— Тільки неодмінно разом. Ти вже замов за мене слівце у штабі.
— Без тебе — ні кроку, — плеснув його по плечу Микола і, помовчавши трохи, додав: — Якщо тільки встигнемо.
* * *
Головний партизанський табір містився у великій кам'яній виробці, що нагадувала при світлі вогнища велетенську печеру. Взагалі партизани мешкали по навколишніх виробках — невеличких, тепліших, а сюди сходилися посидіти біля вогнища, погомоніти, поділитися новинами. Тут відбувалися загальні збори і наради, слухали інформацію про події на фронті. Поруч, у трохи меншому "залі", розташувався штаб, а за ним — криниця. Саме над табором був невеличкий степовий хутірець. Господар, у дворі якого була ця криниця, став партизанським зв'язковим і розвідником. Записки з донесенням він клав у відро, і партизани, які чергували біля криниці, у призначений час виймали з стіни кілька каменів і перехоплювали відро. У той же спосіб зв'язковий одержував завдання партизанського штабу.
Повернувшись із розвідки, Роман Гонтар і моряк одразу прийшли сюди, до головного табору. Роман залишився біля вогнища, де вже сиділо кілька партизанів, а Микола пішов доповідати командирові. Тепер хлопчина з нетерпінням чекав його повернення.
— Що там чути? — неголосно запитав Омелян Пилипович, літній, ще досить міцний чолов'яга, біля якого присів Роман. Омелян Пилипович ковалював у їхньому селі, проте до війни хлопець майже не був знайомий з ним. Тільки й того, що часто бачив, як коваль проходить повз їхній двір: опасистий, дужий і завжди насуплений, мовчазний. Тут, у загоні, говіркішим коваль не став, але все-таки намагався триматись односельчан, особливо Романового батька, з яким, здається, подружив.
— Нічого особливого, — ухильно відповів Роман. Розвідник не мав права повідомляти ніяких новин, поки не доповість командирові. Такий був порядок, і порушити його Роман не міг.
— А батько твій у місто пішов. На зв'язок.
— Давно? — стурбовано запитав хлопець.
— Та щойно. Удвох з Федулою. На світанку мають вийти на Молдаванці. З кошиками, ніби на базар зібралися.
Роман кивнув. Він знав цю батькову роль селянина, що вирушає з приміського села на базар. Кошик, якесь ганчір'я і кілька яєць зверху. На продаж. Перший такий вихід "на базар" вони зробили удвох і ледве врятувалися під час облави. Після цього випадку командир не дозволяв батькові брати його з собою. Мабуть, не хотів, щоб родина втратила їх обох одразу.
Сам Роман з радістю ішов на будь-яке завдання, та коли на поверхню вирушав батько — страшенно хвилювався. Хлопець був певен, що зуміє викрутитись у будь-якій ситуації, і досі це йому справді вдавалося. Інша річ батько... Тому зараз, сидячи біля вогнища і слухаючи пісню, яку неголосно вели кілька партизанів, він уявляв собі, як батько мандрує до найдальшого поста, щоб перечекати там до ранку, а потім вийти через підвал якогось зруйнованого будинку у місто. Цим ходом вони теж користувалися рідко, адже в руїнах завжди могла чатувати засідка. Але іншого виходу не було. І тому батько змушений буде важити життям. А в місті знову йтиме вулицями, де на кожному кроці або патруль, або таємні агенти. Самотній, беззбройний, стомлений безсонною ніччю, його добрий, лагідний батько... І якщо батька схоплять, то ні він, син його, ані хто інший не зможе йому допомогти.
— Знову журишся? — пролунав за спиною веселий голос Оста— шенка. Для цього моряка ніби й не існувало ні війни, ні гнітючого підземелля. Завжди веселий, завжди збуджений, завжди у гуморі. З ним, звичайно, легко, проте й сам він іноді здається легковажним. А хлопчина вже звик до мовчазних. Таких, як коваль, як батько, як майже всі, хто сидить зараз біля вогнища. Та водночас намагався походити саме на Осташенка.
-Що, є наказ? Вирушаємо? — підвівся Роман.
— Ну, не так швидко. Перепочинь.
— Відмовив, значить, — розчаровано розвів руками Роман.
— Не панікуй. Ходімо до кубрика. Поговоримо. Порадимося.
— Ага, все-таки дозволив! — зрадів Роман, відчуваючи, що матрос просто хоче пожартувати.
— Нетерплячий ти чоловік, Романе. Боцманом тобі не бути — це точно. І взагалі: за що я тебе так поважаю, що беру з собою у розвідку?
— У розвідку я ходжу сам, — відповів Роман. — Ще й тебе доводиться охороняти. Щоб не вкрали.
— Ну, ну... — примирливо торкнувся його плеча Микола. — Це тобі не оперний театр, трагедій тут не виспівують. Перед світанком ідемо по парашутистку. І визволимо — слово дав командирові. Як назвемо операцію?
— Не знаю, — стенув плечима Роман. Але одразу ж додав: — Може, так і назвемо: "Марія"?
— О! — звів палець угору Микола. — Операція "Марія"! Звучить навіть для історії військового мистецтва. Візьмемо з собою чотирьох бійців, і я сам проводжатиму цю красуню сюди, як під вінець. Але от як бути з тим поліцаєм?
— Убити, — рішуче мовив Роман.
— Убити? — хмикнув матрос. — Убити й дурень зуміє. А я вже трохи розпитав про цього "краба". Стерво він страшенне. Раху— ночок за ним мається величенький і весь у кривавих плямах. Ще й допитувався у бабусі, чи не має зв'язку з партизанами. Одно з двох: або хоче продати нас усіх, або врятувати свою шкуру, коли прийдуть наші. Думає, прийде Червона Армія, а я, тепленький і свіженький, виходжу з катакомб і кидаюся в обійми прокурора. Прийми і приголуб героя-підпільника. Отакий чортів краб!
— Якщо вже так хоче побачитися з партизанами, то давай приведемо тепленькою й свіженького.
— Отож-бо й воно, — погодився матрос. — Але це не просто: привести такого кабанця сюди, щоб жоден пес у селі не гавкнув, жоден поліцай не сполошився. А до ранку він ще може викликати й підмогу.
Було за північ, коли Роман Гонтар і Микола Осташенко нарешті склали план операції "Марія" і визначили, хто з бійців повинен взяти в ній участь. Рада ця тривала вже у невеличкій печері, в якій розташувалися тільки вони утрьох — Микола, Роман та Миколин товариш Василь Жумайло, — і яку Микола вперто називав кубриком. Вхід до неї було завішано ковдрою. Троє нар. На стінах — вирізки з журналів, саморобна вішалка, піраміда для зброї. Так, це був справжнісінький кубрик. І вони підтримували у ньому морський порядок.
У цьому кубрику й зібрався перед світанком їхній невеличкий загін, щоб вирушити на операцію.
* * *
На світанку шестеро партизанів, яких очолював Микола Осташенко, залягли у вибалку біля села. Звідси вже видно було руїни церкви, а далі, за верховіттям дерев, мріли черепичні дахи будинків, в одному з яких жив той поліцай — Довбань.
— Ще раз нагадую план наших дій, — мовив матрос, поглядаючи на багряні світанкові хмари, що спалахнули на небокраї. — Треба непомітно пройти повз ці руїни і прокрастися садками до ставка; звідти берегом дістатися до старого млина. Там ми залягаємо, а Рома й Жмайло ідуть на садибу до поліцая у розвідку. Далі діятимемо за обставинами. Ніякого шуму, на патруль не нападати, нехай поки що дихають. А ти, Ромо, головне, з'ясуй, яка там біля того сарая охорона і взагалі чи є там Марія. Якщо раптом почуєте біля млина стрілянину — дійте самі. Як зможете. Але це так — про всяк випадок.
Роман мовчки кивнув. Йому сподобалося, що Осташенко звертається саме до нього, підкреслюючи, що має його за старшого, а головне — досвідченішого.
— Якщо станеться щось непередбачене уже по тому, як ми визволимо Марію, Машканов і Свириденко кладуть її на ноші, бо йти сама вона навряд чи зможе, і відходять. Усі інші — прикривають. Стояти на смерть. До входу в катакомби ворогів не приводити. Бо тоді його замінують ще й виставлять засідку. А рацію візьмеш ти, Жумайло. Тільки обережно. Ти ж розвертаєшся, як ведмідь на манежі.
— Не хвилюйся, флот, — пробасив Жумайло, широченний у плечах і майже двометрового зросту чолов'яга, який щось із двадцять років пропрацював у порту вантажником. Роман уже знав, що під час евакуації наших військ з Одеси Жумайло був в ополченському загоні прикриття. Із загону їх лишилося тоді троє й усі поранені. Врятувалися вони лише тому, що неподалік їхніх окопів виявився вхід у катакомби. Майже півроку так, утрьох, вони й партизанили, аж поки не зв'язалися з загоном. Щоправда, жартують, ніби комендант загону умовляв командира не приймати вантажника: "Ти тільки глянь на нього. Це ж ведмідь. Він же на сніданок з'їсть дводенну норму загону ще й добавки попросить". З побоювань коменданта тоді посміялися, а прізвисько за Жумайлом так і лишилося.
Десь за півгодини загін був уже біля млина, а Роман Гонтар і Жумайло вирушили до садиби Довбаня.
— Як ти думаєш, чому він, гад цей, все-таки зачинив радистку у своєму сараї, а не одвіз одразу ж у своє гестапо чи ще там кудись? — запитав Жумайло, коли після кількох перебіжок вони нарешті продерлися через живопліт яким було обсаджено город Довбаня.
— Боявся виїжджати на ніч. А тут, мабуть, сам допитував. Хоче вивідати усе, а тоді вже продати. Якнайдорожче.
— Моряк теж так вважає?
— Теж. Але що там насправді задумав цей поліцай — не знає ніхто.
— Скупий він чоловік, цей Довбань, — буркнув Жумайло. — І це його погубить. Людськими долями торгувати не варто.
Роман мовчки кивнув. Вони були в розвідці, а тут він звик мовчати.
Колись, тільки-но він прийшов у загін, у ньому воював справжній розвідник, фронтовий старшина Ващук. Десь за Дністром він, поранений, попав у полон, але втік, уночі переплив Дністер і пробився до Холодної Балки, де в нього жили родичі. Вони й показали шлях до катакомб. Романа теж одразу призначили у відділення розвідки, і Ващук був його першим учителем. Вечорами, а іноді навіть удень, вони виходили з катакомб, і старшина навчав його усім премудрощам розвідки: підкрадатися до вартового, нападати, зв'язувати "язика", маскуватися в степу, володіти багнетом. Перша заповідь, яку лишив тоді Ващук, — у розвідці треба заніміти. І Роман свято дотримувався її. Він не раз ходив у розвідку з Ващуком і переконався, що той "розмовляє" тільки жестами. Пішли, стій, небезпека, лягай, вогонь... Один жест заміняв у нього цілі фрази.
Місяць тому Ващук не повернувся з міста. Потім у загоні дізналися, що на околиці його оточили, і розвідник підірвав себе "лимонкою", яку підібрав, ще втікаючи з полону, і з якою ніколи не розлучався.
Так, Ващук... Скількох чудових людей пізнав він, Роман Гонтар, за ці два роки війни! Чи зуміє пам'ятати їх усіх? Чи збереже в пам'яті їхні образи, слова, усмішки?..
— Чуєш? — раптом смикнув його за рукав Жумайло.