Бо завтра, кажуть, буде пізно.
Розділ XIII. Я ВИСЛУХОВУЮ ПРОМОВИ
Нашого водія, що возив нас від місії до ООН, можна було порівняти з академіком-філологом. Він так блискуче володів мовою, що, думається, всім американцям без винятку нічого не лишалося, як, послухавши його, вибачатися й хапатися за словники, аби збагатити свій лексикон.
Пам'ятаю, заговоривши про дівчат (про молодиць ми теж іноді згадували. Звичайно, про наших), водій, який знав Манхеттен, як зморшки на своїй долоні, несподівано спинився у штаті Нью-Джерсі. Так запевняв він, хоча я глибоко переконаний, що то був штат Коннектікут.
– Підступи імперіалізму, – вилаявся він.
Ми запізнювалися в ООН на засідання. Знаючи, що ООН – це та організація, куди ніхто ніколи не запізнюється, я все ж хвилювався.
– Екскьюз мі! – вигукнув наш водій до першого-ліпшого водія американського походження. Де тут севен ексхіт ісх бін Манхеттен?
Американець від тих слів буквально пополотнів. Наш шофер зрозумів це по-своєму:
– Вжив не те одне слово, – мовив він і став негайно виправляти помилку. – Севен ексхіт нах Манхеттен. – При цьому він так багатозначно показав рукою в напрямку найбільших хмарочосів Манхеттену, що тому нічого не лишалося, як зрозуміти.
– О'кей, – почервонів американець – Севен ексхіт?
– Я, я, – чомусь по-німецьки погодився водій, і американець все збагнув. Він наказав негайно розвертатися, а сам помчав від нас щодуху. Щоправда, про всяк випадок двічі оглянувся і, я гадаю, неодмінно перезарядив пістолет. Та цього ми не бачили, бо лягли на протилежний курс і нічим йому не загрожували.
Сьомий виїзд якраз лежав перед нами. І ще мені здалося, що американець дещо перебрав швидкість. Бо, якщо вдатися до термінології кавалеристів, він одразу перейшов з алюру в галоп, і за ним тільки захурчало. Боюсь, що того дня він також проскочив кілька штатів.
– Помчав вивчати рідну мову, сучий син, – пояснив мені водій. – Бач, соромно стало. Не знає, що таке сьомий ексхіт. Ні по-англійськи, ні по-американськи...
Попереду нас, поважно погойдуючись, ішов "крайслер". На його кормі (інакше й не назвеш), там, де замість номерів стояли ініціали власника автомашини (кожна літера двадцять п'ять доларів коштує), переливалася всіма кольорами райдуги табличка з написом:
ДОТРИМУЙСЯ ВІДСТАНІ, БО Я НЕ ГАРАНТУЮ, ЩО НЕ ПАЛЬНУ В ТЕБЕ!
А внизу, для більшого переконання чи, скажемо простіше, як наочна агітація, хтось вправно вималював пістолет. Можна гадати, що то був кольт. Саме таким я його уявляв. Справжнього ж ніколи не бачив.
– Сподіваюсь, він не з сифона збирається пальнути по нас? – запитав я у водія.
– Не звертайте уваги. Я за такими типами кілька років їжджу. Ще жоден не пальнув. Тільки народ лякають. Піжоняться.
– Ти щасливчик, – сказав я йому. – А от про себе я такого сказати не можу. Коли спалахнула перша епідемія грипу в країні, то я був серед перших, кого він вразив. Тифу вже не застав. Щодо пострілів, то...
– То з вами небезпечно їздити...
– На такій відстані дуже небезпечно, – погодився я. – Ми все-таки з тобою не на Борщагівці.
– Зі мною не пропадете.
– У тебе куленепробивний жилет? Тоді про всяк випадок зупини. Я сяду позаду тебе. Зайвий раз не завадить прикритися товаришем.
– То все підступи імперіалізму!
Але я сам собі нагадував осла.
– Знаєш, мене вже один заспокоював на Борщагівці.
– І чим закінчилося?
– Для мене нічим. А він свою автомашину добре-таки потовк… Спочатку вітрове скло потовк, а тоді вже власну автомашину об багажник чужої автомашини.
– І як це сталося?
– Відстані не дотримувався. Передній ударив несподівано по гальмах, а задній – по його задку. Хтось асфальт черговий раз перекопав. А знак забув поставити.
– Тут такого не буває, – впевнено сказав наш водій. – Асфальт рідко перекопують. А якщо вже трапляється, то закривають авеню чи стріт. Але це буває рідше, ніж до них ті тарілочки прилітають, на яких вони помішалися.. Це американський жарт.
– Знаєш, я з цими жартами особисто не знайомий і не хотів би, щоб він свої дотепи зреалізував саме на мені. Такі жарти дуже швидко доходять. Особливо до серця, однак душа їх не завжди витримує.
Ми виїхали на Манхеттен. Тут уже з'явилися люди. Ділові американці цілеспрямовано, не кваплячись, поспішали. У цій, на перший погляд, суперечливості їхній принцип життя. Поміж них, відгороджуючи себе від навколишнього світу, контрастно вирізнялися юнаки й дівчата. Не лише своєю молодістю і цілковитою байдужістю до модного одягу, але й тим, що були в навушниках із записами пісеньок свого чергового кумира.
На перехресті вулиці й авеню стояв негр із візком і такими ж навушниками. Він насолоджувався ритмами. Судячи з його вихилясів, вони мали досить-таки активний характер. Бо візок в його руках нагадував предмет, якого несподівано підключили до електроструму, й ним почало трясти. Негр мав необережність вхопитися обома руками за металеві держаки цього візка, й тепер електрострум з ним виробляв ті ж самі па.
Ми, як і решта автомашин, спокійно об'їхали його. Не можна було сказати, що він не заважав рухові, але йому рух абсолютно не заважав. Він увійшов в екстаз. Це його задовольняло. До інших йому байдуже.
Решта пішоходів ішла в загальному ритмі Нью-Йорка: їх темп скидався на дещо уповільнений темп скороходів, але з усього відчувалося, що ньюйорківці мають достатній запас витривалості і можуть подолати шлях у кілька разів довший. І мені там здалося, що будь-якого ньюйорківця можна виставляти на Олімпійські ігри з цього виду спорту без попередніх тренувань і відбіркових ігор. Вони не пастимуть задніх.
Ми вирівнялися і їхали на чималій-таки, як для Нью-Йорка, швидкості, але жовті божі коровки, як я прозвав подумки нью-йоркські таксі, примудрялися обганяти нас зліва і справа. Для них правил ніби й не існує. Вони й зупинялися раптово й точно там, де їх зупиняли. Пасажир не біг за таксі й не намагався перегнати жодної автомашини. Таксист, незважаючи на інтенсивність руху, завжди зупинявся біля вашого лівого плеча з таким розрахунком, щоб ви лише простягли руку й відчинили дверцята. Тому таксистів за такі вибрики у Нью-Йорку, та й, мабуть, в усій Америці, не дуже люблять і кожен водій прагне його об'їхати стороною. Та слід віддати належне й таксистам. Це люди мужні. Особливо ця мужність стає у пригоді вночі, Я з одним таким їхав, він розповів:
– Уночі протягом усього маршруту я чекаю слів: "Гроші або життя". Життя, як бачите, в мене ще залишилося, а от з доларами доводилося прощатися, і не раз. Хоч було їх небагато. Якраз на прожиття.
Чимало таксистів їздять у кабінах-клітках. Через металеву сітку таксиста ножем не вб'єш. А от від кулі кольта чи "беретти" вона не захищає.
Загалом водії в Америці ввічливі: ніхто нікому не крутить пальця біля скроні й не кричить крізь вітрове скло:
"Ей, козел! Куди преш?". Я особисто таких питань ні разу не чув. Чого не можна сказати про Оболонь чи Куренівку.
Не чув я особливих суперечок і на будівництві, Саме повз таке ми проїжджали, наближаючись до ООН. На 90-й стріт будували хмарочос. Я не чув, щоб тут кричали:
"Слухай, подай оту штуковину!" – "Яку штуковину? Ось цю?" – "Та ні, ось ту". – "Я не бачу, на яку ти показуєш. Злізь і сам візьми".– "Та ти що! Я ж на п'ятдесят восьмому поверсі".
Дивно, але всі предмети в американців мають свої назви. У нас на будівництві будь-який предмет має одну й ту ж назву – штуковина. Я, звичайно, міг би надрукувати й інший синонім до слова "штуковина", але в мене редактор (я його давно знаю) дуже цнотливий, і не хочу зловживати його доброзичливістю.
Дошка є дошка. Цегла є цегла. Цемент є цемент. Цвях є цвях. Плінтус є плінтус.. Я не будівельник і, можливо, теж не знаю, як усі ті штуковини називаються. У мене є родич-будівельник, і, кажуть, непоганий, проте його лексикон бажає бути багатшим. Дуже вже скупа його професійна термінологія. Як не дивно, а порівняно з ним я – енциклопедист. У нього лише два слова, а я навів п'ять.
Поруч з нашою місією будівельники вдовбувалися у манхеттенський камінь. Там стояв паркан з величезним збільшувальним, на мою думку, склом. Ви могли спостерігати, як і на яку глибину закладається фундамент. Можливо, до рівня дна Гудзону. Там мав вирости хмарочос. Поки я закінчу писати книжку, він уже, мабуть, стоятиме. А книжки я, між іншим, пишу швидко. Читач це відчуває. Не поспіхом, уточнюю, а швидко.
Мене тільки одне дивує, куди американці дівають сміття під час будівництва. Невже пресують? За допомогою спецмашин. А тоді з того сміття видають пальне чи декоративні прикраси. Досі збагнути не можу. Секрет фірми.
І ще одне: здають будинок, і ніяких тріщин. І це на такій висоті. Жодного разу не бачив, щоб із п'ятдесяти дев'яти раптом стало сорок вісім. Аж сум бере...
Цегла тут, складається враження, на вагу золота, і її вам весь час хочеться попробувати, як золотий долар, на зуб.
Тридцять поверхів за дев'ять місяців з обідами й перекурами, щоправда, не дуже затяжними. Як на мене, дилетанта, – цикл повноцінної вагітності.
– Ось цього хмарочоса торік ще не було, – мовив водій. – Тут лежав смітник.
Тепер височить хмарочос із басейном на даху, З солярієм і пляжем. Можливо, там. ще й кафе, медпункт і одна-дві розважальні установи, які офіційно трохи не так називаються. Я там не був і цього стверджувати не стану. Можливо, там лише один-два павільйони з купальним асортиментом товарів. Це характерно для пляжів Америки. Щодо стоянки автомашин, то її, мабуть, нема. Якщо є якийсь майданчик, то він для вертольотів.
В ООН ми справді не запізнилися. Власне, я зайшов саме тоді, коли якийсь середнього зросту чолов'яга підходив до трибуни.
– Це хто? – запитав я.
Сусід коротко кинув:
– Міністр без портфеля.
Я поглянув на того міністра. Він справді був без портфеля. Я спочатку гадав, що він поставив його біля головної трибуни у залі засідань ООН. Оглянув трибуну. Там портфеля теж не було.
Міністр щось довго говорив. Я дивився на нього. Намагався вловити зміст його промови, але це давалося нелегко. Говорив він запально. Сильно жестикулював, і я подумав, що йому в ці хвилини той портфель справді ні до чого. Він так темпераментно розмахував руками, що мені подумалось: портфель він викинув ще перед ООН, і добре, між іншим, зробив.