 2009року.
Батьківщина за сімома морями
Вижили, приборкали дику сельву, навчили червону землю родити хліб, стали гордістю нової батьківщини — такий підсумок 112-річної української еміграції в Бразилії. Цей подвиг здійснено завдяки праці, вірі і взаємодопомозі. Те, що зробили наші земляки в Бразилії, — величезна дуля всім, хто твердить, буцімто українці не здатні до самоорганізації, мовляв, це таке собі стадо, котре можна гнати куди завгодно, в якому немає гуртової свідомості, а кожен сам за себе. Колишні співвітчизники фактично створили свою духовну державу в державі, досягнувши високого ступеня єдності, про який материнська країна і мріяти поки що не може. "Це та альтернативна українська республіка, якою могла бути Україна, якби не пережила дві світові, Громадянську війни, Голодомор, репресії, політику русифікації", — вважає посол України в Бразилії Володимир Лакомов.
Кожен українець Бразилії свідомий того, що він є членом великої п'ятисоттисячної громади, яка дбає про кожного. Це велике духовне братство, яке наснажує душі теплом, вірою і любов'ю. Скількох прекрасних людей народила і виховала ця спільнота.
Очолює громаду Вітторіо Соротюк. Каже, що в прізвищі допущено помилку: насправді він Сиротюк. Його прадід Семко родом із Тернопільщини. Сеньйор Вітторіо — особистість легендарна. Коли їхали з ним столицею Парани Куритібою, на мить зупинилися біля похмурої будівлі, схожої на військову казарму. "Це в'язниця Президіо ду Агу, де мені довелося тричі відбувати покарання в часи диктатури", — пояснив Вітторіо. Я був шокований. Оця інтелігентна людина в окулярах — борець проти диктатури? Мало ж ми знаємо про те, як жили наші брати за кордоном протягом минулого століття! В 1968—1969 роках він очолював Центральний комітет студентів Федерального університету Парани. Організовував акції протесту, був автором кількох відозв до народу, за що й потрапляв за грати. Соратникам по боротьбі дивом вдалося вирвати його з тюремних лабет. Вимушений був емігрувати до Чилі, де саме кували свою перемогу прихильники Сальвадора Альенде. Вітторіо приєднався до цього руху. Був молодий, запальний, сповнений ентузіазму й віри у торжество соціальної справедливості. На одному з студентських мітингів познайомився з чарівною чилійкою Еліяною, племінницею Сальвадора Альєнде. Молоді люди закохалися, одружилися. Їх поєднала революція, а розлучила на деякий час хунта. Вітторіо опинився за колючим дротом на одному зі стадіонів, які диктатура перетворила на концтабори. Після того жаху майже десять років перебував разом із сім'єю в еміграції у Європі. Повернувшись на Батьківщину, займав відповідальні посади в уряді штату Парана, був навіть міністром довкілля. Тобто Вітторіо — один із творців сучасної демократичної Бразилії. За це його шанує тамтешнє суспільство. Президент Бразилії Луїз Інасіо Лула да Сілва — добрий товариш Вітторіо, вони часто обговорюють державні справи і згадують молоді роки, присвячені боротьбі за демократію. З листопада 2002 року Вітторіо Соротюк — голова правління Українсько-бразильської Центральної репрезентації. Коли він очолив громаду, її життя прискорилося, сповнилося нового змісту. Було взято курс на будівництво культурних та духовних мостів з Україною. Минулого року завдяки його зусиллям та зв'язкам для навчання в українських ВНЗ прибула перша група бразильських юнаків і дівчат українського походження. Він мріє про те, аби кожен український бразилець хоча б раз протягом свого життя побував на історичній Батьківщині. І не лише мріє, а й багато робить задля цього.
Сильне враження справила зустріч із першим українським єпископом Південної Америки Єфремом Кривим. Його вважають духовним батьком бразильського українства. Протягом свого пасторського служіння він відкрив дві єпархіальні семінарії, пансіонат для літніх людей, 156 українських церков греко-католицького обряду та урочистих залів при парафіях.