Здається, що ні сім'ї в тебе, ні обов'язків. Додому йдеш лише переночувати. А буває, що й до ранку в преферанс граєш. І — ніякої від тебе помочі. Постоялець тут якийсь і все. Квартирант. Як у готель, на все готове приходиш переночувати. Так далі тривати не може! Он як...
— Та при чім тут, — кричу, — яки?.. Найшла з ким мене порівнювати!.. Та, може, як дикий, а я...
— От іменно, — перебиває мене дружина. — Якщо вже вчені яків приручили, то тебе, думаю, теж вдасться приручити.
От вам які результати широкого кругозору жінки!
Чули, куди загнула? Мене збирається одомашнювати, наче якусь дику тварину. Це вам не якась там дореволюційна Хівря чи Параска, що без усякої там науки пиляли свого Панька чи Солопія. Сучасна жінка, брат, за всіма правилами НОП діє. Себто пиляє свого ненаглядного чоловіченька.
Більше того, моя в самий інститут написала.
Ага, в отой самий, що в Якутії яків одомашнює. Написала, поділіться, мовляв, досвідом. Яків одомашнюєте, то, може, підкажете, як і чоловіка той...
Тижнів через два приходить лист із того інститута. Професорша якась написала... "Яків, — пише вона, — приручаємо успішно, піддаються вони доместикації. А щодо наших чоловіків — то не знаю, що вам і порадити. У самої відбився від дому. Доведеться, мабуть, розлучатися..."
Я аж духом ожив. А що, думаю, моя дорога, схопила облизня?.. Добре, думаю, що й науці ще не все під силу. Тож бо!.. А то бач розігналася: доместикація, одомашнення, приручення!.. Багато ти захотіла!..
Щоправда, мені звідтоді як чомусь почав снитися. Якийсь дивний як. Все біля своєї ячихи вертиться: сам пере, килими витрушує, ще й додому рано приходить. І — що дивно! — пивбар обминає. І навіть усю зарплату додому приносить. Одомашнили таки, виходить, бідолаху в тій Якутії!..
"Ладно, — думаю, — може, як і піддався одомашнюванню, бо ж несвідома тварина. Дикун! Що з нього візьмеш? А я все ж таки мужчина!
_________________________
"МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ..."
ВЕСЕЛА ПОВІСТЬ
про непутящого Цебрика та про справжнього фальшивого сетера, а також про шефа Пав-Пава, про Люську, яка не терпіла хімії, про тітку, котру на Півночі пригощали мерзлою рибою, а також про пісню (див. заголовок цієї повісті) "Ми підем, де трави похилі", та ще про дещо.
1
— Ох, Родіон, Родіон!..
— А я вже скоро тридцять років, як Родіон!..
— Та знаю... Тридцять скоро тобі стукне, а ти... — мати помовчала, ворушачи сухими, тонкими губами, ніби подумки перебирала увесь свій словниковий запас, але, певно, так і не знайшовши отого єдиного, отого вагомого, так доконче потрібного їй у цю хвилину слова, тільки рукою махнула, — ... всього-навсього Цебрик непутящий!..
— Як кажуть: і на тім спасибі, — ліниво озвався Цебрик, видраюючи власне підборіддя електробритвою "Харків-30". — От візьмемо для прикладу Гамлета. Батько в нього знаєш хто? Во!.. — Цебрик сам собі в дзеркало показав великий палець, котрий мав підкреслити всю значимість отого "во". — Тому й синок його Гамлет, знаєш ким став? Принцом датським. От! А я в Цебриків народився, то й сам... Цебрик. А хіба з таким допотопним прізвищем славетною особою станеш? Видатний Цебрик!.. Геніальний Цебрик!.. Правда, не звучить?..
— В інших так чомусь звучить, — заперечила мати. — Он небіж твого дядька теж Цебрик. А бач у війську аж до самого єфрейтора дослужився!
— Ну, знаєш, ма... Не кожен здатний на такі подвиги, — син весело підморгнув до свого відображення у дзеркалі. — А ми люди скромні, прості.
— Твій батько Данило Цебрик... — почала було мати, та син, як істинне дитя ентеерівського віку, безцеремонно її перебив:
— Чув, чув уже! Батько мій був людиною роботящою, шанованою. Майстром на всі руки. І скільки років на заводі працював, стільки й висів його, як ви кажете, патрет, на дошці Пошани... Так чи ні ви мені щодня вичитуєте про трудові успіхи мого предка?
— Пустомеля ти, пустомеля, і в кого ж ти тільки вдався? — мати хитала головою явно не зовсім весело. — Ні сім'ї в тебе, ні спеціальності. То там попрацює, то там... А це вже — сказати кому і то невдобно — посудомийкою став.
— Не посудомийкою, ма, а — лаборантом.
— Лаборант?! — сплеснула мати руками. — Ой-ой!.. Та що ж ти там хоч робиш? Посуд миєш!
— Не посуд, а — пробірки, — поправив син. — І не для чогось там, а для наукових цілей.
— Та що ж вони... борщ у тих пробірках варять?
— Еге, якби борщ, а то воду бовтають. Змішують воду з водою і бовтають. А потім виливають у раковину. Як каже наш шеф: науку рухають. А ось куди її рухають, вперед чи назад, то я вже не цікавився.
А мати знай своє: головою хитає.
— Ох, Цебрику, Цебрику...
— Та що ви, ма, причепилися до нашого з вами спільного прізвища? Воно, скажу вам, ще й нічого. От коли я в армії служив, то мене завжди старшина перед строєм хвалив. А товаришеві моєму, Василеві, завжди застереження робив... Що в тебе за хвамилія? — кричить бувало до Василя. — Го-ло-бо-родь-ко!.. Доки скажеш, так і в роті пересохне. От в Родіона хвамилія що треба: Цебрик! По-військовому звучить: Цебрик — два кроки вперед!.. Цебрик — два наряди поза чергою! А то — Го-ло-бо-родь-ко!
Цебрик, нарешті, закінчив голитися і з шумом видув з бритви зрізане волосся.
— Ось так, ма...
— Куди ж ти зібрався?
— Служба... — Цебрик, розглядаючи в дзеркалі своє кругле біляве обличчя з світлими невинними очима, зітхнув: — Ех, коли б не мішечки попід очима, то за сімнадцятилітнього зійшов би!
— Пити треба поменше, — дорікнула мати.
— Знаю, — одказав син. — Але я і так п'ю менше, як хочеться. Фінанси не дозволяють.
— Ох, ти горе моє!.. Яка ж у тебе служба в неділю?
— Вважайте, ма, громадське навантаження. Виконую особливе і дуже делікатне завдання свого шефа. — Цебрик солідно відкашлявся і, тикаючи пальцем у своє відображення у дзеркалі, повчально-велемовно (певно, копіюючи шефа) прорік: — Май на увазі, Цебрику: вимити по-справжньому брудну пробірку — це теж наука! Мистецтво! І — відповідальне, адже брудна, не досить ефективно вимита пробірка штовхає науку не вперед, а — назад. А правильно вимита пробірка теж штовхає науку. Тільки вже вперед. Тож і рухай вперед науку. Вдосконалюй майстерність, набувай досвіду, студіюй літературу і працюй над собою. І ні в якому разі не заспокоюйся на досягнутому. Тільки вперед! Застосовуй в своїй роботі нові, прогресивні методи. Затям: консерватизм у митті пробірок, — Цебрик похитав пальцем з боку в бік, — не-до-пу-сти-мий! І взагалі... кгм-кгм... — Цебрик з уявної склянки сьорбнув води, — будеш мене слухати, дивись, літ так через... ее... двадцять до старшого лаборанта дослужишся. І тобі єдиному довірятимуть... ее... особливі пробірки мити. Старайся! Служи!..
До матері повернувся.
— О-о!.. Чула, ма, яка у мене перспектива? Аж дух забиває, — і не можна було зрозуміти, жартує він чи серйозно. — Честь маю відкланятись для виконання спецзавдання шефа!..
2
Як уже читачі переконалися, мати називала свого Цебрика непутящим. Називала, але десь у душі (глибоко, звичайно), як і всі, між іншим, матері, вірила, що син у неї найкращий, ось тільки просто не везе йому, але не сьогодні-завтра фортуна повернеться до нього лицем, він схаменеться, візьметься за розум, одружиться, влаштується на путню роботу і тоді... Що буде тоді, мати гаразд, ще й не уявляла, але вірила: щось мусить змінитися. Та й пора вже: третій десяток її син розміняв, допоки ж ото колобродить, як неприкаяному?..
Працівники ж відділів кадрів, з якими мав справу Цебрик, дружно величали його літуном. І мали на те всі підстави, адже в трудовій книжці Р. Д. Цебрика зі сторінки на сторінку тяглися одноманітні сумні ряди: "Прийнятий... Звільнений..." І дати, дати, дати... Як ото на кладовищі.
В школі Цебрик непогано малював, оформляв стінгазети, стенди. І хоча десятирічку закінчив лише з двома п'ятірками (з малювання одна, а друга по фізкультурі), все ж відважно поїхав у Львів поступати в поліграфічний... Та виявилося, що малюванням він володів чисто шкільним, на інститут воно не тягло.
Повернувшись зі Львова, Цебрик з півроку гудів у якусь дудку в ресторанному оркестрі і під його дудку, як він хвастав, танцювали хіба ж такі типи! Але невдовзі та дудка йому остобісіла, він перейшов на барабан, завзято глушив у ресторані всіх клієнтів, аж доки не пробив у тому барабані дірку, за що й був вигнаний геть з оркестру. Але це було навіть на руку, бо від того триклятого барабана він і сам заледве чи не оглух.
На цьому барабанно-музикальна діяльність Цебрика й закінчилася. І він, з тиждень позакапувавши вуха борним спиртом, — від клятого барабана довго ще гули в голові джмелі — гайнув у світ широкий, в межах, звичайно, рідного міста.
І де він після того тільки не працював!
У театрі робітником сцени, в худфонді ґрунтував полотна для різних стендів та діаграм, у фірмі побутових послуг "Дружба", вантажником на якомусь підприємстві, робітником у "Гастрономі", був учнем слюсаря, їздовим у квітниковому господарстві і ще бозна-де і де був... Звідусіль дуже швидко розраховувався (за власним бажанням, звичайно) і шукав нового місця. Кожна робота, якою б вона не була, його цікавила, але тільки на півроку чи на рік, а потім він нудьгував, відчував потяг до мандрів (поки що в межах міста) і знову зривався на пошуки нового місця... Але чим далі, тим все важче й важче ставало знайти роботу. У відділах кадрів, гортаючи його трудову книжку з безкінечними рядками: "Прийнятий... Звільнений", тільки за голови хапалися: "Ну, знаєте!.. Немає в нас роботи. Одне місце було, але вже іншого взяли. І що б вам було раніше прийти... Жаль, жаль..."
Так Цебрик опинився у хімлабораторії науково-дослідного галузевого інституту на посаді молодшого лаборанта, чи то пак, на простій, звичайній, не науковій мові — мийником лабораторного посуду. На ту посаду — молодшого лаборанта — ніхто, крім пенсіонерів, не зазіхав, тож Цебрика взяли. Хоч і непутящий, літун, але ж і не пенсіонер, котрого аж ніяк не використаєш для особливих... гм-гм... делікатних доручень. А шефові потрібен був... ні, ні, не ад'ютант, шеф, слава богу, не генерал який (хоча, приміром, і генералом міг би бути запросто, адже що-що, а командувати він уміє, але доля поквапилась і зробила його завлабом), а так — молодий чоловік на похваті.