Та коли твій син такий святий, то яким же чином бриль його опинився в покоях у самого старости, та й вікно видерте…
— А я зняю?! У нього й питайте…
— Та де ж він?
— Вони мене питають! — ударила руками об поли Василиха. — Чи я з ним до вашого старости в покої лазила?! Геть мені зараз з хати, а то як візьму коцюбу…
— Та ти сказилась! На кого зіпаєш?!
— Сам ти скажений, і батько твій скажений!.. Гетьте, кажу, — мені на торг треба поспішати, а не слухати ваші теревені…
— Пху, диявол!.. Ану обшукай котрий хату, а другий — у сінях та на горищі.
Жовніри кинулися виковувати наказ. Василиха дивилася, як одинн із них помацав постіль, заглянув під ліжко, під лаву, що на ній послано було для "дитини" й ще не прибрано, далі скочив на припічок і зазирнув на піч; навіть відтулив заслонку й подивився в гарячу піч із горшками. Це останнє викликало в старої новий вибух обурення.
— Чи хто видав таке, чи чував! У піч поліз, ледащо! Та що я спекла його та держу в гарячій печі, щоб не захолонув?! А бодай на вас чума! А щоб вам очі повилазили заглядати де не треба!
— Ну, заторохтіла… Що там? — звернувся ротмістр до того, що оглядав горище й сіни. — Нічого?
— Нічого, пане ротмістре, — відповів жовнір.
— Ще б пак! — буркнула, відвертаючись, Василиха.
— Ну, — звернувся ротмістр знов до господині, — то так і не скажеш, де твій шибайголова?..
Вона скинула на нього лютий погляд, а далі з притиском:
— Я б тобі сказала щось, та святих образів і людей сором!..
Ротмістр зареготався.
— Ну й чортова ж баба — люта яка! Недарма й син чкурнув десь так, що й з псами не знайдеш. Ходім пошукаємо ще в дворі та в городі.
— Ідіть під три вітри, шукайте… Та кабанця мені з хліва не випустіть, а на вгороді грядок не потолочіть!.. Пху! — ще й плюнула вслід кварцяникам Василиха, але, коли вони зачинили за собою двері, вона, ледве пересуваючи ноги, підійшла до лави й важко опустилися на неї.
Всього могла сподіватися, тільки не цього. Нічого не могла зрозуміти й не знала, що думати. Павло — злодій, — це не вкладало їй у голові, та й матернім серцем чула, що тут щось не те. Але що?.. Коли не злодій, то чого криється десь і додому не з'являється?.. Каже — вікно видер і бриля там загубив, тікаючи…
Той бриль найбільш збивав стару з пантелику. Якби не він, узяла б коцюбу або лопату й вигнала б напасників із двору — не те що з хати, й на шаблі та на пістолі їхні не подивилася б, а то… Хтозна, може, й справді…
Вперше, відколи жив Павло, закрався в душу її сумнів у його чесності.
"Не інакше як ті анциболоти низові збили мені дитину з пуття! — врешті вирішила про себе. — Мушу якось довідатись та й його пошукати… Не крізь землю ж запався хлопець — десь мусить бути… Досі голодне й холодне, ховаючись десь по бур'янах. Хоч би повечеряло було вчора до пуття, а то ж бачила — хап-хап до рота та швидше чумарку на себе… До дівчини, казав, а виходить…" Сама не знала, що виходить, підвелася мовчки й виглянула у вікно. В дворі вже не видко були нікого: пішли й хвіртки, прокляті, не причинили. Взяла коша з пирогами й вийшла. Поставила коша на землю й почала замикати надвірні двері. Почула, як хряпнула хвіртка, й здригнулася, трохи ключа не випустила. Через двір швиденько йшла якась молодиця. Здасться, Катря, Максима Шаповала жінка молода.
— Добридень, тіточко! Дай Боже здоров'я, — привіталася й звичайненько вклонилася молодичка.
— Добридень, Катре, — відповіла Василиха, думаючи: "Чого це вона? Не було ніколи того, щоб заходила до мене, а це… Може, про Павла щось знає?"
— Я до вас, тіточко…
— Та бачу ж, бачу… Що скажеш?
Катря озирнулася довкола.
— Може б, ми в хаті побалакали… Таке діло, що… краще в хаті… Я бачила, як від вас вийшли жовніри, перечекала на тім боці, поки їх лиха година зажене геть, й оце крадькома до вас…
— Та чого ж до мене крадькома? Чи я крадене перекупляю?
— Не те, тіточко, а справа така, що… щоб ніхто не почув і не побачив.
Василиха хвильку вдивлялася в неї, щось міркуючи суворо, далі повернулася й відімкнула двері. Вона передчувала щось страшне, — недарма ж молодиця така переполошена, — й руки в неї тремтіли. Пустила Катрю наперед, узяла свого коша й увійшла за нею, засунувши двері.
— Ну, сідай, розказуй, — промовила, ставлячи коша долі біля печі.
— Спасибі, я й постою. Та й ніколи зараз засиджуватись, бо на одну хвилиночку вискочила з хати, й то не своєю волею, а прирадили наші…
Стара слухала й мовчки стежила за молодицею: вона бачила, що та не знає, з чого почати, щоб не уразити її, й уже певна була, що це про Павла.
— Та кажи вже, не крути, — буркнула. — Що прирадили?
— Та бачте… Ви, мабуть, не чули, яке лихо спіткало було цієї ночі Орисю…
— А що там таке? — трохи розчаровано запитала Василиха: вона чекала про Павла, а їй про Орисю.
— Верталася вчора смерком від нас додому, а на неї напали якісь харцизяки з старостянського двору, затулили хусткою рота, скрутили назад руки, подали комусь, що був на коні, й той примчав її в панські покої…
В голові у Василихи почило розвиднюватись.
— Для старости? — спитала.
— Ні, для польного…
— І Павло кинувся викрасти її назад?
— Ви вже знаєте, тіточко? — здивувалася молодиця. — Жовніри розказали?
— Ні, я догадуюсь… Ці падлюки, казали, що він щось там украв… Я не повірила й вилаяла їхнього старшого… Та ти розказуй!
— Польний хотів обняти її, а вона надавала йому по пиці.
— Ще б пак, який ласий! Я б йому й очі повидирала.
— Пан скипів, покликав на слуги й звелів замкнути її в каплиці, що й саду.
— В церкві Божій?! Харцизяка!..
— Трохи не вмерла дівка від страху…
— Ще б пак!
— А перед світом приведено її знов до польного в покої. Пан і те, й друге їй, а вона ні приступу. Тоді він кинувся на неї, обняв з усієї сили і поліз цілуватися…
— Пху! Паскудник!.. Бідна дівчина…
— Орися не далася. Він силоміць збороти хотів, та в цю хвилю Павлусь рвонув і видер із луткою вікно, вскочив усередину, схопив пана за шию й кинув ним на ліжко так, що той і обмер…
— Ой лишенько! Ну, не осоружний тобі хлопець!..
— Тоді він спустив Орисю через вікно в сад, ухопив на руки, переніс через поламаний частокіл, а край саду чекав січовик із конем…
— Який січовик?! — аж підскочила стара.
— Я не знаю… Його приятель…
— Знаємо тих приятелів!.. Приятель як свиня мішкові…
— Не знаю, тільки казав він, що приятель Павлові. Та, мабуть, так воно й є, бо як привіз Павло Орисю до матері, то він теж прийшов і дуже бідкався, що Павло загубив у покої чи в саду свого бриля… Казав, що по тому брилю можуть зна йти, хто зняв руку на польного…
— Вже знайшли, проклятущі.
— …а коли, казав, знайдуть, то бути парубкові на палі…
— Ой Боже ж мій! Що ти говориш?
— Це не я, тіточко, це він так говорив і прирадив Павлові тікати…
— Куди?!
— Тікати на Запорожжя поки що…
— І одежу, й коня, й зброю давав?!
— Еге ж… Та ви знаєте про це? — здивувалася Катря.
— Де б пак не знала, — давно знаю… Ну, а мій що ж на це?
— Та що ж… Мусив дослухати ради.
— Тобто як мусив послухати? — аж зблідла, почувши це, Василиха.
— Та як же, тіточко… Переодягся хутенько за січовика та й виїхав на ніч глядя. Прохав, прощаючись, щоб вас навідали й переказали… Ой Боже ж мій! Що з вами, тіточко?..
Василиха як стояла, так і опустилася, як нежива, додолу. Катря кинулася до неї, та, побачивши, що стара зомліла, увихнулася по хаті, шукаючи кухля з водою, вибігла в сіни, зачерпнула з діжки води, вбігла назад і, набравши в рот, бризнула їй у лице — раз і другий. Поставивши кухля на стіл, ухопила Василиху ззаду попід руки й з великою натугою підтягла й посадила на лаві.
— Ой тіточко! Ой ріднесенька, що ж це воно буде?.. Головонько моя безпорадная…
Взяла кухля, набрала в рот води й знов приснула нею на стару.
Василиха нарешті розплющила очі, глянула на молодицю й повела рукою по чолі й очах. Знову глянула Катрі в перелякані очі й очуняла, а очунявши, почала жалісно плакати, втираючи полою скроплене водою лице й сльози.
— Ой, не плачте, ріднесенька, бо й я з вами заплачу, — бідкалася, втішаючи її, Катря, сіла поруч на лаві, однією рукою обняла згорблену постать старої за плечі, а другою втирала свої сльози. — Не плачте… Звелів переказати, що не забариться й унедовзі вернеться… Як тільки пригода ця забудеться трохи панами, так і вернеться…
— Спасибі, дочко, — тихо квилила Василиха, — що розважаєш мене, стару, покинуту всіми… Одна… Сама тепер зосталися… І цей покинув… Нікому не потрібна… Не прийшов попрощатися навіть… як і той… батько його…
— Він не міг прийти, тіточко, бо дуже квапився… Боявся, що слідком прибіжать посіпаки… Ніхто не знав, що аж уранці кинуться шукати його.
— Так, так, голубонько, я знаю… та все одно тяжко мені… Краще б умерти, ніж дочекатися до такого лиха… Що я тепер… Кому потрібна?.. Сама-самісінька як палець… Умру, то й очей не буде кому закрити… Й не заплаче ніхто…
Катря сиділа, притулившись до неї, й слова розважання не йшли з уст, бо здавалися такими мізерними проти тої безодні матернього горя, що годі було набридати ними. Дала волю сердешній матері хоч трохи витужитися, виплакатись. Знала Василишину чинну до краю вдачу, чекала, поки серце втомиться боліти, а очі плакати. Лишити саму не хотіла, хоч удома було повно роботи тої, того порання. Дивилася крізь сльози на стару Василиху й не пізнавала її, вічно живої, метушливої, завжди готової вибухнути на вразу бурхливою лайкою, на неуразливий поглум — щиро-веселим, гострим дотепом, на сердечно-приязне слово — словом привіту. Перед нею чи, краще, поруч неї сиділа тиха, згорблена, прибита лихом, нещасна істота, якась далека тінь іще кілька хвиль тому повної життя, хоч і невеличкої, сухорлявої пристарої жінки. Дивувалася молодиця, як нагло може змінити людину тяжке горе.
— Годі вам, люба тіточко, плакати та побиватися, — нарешті промовила й устала, — все одно вже того, що сталося, не вернути. Будемо молитися Богові милосердному, щоб послав здоров'я пережити це та діждатися, поки Павло, здоров, вернеться додому. А тим часом робитимемо, те, що досі робили. Вже нерано: мені час до хати обід чоловікові варити, а вам на торг. Вставайте, тіточко, будемо йти. Я проведу вас аж до торгу.
Василиха підвела голову й питаюче подивилася на Катрю, а далі зрозуміла, чого їй треба, витерла сльози й важко, поволі встала в лави.
— Спасибі тобі, моя голубонько, що нагадала… Пора, час уже давно, а я, бач…
Вона взялася за коша й з великим зусиллям підняла його.
— Ох, що це він мені такий важкий? — мовила здивовано.
— Стривайте, тіточко, — сказала молодиця, відбираючи в старої коша, — я піднесу вам, а ви позамикайте двері.
— Дякую тобі, моя дитино люба, що шануєш і жалієш старість.