Все це підводні звуки: гнусяві, гаркаві, пирскаві, бульбуляві, подібні до укання, акання, мукання, викання тощо.
Треба сказати, що ці довготелесі істоти сприйняли моє звернення терпеливо і чемно.
– Так і є, що боги говорять по-нашому, – гордо заявила одна самичка. – Наша мова це не якесь там пискання устриць.
Я їм розповів про людей. Я з'ясував, що людство ділиться на табуни-держави. Взагалі китоловство вже скасоване. Є міжнародна угода. Але є ще такі табуни, які винятково продовжують нищівну діяльність. Щоб не прийшов кінець світу, треба пильнувати людей, а не якусь там вигадану греблю. Я навчив китів, як пізнавати китобійні судна. Китолови мають радар.
– Радар! Радар! Ми теж маємо радар!
Під водою кити весь час перегукуються. Просуваючись у мряці океану, кит ніколи не вдаряється об скелі. Чоловік у темряві своєї кімнати обов'язково нарветься на двері. Кит ніколи.
– Отож, – сказав я, – при появі китобійного радару треба розсипатися на всі боки і пірнати глибоко. Збільшені кошти улову відохотять людей від полювання на китів.
Різдво, 5 років пізніше...
Винищування китів припинилося. Навіть про самогубство більше не чути.
Я налагодив регулярну зустріч із китами. Працюю над антологією китячої лірики. У них усна творчість досягла нечуваних вершин. Зокрема пригодницькі, піторескні думи. Такий твір виконується речитативом під супровід двох-трьох басів, які пускають ритмічні, безперервні звуки, подібні до аборигенського діджеріду.
"Нові Дні" № 12, 1991 р.
_________________________
В ЄДНОСТІ СИЛА
Євгеніка
У 21-му столітті галерейне приміщення сіднейської Вежі Сентерпойнт зайняла Головна Кватира непроханих космічних гостей. Вони висадили в вікні дірку, щоб легше було залітати й вилітати. Їхні чоловіки мали крила. А безкриле жіноцтво вживало летюче приладдя, подібне до мітли.
Нові господарі часто влаштовували облави на людей. Вилами звалювали жертву на землю. Відкидали старих і худих, а молодих і товстих привозили у Вежу і тут тримали, аж поки не приходив шабаш. Тоді полонені зникали безслідно.
Втікти від цих зайд було неможливо. Якщо дивитися із Вежі вниз, люди стають крапками, а машини на вулицях збігаються до іграшкового розміру. І все ж школяр Террі-Тарас, коли його теж ув'язнили, негайно почав обдумувати фантастичний план втечі.
Громадяни тієї доби носили на шиї медальйон у формі тризуба. Електронний посилювач мислення. Як окуляри підкріплюють людський зір, так цей пристрій допомагав краще "варити головою".
З таким тризубом твоя мама не забуває більше ключі в авті. А ти дістаєш університетське деґрі за один рік, замість трьох.
Мало того, медальйон пробуджує ніші зариті таланти. Ти навчаєшся, як думкою рухати речі або спиняти їхній хід на відстані. В науці це зветься телекінез.
Дома Тарас уже не раз робив вправи.
Отак, лежать на столі вареники. Хлопець мислено наказує одному знятися й летіти. За якусь хвилину цей смачний витвір бабусиних рук пірнає в сметану, а тоді прямує Тарасові до рота.
Перші кроки, ясно, не завжди вдалі. Часом вареник вліпить тобі в око. Але, як каже бабуня, наполегливість приносить удосконалення. І після якої сотні вареників Тарас осягнув майстерність.
Тепер, у ворожому полоні, юнак має намір вжити цю техніку для порятунку людства.
Зграйка зайд вилетіла з Вежі і подалася в напрямку Синіх гір. При в'язнях залишився один рудий вартовий. Він поклав вила на стіл, а сам пішов ритися в холодильнику.
Тарас гукнув до інших полонених:
– Як я дам знак, будемо думати разом і про одне!
В'язні відповіли кивком голови.
Тарас подивився на вила і наказав їм мислено викинутися за вікно. Так, наче це був вареник.
Рудий зайда обернувся саме вчасно, щоб з подивом засвідчити, як його зброя втікає від нього в дірку.
Деякі люди запевняють, що тварини не показують почуття на лиці. Правда, трудно дати цим космічним істотам дефініцію: людина чи тварина. Виявляється, що за доісторичних днів вони вже раз відвідували Землю і збереглися в людській пам'яті як чорти й відьми! Ця теорія звучить переконливо: не могли ж люди висмоктати з пальця таку багату, детальну та уніформну традицію про служителів диявола.
Вартовий кинувся услід за вилами, щоб схопити їх. Але вони вже летіли з Вежі додолу.
Зайда стрибнув у розбите вікно, аж його хвіст брязнув по шибці. Завзято замахав крилами, щоб удержатися в повітрі.
Це й був той момент, що на нього чекав Тарас.
– Ану, друзі! Загальмуймо його крила! – гукнув.
Всі однодумці поринули в мислі. Тут вживається нове значення слова "однодумці" – люди, які шлють у медальйон спільний наказ. В єдності сила! Це одностайне мислення було надзвичайно потужним. Крила вартового раптом заклякли в русі, як паралізовані. Він зойкнув. Крутнувся на місці, подався вниз під силою тяжіння Землі. Цей зайда розбився на шматочки й розлетівся на всі бочки.
А на Вежі Тарас і інші в'язні, раді своїй перемозі, торкалися один одного долонями, як то роблять волейболісти після влучного голу.
Цією успішною сутичкою розпочалося загальне визволення від космічної навали. Ворог не міг устояти проти спільного мислення. Скоро вже дідькове кодло сіло у свою ракету і назавжди покинуло Земну кулю.
"Нові Дні" № 11-12, 1992 р.
_______________________
ПРАВОПОРЯДОК У ДІЯСПОРІ
Оповідання
Прийде час, коли всі держави світу матимуть один писаний закон. А покищо кожна орудує своїм власним. І часто жителі такого правопорядку думають, що він зобов'язує їх лише в одній країні.
Прибувши до Австралії, Іван Сила працював за контрактом. Робота одноманітна, нудна, душогубна.
– Ніщо не є вічним! – утішав себе чоловік. – Закінчу контракт, запишуся до університету.
Та ось настав довгожданий час, а Іван все ще не брався до науки. Десь загубилася посвідка про попередню освіту. Німецький "Штудентенбух" з підписами професорів. Пізніше виявилося, що його украв в переходовому таборі Іванів приятель Гаррі Шульце.
Всім відомо, що німці – чесний народ. В Німеччині обабіч шляху дозрівають яблука, і ніхто їх не краде. Жителі поважають закони своєї країни. Гаррі Шульце був одним із них, але він мав таку думку, що правопорядок Німеччини є "Nur für Deutsche". А речі поза Німеччиною можна "борген, організірен і клавен", цебто присвоювати. Що він і зробив з Івановим "Штудентенбух"-ом. По-солдатському.
Поки Ґетінгенський університет прислав копію, Іванова заява спізнилася на цілий навчальний рік. Але щастя усміхнулося наступного року. Під кінець з Івана Сили вийшов добрий учитель. Сьогодні цей трудолюб уже постарів, сів на пенсію і гойдається собі в кріслі.
Зате із фальшивим приятелем сталося щось несподіване.
Гаррі Шульце, високий і блідий гольштайнер, відмахав свій контракт на довбанні тунелю в австралійських альпах.
Це тоді нетерпляча Ґерда пише з Німеччини, що більше чекати не може, що їде услід.
На вигляд Ґерда – не міс Всесвіт. Але вона дівчина порядна, чепурна, студентка теології. Ти будеш всесвітньою ґавою, якщо пропустиш Ґерду крізь пальці.
– Приїжджай, скарбе! Приїжджай! – відповідає Гаррі на її листа. – В порівнянні з повоєнною Німеччиною Австралія — це Божий рай на землі. Мені тут пропонують учительський вишкіл. Я йду в науку.
Гаррі добре знає, що Ґерда соціяльно-чутлива. Він особисто був би задоволений і далі тягатися чорноробом по альпах. Але вона хоче мати чоловіка з "білим коміром", не "синім". Навіть на відстані ця маленька особа вже перебирає ролю західної жінки – заохочувати чоловіка до прогресу.
Отож, доки "лібхен" їде морем, Гаррі подає заяву і виповнює формуляри.
Він дуже хоче, щоб йому присудили стипендію. Намагається справити добре враження. Виймає з украденого "Штудентенбух"-а сторінки і вкладає їх у свій. З цього виходить товстеньке свідоцтво про університетську освіту. Хай там, у коледжі, скажуть: "Цей німець має високе Ай К'ю". Мине декілька років, і його, може, теж запросять на викладача. І Гаррі уявляє собі, як Ґерда сяятиме гордістю за свого мужа.
Великий океанський корабель нарешті прибув до сіднейського порту. Із зграйкою наречених на берег ступила Ґерда. Там уже стояв Гаррі з букетом червоних квітів. Молодята розписалися і відсвяткували шлюб у французькому ресторані. Ґерда послала матері листа про розкішне бомб глясе.
Скоро вчительський коледж повідомляє містера Гаррі Шульце, що стипендію затверджено. Гаррі дуже радий. Але на одну мить він замислюється. В тому ж листі його викликають, щоб з'ясував дещо у своїх паперах.
Співчутлива Ґерда питає:
– Якісь труднощі?
Гаррі вдає безжурного.
– Но проблем! – каже, а про себе збентежено думає: – Чи це не "Штудентенбух"?
Справа в тому, що в нього почерк вугластий, готичний. А Іван Сила має слов'янський, заокруглений. Гаррі боїться, що навіть такі "хомути" як урядовці помітять різницю і, дивись, почнуть розпитувати.
Не хотілося, щоб Ґерда довідалася про крадіжку. За короткий час на чужині вона ще не виробила в собі ставлення "Nur für uns". На її думку, отак, як ти украв, то украв. Закон каже, що ти злодій. А може психічно-хворий. О, ні! Ґердина участь тут йому потрібна як дірка в голові.
Гаррі пішов до коледжу. В офісі скоро все вияснилося.
– Ваша метрика подає Ганнінг Шульце, але ви підписуєтеся як Гаррі Шульце. Чому? – спитав урядовець.
Гаррі усміхнувся.
– Ім'я Ганнінг нордійське, – пояснив. – В Австралії такого нема. Тут жителі за звичкою скорочувати зроблять з Ганнінга Гані. А це, ясно, означає мед, "експрешон ов індірмент", вираз ласки. Уявіть себе на моєму місці, коли австралійський робітник гукає: "Гей, Гані! А йди-но сюди!" Може бути незручно. Ось чому, їдучи до Австралії, я перемінив Ганнінг на Гаррі.
Вся справа звучала як анекдот, і службовець засміявся.
– Ну, почекайте, я вистукаю це на машинці. Вам потрібний афідавіт, – сказав.
Гаррі чекав.
Від кінця війни він не міг знайти притулку. Щось його гнало з одного місця на інше. Навіть дома університетські студії покинув через фінансові труднощі. В Австралії повезло. Тут йому дають безкоштовну освіту.
Урядовець повернувся з паперами.