Ніхто ніколи не чув, щоб Мартин Іванович грубо кричав на дітей.
Увечері сторожеві нудно. Школярі розбіглися, класи давно прибрані. Мартин Іванович наодинці буркотить сам до себе. Років вісім тому померла жінка, дітей ніколи не було. На турботи за чужих дітей віддав усі дні і години довгого життя. Не скаржиться на нього Мартин Іванович, завжди посміхається з-під сивих вусів, показуючи білі міцні, як у молодого, зуби.
Але сьогодні весь вечір сердитий сидів у своїй кімнаті і не виходив. Не міг байдуже слухати галасу, що долітав з кабінету завідувача.
Так накурено, що огидно зайти в кабінет! Мартин Іванович відчинив двері, спинився на порозі і похитав головою.
Хоч і сказав завідувач, що у нього буде важливе засідання — та хто ж йому повірить! Гостей приймав! Мартина Івановича не обдуриш!
Сторож сердито хряпнув дверима і намірився йти по раціоналізовані приладдя для прибирання в кімнаті. Мартин Іванович повернувся до вішалки і побачив Тамару, що вийшла із сховища. Тамара вирішила більше не ховатись, а попрохати у сторожа дозволу переночувати в школі.
На секунду Мартину Івановичу здалось, що перед ним маячить привид.
За старою звичкою сторож мало не перехрестився. Але привид щось дуже нагадує Тамару Незабудь, піонерку із сьомого "А" класу; дівчина стоїть і винувато посміхається. Тоді Мартин Іванович зразу почав бурчати. Коли це й привид, нехай теж знає характер старого, і привидів можна полаяти, щоб слухалися і не заважали!
Помилки не може бути — перед ним Тамара Незабудь! Старий підійшов трохи ближче...
Треба сказати, що Мартин Іванович Крекоть — сторож 112-ї школи із тридцятип'ятирічним стажем — має одну незвичайну особливість. Він знає всіх учнів своєї школи — переважно ім'я школярів. А коли не ім'я, так прізвище. Ось першокласники — малі, як комашки, галасливі, неслухняні, схожі один на одного. А через місяць Мартин Іванович буркотить на кожного, називаючи його на ім'я. Яким чином близько тисячі школярів вміщаються в старечій пам'яті — особистий секрет Мартина Івановича. Завідувач або завпед прохають покликати учня — не треба нагадувати, з якого класу, Мартин Іванович не зробить помилки. Тільки Фоміна — спитає якого, бо їх аж три в школі. Та переважно кличуть Ромку Фоміна — дезорганізатора, недисциплінованого учня з сьомого "Б" класу і нерозлучного друга Сашка Мостового.
Спинившись за кілька кроків від Тамари, Мартин Іванович почав:
— Ти чого тут, дівчинко? Що це тобі — проспект для гулянки? Сказано, додому йти — іди... Учиш, учиш вас, як по стіні горохом. Чого це ти сюди прийшла?
Тамара несподівано для себе злякалась, часто заблимала очима і насилу знайшла слова для відповіді:
— Мене вигнали зараз з дому... Вигнали на вулицю.
— Як це вигнали? Хто сміє виганяти? Ота твоя проклятуща тітка, що мені про неї розказували?
Виявляється, Мартин Іванович знає Степаниду! Тамара зраділа. Хто ж це йому розповів?.. Не тільки Тамара, ніхто з школярів не догадується, що Мартин Іванович багато знає про учнів і педагогів.
— Давно вже виганяла, а сьогодні я повернулась із школи, вона в щілинку сказала, щоб я не приходила більше, бо приб'є. Надворі холодно й нога болить. Я пішла в школу, куди ж іще йти? — жалібно розповідала Тамара.
— Де ж ти думаєш ночувати? Що це тобі — готель чи заїзд? — суворо спитав Мартин Іванович.
— Я ляжу там під вішалкою, на підлозі, і засну. Книжки покладу під голову. Я дома теж на підлозі спала. А завтра рано-ранісінько встану і піду до товаришів. Ніхто й не знатиме.
— Рано-ранісінько, ніхто не знатиме! Розумна яка, на підлозі спати,— сердито забуркотів Мартин Іванович і зовсім іншим тоном закінчив: —Розумна!.. Ходи до мене, переспиш! Нещастя з вами на мою голову, рано-ранісінько вона встане... Ходім! — наказав Мартин Іванович і пішов уперед, не озираючись, Тамара за ним.
— Я б таку прокляту бабу задушив. Виганяє!.. Переночуєш в мене, а потім десь примостимо. Поговориш з Ольгою Карлівною — щось зробить.
Зайшли в маленьку кімнату. На стінах висять картини: бій з японцями, поруч донські козаки, розвіваючи чуби, летять на німців і завмерли, замахнувшись шаблями. Біля донських козаків ще на одній картинці — мчить червона кіннота прямо через дротяну загорожу. Офіцери тікають, не витримавши геройського натиску. Під кожною картиною — фотографія Мартина Івановича. Під першою — він солдат на війні з японцями, під другою — на імперіалістичній війні, а під третьою — в червоноармійському загоні, з наганом у руці.
В кімнаті Мартин Іванович заметушився, ніби до нього прийшов несподіваний гість. Побачивши, що Тамара уважно розглядає картини, сторож коротко, але суворо розповів:
— Три війни пройшов. На трьох війнах поранений. Японці ліву руку прострелили в дозорі і ногу одморозив. Біля річки якоїсь стояли, верст за двісті від ПортАртура, звідки потім відходили до самого Харбіна. Зажило... У 90-му Онезькому полку був, в Ревелі стояли... Пий молоко, дівчино, мабуть, голодна. Раз виганяють з дому, так навряд, щоб нагодували. Пий, не соромся, чого ти смокчеш, як комарик. Кусай хліб на повний рот, зуби ж здорові...
Побачивши молоко і ненормовані скибки хліба, Тамара тільки тоді відчула, як їй хочеться їсти. Безплатний сніданок у школі — єдина їжа на весь трудовий день. Спочатку Тамара обережно кусала хліб і ледве доторкалася губами до склянки з молоком. Але, захопившись оповіданням, не помічала, що жадібно знищує їжу.
Мартин Іванович налив знову молока в спорожнілу склянку і розповідав далі про війну...
Перевели 90-й Онезький полк у Петербург і поставили на охорону Путіловського заводу. А там робітники застрайкували, прокламації роздають солдатам — осьось бунт почнеться в полку. Охранка викрила. Чимало солдатів засудили, чимало відправили в дисциплінарний батальйон, а решту погнали прямо на фронт. Під час імперіалістичної війни ще п'ять разів поранили німці — на шиї рубець, права рука прострелена, в плечі осколок, в спині осколок, а в нозі шрапнель.
— Бачиш, скільки на мене імперіалісти металу витратили,— посміхнувся Мартин Іванович.— Кроковчі, Красне, Львів, Перемишль,— ось де мене били, та не вбили!.. Спатимеш, дитинко, на цій скрині,— не дуже м'яко, зате зручно. Зараз постелю, роздягайся і лягай. На тому тапчані я сплю. Лягай, а я піду прибирати!
Розмовляючи, Мартин Іванович витягнув якусь стару шинель, теплий піджак, подушку взяв із свого тапчана і послав на скрині... Розповів, як пішов у Червону Армію і гнав петлюрівців, денікінців... На цих фронтах тільки двічі поранили. Раз шаблею навдало рубонули, а другий раз землею присипало, полежав без пам'яті трохи.
— Ох, били ж ми панів, били! Командири хіба ж такі з нашого брата вийшли! Товариш Ворошилов із слюсарів на весь світ відомий начальник Червоної Армії. Ось які в нас вожді і начальники!..— випростався гордо Мартин Іванович і запишався.
Ніколи не думала Тамара, що Мартин Іванович такий герой! Треба розповісти товаришам, і нехай Мартин Іванович розкаже про війну. В очах піонерки Тамари Незабудь сторож виріс у справжнього героя.
— А скільки мені морду били офіцери і унтер-офіцери! — сердито сказав Мартин Іванович.— Раз прапорщик ударив так, що кутній зуб випорснув із рота... Ех, лягай спати, а я піду приберу! "Завідувач! — подумав Мартин Іванович.— Я знаю, де справжній педагог, а де підробка. Мене не обдуриш! Кужіль, Ольга Карлівна, то педагоги! Шкода, не привелося мені вивчитись..." Лягай спати, а вранці треба уроки вчити, добраніч...
Мартин Іванович ще побубонів собі під ніс і пішов. Тамара швиденько роздяглась, стрибнула на скриню, скорчилася калачиком. її охопило тепло і спокій. Кілька хвилин лежала з широко розплющеними здивованими очима. Перед нею стояв ще Мартин Іванович — несподіваний, як відкриття.
Непомітно Тамара заснула... Заснула міцно і безтурботно.
КНИГА ДРУГА
1
Завжди невдало проходить вихідний день! Довго поспати не дає звичка щоденно вставати рано. І ще одна звичка: прокинувся — негайно піднімайся з ліжка...
Давно вже встав Максим Коваль, трохи попрацював, написав листа, переглянув книжки, погрався з котом Гаврюшкою, з матір'ю поговорив,— скільки справ зробив, а стрілка годинника лише націлилася на дев'ять.
Нарешті почув — заворушилася і голосно позіхнула Кіра. Батько зайшов до дочки.
Кіра лежить і читає книжку.
— Де ти взяла звичку читати лежачи? Так роблять тільки хворі... Може, тобі, принцесо, ще й сніданок у ліжко подати? Щоб я більше цього не бачив. Прокинулась — зразу на ноги, запам'ятай це,— строго сказав Коваль.
Кіра солодко потяглася.
— М-м-м... Татку, не гнівайся, це я тільки сьогодні.
— Що ти читаєш? А, Гюго, "93-й рік", путяща книжка. А сучасні письменники добре пишуть, читала? — спитав Максим Семенович.
Він розглядав книжку, доки Кіра натягла ситцевий квітчастий халатик і одним рухом вставила обидві ноги в сукняні черевики, пошиті руками бабусі. Не тільки пошиті, а й прикрашені барвистою, але строго народною українською вишивкою.
— Звичайно, читала сучасних. Багато є таких, що здорово пишуть. Але було у мене й таке: я проробила одного поета, написала йому листа і спитала, чому такі вірші складає, що не можна напам'ять завчити? Поет відповів, що в нього такий стиль і що я нічого не розумію... Гаврюшко! Кіт учений, і ти прийшов? Тепер ти не кіт, а мухомор... Татку, цей дурень Гаврюшка впіймав учора муху і з'їв.
— Значить, читати вірші ти не вмієш, а тільки проробляєш?..
— Чого ти чіпляєшся? Ми в школі все проробляємо, значить, і дома я проробляю.
Кіра швидко прибирала ліжко. Гаврюшка стрибнув до неї.
— Гаврюшко, ти зараз дістанеш по шиї! Це про тебе написано:
У лукоморья дуб зеленый,
Златая цепь на дубе том,
И днем и ночью кот ученый
Все ходит по цепи кругом.
Идет направо — песнь заводит, Налево — сказку говорит...
Татку, що таке "у лукоморья"?
Батько замислився. Виявляється — Кіра вже виросла. Саме в тому віці, коли починає оформлятись людина. Струнка, красива дівчина буде — золоте пухнасте волосся і веселі темні очі. Виявляється, він — батько майже дорослої дочки...
— А хто це написав віршика? — замислено спитав Коваль.
— Геніальний поет Пушкін написав про нашого кота. Я Пушкіна теж проробляла... читала.
— Знову проробляла?.. Лукомор'є... Лукомор'є...
— Коваль Максим, за те, що ви зробили мені зауваження, я ставлю вам "нз",— заявила Кіра.
Одарка Іванівна покликала снідати й попросила сьогодні не робити у хаті погрому.