І я, і мій товариш, що з ним ви перед хвилиною говорили. Й я додумуюся, що крім нас двох, є ще тут, на салі, багато людей, що мають честь звати себе українцями.
Бородатий добродій не довіряв:
— Цікаве, дуже цікаве... Так ви, джентльмени, українці... А... чому ж ви тепер не на сцені?
Мр. Вілли Морріс задумався більш-менш на дві мінути, а потім відповів:
— Якби всі українці, яких після останньої статистики буде біля 45 мільйонів, хотіли приміститися на сцені Опери, то я маю деякі підстави сумніватися, чи це взагалі було б можливе...
Бородатий ірляндець рішив, мабуть, що тепер слід йому довше призадуматись... А мр. Вілли Морріс, що був активним членом "Об'єднання" й щирим патріотом, розпочав т. зв. "пропаганду між чужинцями". Почав її від найдогіднішої позиції, себто від безчисленних мільйонів.
— Так, сер, український народ великий, один з найбільших у світі. Він начисляє, сер, кругло 45 мільйонів, як не більше. Він має свою славну історію, свою, що так скажу, культуру, олл райт, культуру, літературу і таке інше. Україна — це край, один з найбільших в Европі. Її границі, сер, сягають від ріки Висли по Волгу і Кавказ, а від Чорного моря, аж по... по... тут, сер, я не маю під рукою мапи, на превеликий жаль... В кожному разі, це країна величезна, за це ручу вам словом чести.
Бородатий добродій мовчки слухав мр. Морріса, а його лагідні, дитячі очі ставали чимраз більше сумними. Далі він журливо склонив голову на груди:
— Даруйте, джентльмени, але мені так соромно, ви навіть не в силі уявити собі, як мені соромно, що я досі нічого не відав про ваш великий та могутній народ. Простіть, але я людина проста, робуча і, що так скажу, тільки згрубша отесана. Ціле своє нужденне життя, яке, додумуюсь, добіжить скоро до семої десятки, я тільки волочився світами. Скільки разів я об'їхав нашу землю, що, як сказав мені один вчений німець, є кругла, мов голяндський сир, того моя притуплена пам'ять вже не збагне, чому я, зрештою, не дивуюсь... І я був свято переконаний, що я, джентльмени, пізнав уже весь світ, всі закамарки, всі раси і народи. Та, як бачите, я грубо помилився. Мало бракувало і я був би попрощав на віки нашу гарну землицю, не додумуючись навіть, що на ній множаться люди, що так чудово співають! Господи!.. Сорок п'ять мільйонів!.. Я уявляю собі, якби так всі українці зібралися, приміром, на Сагарі й заспівали разом ту пісню з дзвонами... Святий Патрику! Ви не заперечите, джентльмени, що це був би концерт, якого ще світ не бачив!
Мр. Вілли Морріс поважно хитнув головою.
— Так, сер, зовсім правильно. Це був би справді небуденний концерт.
— І тому саме, я не можу простити собі свого неуцтва!.. Ні, не можу! — бідкався бородатий добродій.
— Я думаю, сер, що можете. Перед вами, міркую, ще не одна десятка літ, ви ще багато можете побачити й почути. Я навіть виправдую вас дещо, бо наш нарід під теперішню хвилину недержавний і про нього в світі аж надто не балакають...
Бородатий ірляндець став борзенько добувати вату з уха.
— Даруйте, сер, що ви сказали?!
Мр. Вілли Морріс понурив очі до долу.
— Так, сер, тепер по черзі треба нам засоромитись. Єс!.. Ми народ недержавний. Наша рідна країна простора та багата, медом-молоком текуча, але це молоко і той мід п'ють і лижуть любезні сусіди. А ми, українці, мусимо покидати рідний край і товктися по ваших майнах, рити тунелі в Аргентині й корчувати бразилійські праліси. Така наша доля горбата вже кілька соток літ!..
... Померкли світла, розкрилась занавіса й на сцені Метрополитан Опери знову залунала українська пісня. А бородатий айриш на 849-тім кріслі, слухаючи, міркував собі у лисім лобі: "Чому такий співучий, красний, великий, 45-мільйоновий народ має ще один поганий прикметник — недержавний?.. "
Земля благословить
(Пролог)
І.
Побілів від порохів позбиваний колесами цісарський гостинець, а пухка і їдка перина, що в ній грязюки по кістки, так само вперто і без милосердя припікає з-під споду підошви, як зверху липневий жар смалить зіпріле чоло.
Лінивий клапоть блакиті, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи, притолочив згори дві широбедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччі бурмотять сварливі ґедзі, з-під пороху несміливо пахне орішина.
Рожево-білява орішина.
Йду.
За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь понад фосою скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені — о, знову бебехнув сніп, щось там тріщить: може, то свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Шия мучиться у лещатах цивілізації, наче в обіймах боа-констріктора: еге, твердий ковнірець і краватка в цяточки. В'януть в'язи, мліють кістки від невинного клуночка і теки, напханої ґазетним барахлом. На долонях повискакували пухирі...
Тяжко!
Щось затяжко в цей млосний пополудень нести на собі вантаж двадцять другої "юної весни"... Ну так, юнак: каблукуваті, наче в емерита, плечі, заломані груди — усередині приграє фісгармонія, чоло, як зморщений пергамент, а до того в душі той полин... Гіркий полин!
Йду.
Лице шквариться на сонці, як на сковороді тонкий схаб. У скринях дудонить ротаційна машина, в ухах ще вариться, наче в чайнику люцифера, міський гул, лементують примхливі телефони: "Алло! Редакція?" Підстрижені верби і стовпи міняються в очах лавиною шпальт і титулів, а кожна ластівка репетує:
— Сенсаційні новини! Чи буде війна?
Боже! Череп мені тріскає! Млість б'є... Чути здохлятину: це мені в ногах з-під купи пороху відкинула мертву головку маленька пташка. Жовтавий животик, судорожно скоцюрблені лапки, а крильцята в такі самі цяточки, як моя краватка. Комашня колядує, добирається до очей-кораликів — бал...
Знову між житом цвенькнув серп, і свіжий сніп струсонув колосистою гривою. І тихо... Ятриться сонце у блакиті, як невтишений біль, занімів сп'янілий день.
Йду.
II.
Ця стежка...
Гадючка через фосу, між нивками.
Жито в хлопа, як білий гай. Наворусилось колосся, рій шорстких поцілунків обсів зболене чоло, а від тих пестощів мені так добре-добре. Йду, а білий гай дивується, розкладає раменами, синьоокі волошки наполошено розплющились: підемо під серп?.. Із мачків тихо линуть зів'ялі пелюстки — жива кров капле; кучеряві горошки лестяться до колін, а лепчиця з полетицею обтулюють чорні рани в лоні матінки-землі, що порозтріскалася від пестощів розгнузданого липня. З тих порепаних і засклеплених ран сунуть без кінця і міри якісь дивні лапаті й волохаті створіння, вовтузяться, рачкують поміж пирієм, чогось пнуться стеблинням угору і летять сторчака вниз... Руда пшениця наїжила вусики, торохтять стрибунці, мов скоростріли, чепурний льон кланяється у пояс борозні, ячмінь заснув, як парубок під грушкою в неділю... Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором джмеликів. Житня стерня зазеленіла рясно, не визбирані колосочки, на стежці розсипалось молоде зерно... Стоять чубаті полукіпки. Під межею забув хтось полив'яний дзбанок...
— Дай Боже щастя!
— Дякую, дай... А то ти?!
Дов'язував жито на нивчині. Якраз крутив перевесло, а зерно сипалося з-під пальців, як з-під трибів. Був босий, роздягнений. У волоссі срібло й остюки. Дужі груди розхристані, сорочка, як хлющ. Загорів од сонця, чоло в перлах краплистих і жарких. З ясних очей — теплий-теплий привіт.
Батько!
— Ади, і жнець, і в'язальник! А я тут прію і мордуюся... Го-го, пан уже у відпустці? В сам час трапив, на жнива!
Цілує мене в розпалене, мов жар, чоло — такий шорсткий цей цілунок, як дотик житнього колосся, і такий ласкавий. Чую, як б'є з нього дивна міць, бухає тепло — тепло землі, зачмеленої сонцем і пахощами сніжно-білих гречок. Довго держу в долонях батькову жилаву руку, порепану, потріскану, як самий чорнозем, із мозолями на щиколотках та кривавими задирками на обдертих пальцях.
Так дивно: здається мені — як лише випущу з рук ту сильну жменю, так усе піде ходором, усе провалиться в якусь безодню...
— Ов, ти щось марний... Може, тобі повітря бракує? Може, ти їсти не годен?.. О, їж, небоже, пакуй, що дають, на силу! Як будеш їсти і будеш пити, то будеш жити. Ти диви на мене: шістдесят на карку, одною ногою уже туди наставився, а ще роблю! А ти що? Гей хрущ... Позеленів...
А потім крадькома — налякано, притишено:
— Може, ти хорий?
Сміюся:
— Але ж ні, не бійтеся...
Батько кладе на стерню два снопи з буйними шелестячими чубами.
— Сідай.
Обсипається золото з неба, як зерно з перестоялого жита.
Навкруги — сіменаті ниви легіт колише, жебонять оси на межі, паленіє кущ терену, сохне кривавник. Батько добув з-під корчика писаний дзбанок, з якого пруть навтікача зозульки і мурашки, та байду разового хліба. До м'якушки прилипли білі пелюстки ромену.
— Може, покушаєш нашого торта, хе-хе!
Регочемо обидва. П'ю теплу воду з глиняного дзбаняти, жую чорний макух із відсталою на три цалі шкіркою, тулюся до китиць з колосся і волошок, вдихаю аромат свіжої стерні, п'янію від нього, немов від чаду... Легко мені — чарівна снага вливається у кров, вона вже не вариться, як у пеклі смола, а пливе спокійно, наче розлога річка лугами. Розпростуються згорблені плечі, у грудях розлив хтось животворний бальзам. Сонце таке ласкаве, голубе небо сміється до мене, як очі любої дівчини. А я голосно жвакаю насущний, що ліпиться до зубів, гей карук, і також сміюся до сонця, до червоних маків, до крикливих костогризів на самітній яблуні серед поля. А мій сивий і дужий батько сидить поруч і не зводить з мене своїх добрих очей. Показую йому пухирі на руках від клунка і теки, а він аж качається з реготу.
— Ха-ха! Ото хлоп! Що такі руки варті? Навіть пироги ліпити нездалі...
Із-за пазухи випало батькові кілька стручків гороху.
— А бодай-га... Я тому малому гунцвотові вирвав. Най мале тішиться.
— Василькові? Я йому щось тут маю. Чоколяду...
— Пхі, ще що... Чоколяду! Аби був купив фунт солі, бо нема...
Стурбовано схилив чоло, скаржився... Але зараз похопився, заговорив:
— А за війну там не чути?
— Чути, — кажу розсіяно.
— Ге, тре братися до роботи.