Останні дні Марко став потроху мінятись. З Руфою розмовляв дружнім тоном, не звертаючи ні на кого уваги. Дуже зрадів, коли товариші вітали його з успіхом на конкурсі школярів-математиків...
Аркадій доторкнувся смичком до струн, прислухався до їх звучання і враз згадав, що Кіра теж прохала його пограти. Відмовити їй він ніяк не міг.
2
Через кілька днів після того, як Вова осоромився перед усім класом, у школі його знову чекав неприємний сюрприз. Перші три уроки і всі перерви він майже не зустрічався з Марусею, не дивився в її бік. Після дзвінка на четвертий урок разом з викладачем літератури в клас з'явився директор. Ольги Карлівни не було. Після смерті чоловіка вона зразу почала працювати, а це захворіла і два дні вже не приходила.
Вигляд директора не віщував нічого хорошого. Пилип Данилович похмуро оглянув учнів, заклавши руки в кишені, зробив кілька кроків туди й назад і різко спинився біля першої парти того ряду, в якому сиділа Маруся.
— Скандал, товариші, чистісінький скандал. Дивитись на вас соромно,— стримуючи себе, спокійно і тихо промовив Кужіль. Голос його звучав низько, ніби клубок застряв у горлі. Здивовані учні, не знаючи, в чому справа, не зводили очей з директора.— Ще можна як-небудь зрозуміти школярів молодших класів, сьомого там чи шостого... Але у вас! Рожко, ви самі виправили собі в журналі "погані" оцінки з тригонометрії й історії на "посередні" і "добрі" чи вам хтось допомагав?
Маруся встала ніби спокійно, тільки трохи зблідла, але дивилася просто в обличчя директорові. Поправила кофтинку, провела пальцями по волоссю і крутила в руках якусь записку. Десятки очей вп'ялися в неї — здивовані, розгнівані, приголомшені.
— Я... я нічого не виправляла, вперше чую. Мабуть, трапилась якась помилка або хтось хотів зробити мені послугу. За це я відповідати не можу.
Такої відповіді директор не чекав. Він глибоко передихнув і похитав докірливо головою:
— Не вистачає у вас громадянської мужності признатись, Рожко.
— Коли б я робила, призналася б,— ворухнула недбало плечима Маруся.
— А хто ж міг зробити вам таку послугу? Може, ви нам скажете? — спитав Кужіль.
— Не знаю. Мабуть, хтось із товаришів.— Маруся повела головою в бік класу, і всі голови учнів теж повернулися до Поради. Він сидів під поглядами учнів як прибитий.
— Вовка, невже ти... зробив... таку...— пошепки, але на весь клас промовила Кіра і напружено дивилася здивованими очима на Вову. Вова схопився з місця, ніби його підштовхнуло вгору. Почервонів весь до кінчиків вух і мало не вдарив кулаком по парті.
— Як ти смієш це говорити? — вигукнув Вова, а потім впевнено продовжив: — Заявляю вам категорично, товариші, що я нічого не виправляв, навіть не доторкався до журналу. На жаль, не знаю, хто це зробив, але мені соромно. Ганьба для всіх нас! — Вова сів. Губи в нього сіпалися. Учні заворушилися, загомоніли. Маруся стояла з таким виглядом, ніби ці розмови її зовсім не обходять.
— Не лише ганьба,— це злочин! Я не можу більше відбирати час у педагога, сподіваюсь, що ви сьогодні скажете мені прізвище того, хто виправляв оцінки. Ви не діти. Значна частина з вас — комсомольці. Де ж ваша честь, товариші? — Не глянувши більше на учнів, Кужіль вийшов.
Протягом всього уроку по партах літали записки. Слухали вчителя неуважно, відповідали невдало, аби скоріше дочекатись дзвінка. Ледве вчитель вийшов, збудження вилилося в шум, суперечки, нарікання. Маруся презирливо щулилася і робила вигляд невинної страдниці. Чекала, що Вова Порада заступиться за неї! Може, він у запалі, з переляку соромився її перед директором? Але Вова навіть не підійшов до неї. З поводження товаришів він намагався зрозуміти, чи вони повірили йому. Але на нього не звертали уваги, інші робили вигляд, що не помічають.
Наступний урок мала бути історія. Ольги Карлівни не було, і Аркадій зробив відкрите засідання комсомольської групи десятого класу. Прийшов Василь Голубояр, члени комітету. Всі учні залишилися в класі. Аркадій, з обуренням розмахуючи руками, говорив:
— Не знаю, як це назвати, товариші. У мене не вистачає слів. Як могла піднятись рука полізти в журнал і виправити оцінки? Це вчинок злодія, який підробляє документ, а по-друге — дурня, який думає, що його не впіймають. Нашою молоддю пишається країна, а ми в такому ганебному вигляді показуємо себе. Мушу вам заявити, товариші, що в цій справі і моя велика провина і всіх комсомольців нашого класу. Ми часом так легковажно ставимося до роботи, до своїх педагогів, до навчання. Недавно нас упіймав Пилип Данилович у коридорі, коли ми втекли з німецької мови. Хіба це комсомольська поведінка? Я червонію й досі, як згадаю... Я за всіх дав слово ніколи цього не повторювати... Інакше я не маю права зватися відмінником. Який же з мене відмінник, коли я тікаю з уроків, списую, уникаю труднощів самостійної роботи! Так само й інші учні, відмінники вони чи ні... Хто ж зробив все-таки злочин? Товариші, з Вовою Порадою ми друзі вже років п'ять. Дружба є святе, велике почуття, але в тому й полягає дружба, щоб не прощати другові його помилок. Я знаю Вову, як самого себе. Знаю й інших своїх і його друзів — Кіру Коваль, Руфу Гольдман, Марка Бубиря, Віктора Мартинова, Тамару Незабудь. Правда, досі ми часом не звертали уваги на так звані дрібні жарти, ось це саме втікання з уроків, обман учителів. Більше цього не буде! Комсомолець мусить бути абсолютно чесним і чистим. Комсомолець мусить і товаришеві допомогти стерти його плями. Я знаю Вову Пораду і заявляю: коли б він виправив оцінки, то ніколи не відмовився б від цього! Ніколи! За нього я ручуся, як за самого себе! Не Поради рука лазила в журнал, ні! А чия ж? Мені здається, товариші, що оцінки своїх знань виправила сама Маруся Рожко. Я на цьому настоюю, у мене є відчуття, що зробила вона. Нехай доводить протилежне... Наша сьогоднішня розмова дуже важлива, товариші, ви це розумієте, і я чекаю від вас гніву, чесності і щирості у виступах.
Вже багато учнів стояли. Підвелися мимоволі, бо зачеплено справді болючі питання. Багато пересіли на перші парти і заговорили всі разом. Кілька хвилин Аркадій не мав змоги навести порядок і вислухати всіх. Нарешті до стола повільно вийшов Порада. Після підтримки Аркадія він ніби цілком опанував себе і був зовні ніби байдужий, тільки ще трохи кривилися його губи і тремтіли коліна.
— Кіра Коваль мала цілковите право в першу чергу назвати мене як співучасника Марусі Рожко в цій темній історії. Вірно назвала Кіра мене, не звертаючи уваги на нашу стару дружбу, яку я дуже ціную.
Такий трохи академічний стиль розмови заспокоїв усіх, але Кіра насторожено чекала, куди поверне Вова.
— Ви знаєте, товариші, що я допомагаю Марусі... невірними методами. Будемо говорити одверто: я писав замість неї конспекти, переписував розв'язані мною задачі, креслив, допомагав списати математику під час письмової роботи... Я говорю це для того, щоб більше не повторювати подібних вчинків. А головне, Маруся і не хоче допомоги. Вона хоче, щоб за неї працювали інші.
Маруся оніміла. Від Вови, здавалось, ніколи не могла чекати такого.
— Я не буду повторювати й того, що говорив Аркадій Троян. Правильно говорив. Я заявляю — буду робити все так, щоб подібних обвинувачень товариші не могли кинути мені. Ми маємо чудову науку. А в журналі я нічого не виправляв. Вчинок цей для мене тяжкий і болючий, як для радянського учня і комсомольця.
Вова постояв ще трохи, помовчав, хотів продовжувати, потім махнув рукою і мляво пішов на місце. Всі знали, що під цією млявістю сховано юнацький запал, щирість і чесність. Прямолінійність проймала всю істоту Вови, тому розпач гнітив його, бо юнак відчував, що тепер товариші мали підстави і не повірити йому. Як тяжку наругу сприймав обвинувачення Кіри і, минаючи її парту, глянув дівчині в лице. Кіра стояла рожева і не знала, що робити з своїми руками від хвилювання. Завжди здивовані очі полум'яніли від радості за друга. Вова побачив її усмішку і простягнув руку. Кіра міцно, по-хлоп'ячому стиснула йому руку і прошепотіла:
— Вовка, вірю, що ти не винен. Пробач...
На цих зборах ніби прорвало запону, що заважала деяким учням розуміти одне одного. Розмови йшли чистосердечні, одверті, простодушні. Всі говорили запально і прямо, викладали глибоко затаєні досі думки про клас, про свою поведінку. Не жаліли нікого, і ніхто не ображався, бо всі говорили правду. Виступали навіть наймовчазніші учні і ставали раптом завзятими промовцями, скаржилися на товаришів, критикували себе, дісталося й Аркадію, і всім іншим.
Побачивши, що зчинилося в класі, Маруся розгубилася, а це з нею траплялося рідко. Суворі, гнівні погляди школярів кололи, жалили її, і вона не знала, що говорити. Мало не договорилася до того, що, може, це самі вчителі виправили оцінки. Та глумливий шум не дав їй закінчити цього дивного твердження. Тоді Маруся кілька разів повторила:
— Я не виправляла... Не виправляла, от і все! — але з поводження було видно, що брехати їй важко. По обличчях учнів вона бачила, що їй не вірять, і закінчила найдоказовішим аргументом — заплакала і сіла, прикладаюи зім'яту мережану хустку до очей і повторюючи:
— Чого вони в'язнуть, коли я не виправляла... Чого їм треба... Мені залишається кинути школу. Я це й зроблю, зроблю.
Сльози розжалобили учнів, хоч Марусі ніхто й не вірив. Було зрозуміло, що винна вона сама, і тому ніхто не схотів її втішати. Але й виступали вже без запалу і обвинувачували Марусю значно делікатніше. Вірили, що Маруся може покинути школу, бо всі останні роки вчилася так, аби скоріше як-небудь долізти до закінчення десятого класу. Навчання її не цікавило. Та й театральна студія, про яку так романтично мріяла Маруся, теж була для неї тільки матеріалом для розмов.
На кінець зборів слово взяв секретар комсомольського комітету Василь Голубояр. Він заявив, що коли б десятий клас весь був дружний, тоді не трапилося б і такого скандалу. Партія, комсомол, все радянське життя виховують нашу молодь у дусі колективізму, взаємної поваги, привчають до праці в колективі та до справжньої дружби, до законів комуністичної моралі. А от деякі учні замкнулися в свій мініатюрний особистий світ і нічого більше не хочуть бачити.