Часто виступаючи як свідок прокуратора на процесах проти ОУН, він появлявся в судовій залі на Баторого вулиці надутий, як бальон 5-ий номер, напахчений парфумами, з блискучою колекцією орденів на грудях, залюбки пописувався знанням секретів підпільних організацій і своїм познаняцьким акцентом.
От, може, й тепер захотілося йому зробити один з таких театральних жестів на очах принагідної авдиторії, перед арештантами та їх охороною, заграти ролю "гуманного" поліциста з людяним серцем.
Він змірив пана Макса, як гуцул смереку, і погірдливо спитав:
—Ну, а знаєте хоч, у котрій камері ви лишили ту вашу камізольку?
—Та чому не знаю,— відповів пан Макс,— у 31-ій камері, на другому поверсі.
—Ну, то бігом-марш по камізольку, але то пьорунем, бо ми не будемо тут на вас чекати, ха-ха-ха!
Зареготався сам і підморгнув до хатраків, що зараз підтримали його дружнім хором.
—Може, котрийсь з панів пофатиґується за тим академіком, щоб він там не заблудив?— весело звернувся пан комісар до хатраків.
—Я піду,— виступив з гурта на охотника колишній поліційний аґент, а тепер інспектор Базилі Коґут…
В першій опалі пан Макс не запримітив, якого він дістав ангела-хранителя, рушив з копита по сходах, щоб мерщій дорватися до камізольки. Аж на коридорі першого поверху почув за собою астматичний віддих і короткі, приспішені крочки давнього доброго знайомого з Богданівки.
—Помалу, пане Максю, помалу!— сопів іззаду пан інспектор.— Не пхайтеся поперед батька в пекло, так? Так.
В цьому "не пхайтеся поперед батька в пекло", в самому тембрі голосу пана Коґута забреніли якісь такі нотки та вібрації, що веліли панові Максові оглянутись, сповільнити темп і дещо призадуматись над утаєним змістом і символікою народніх прислів'їв…
Вже звільна, не кваплячись, зайшов на 31-у камеру, одягнув камізольку, яка, звичайна річ, не ошпарила теплом промерзлого політв'язня. Шукаючи чогось теплішого, пан Макс надибав бляшанку з недопитою порцією кави і жадібно припав до неї посинілими губами.
—О-о, смачного, пане Максю! Ви, бачу, кінчаєте перерваний сніданок?
Пан інспектор Коґут не набагато, зрештою, і змінившись з тих часів, коли ще був на Богданівці просто аґентом Коґутом, стояв на порозі камери з парасолькою під пахвою, з підкоченою на дощ одною штанкою, хитро-загадково посміхався й лускав американські горішки.
Короткий момент-хвилинку стояли вони отак, один навпроти одного, пан Макс із бляшанкою кави в руках, а пан Коґут з торбинкою горіхів, і зосереджено вдивлялися один одному в вічі…
—Здається, там, надолі, чекають на мене?— тихо промовив нарешті мій неоцінений пан інструктор.
—О-о! Так, так!— спохватився, ніби знечев'я пригадав собі цей факт пан інспектор Коґут.— Ну, як чекають, то, хіба, підемо, так? Так.
Вийшли на довгий, порожній коридор з відкритими чорними пащами камер, з незаметеною ще кам'яною долівкою, що на ній порозтрушувано солому з сінників, порозхлюпувано воду чи каву. Пан Коґут якось ніби в замисленні глянув у вікно, що виходило з коридору на вулицю Льва Сапіги. По шибках почав сікти скісний кусливий дощ.
—О-о, вже й дощик накрапає!— похитав головою.
—Гм, неприємно в таку погоду вибиратись козакові в далеку дорогу, в незнане… Гм-гм. А подивимось, що вони там роблять, чекають на нас чи ні?
Мій неоцінений пан інструктор теж мимоволі зігнув свою довгу фігуру, притулив лице до шибки — і побачив унизу, на вулиці, сцену, яку потім часто згадував у своїх споминах з деяким хвилюванням.
…З мокрого туману, з сіризни листопадового ранку над'їхала раптом з вулиці Коперника довга чорна лімузина. Вискочив шофер в уніформі, услужливо відкрив дверцята машини, з якої вийшли три достойники: два цивільні і один у жандармській формі, з медалями, шнурками, лямпасами. Вся кінна, наколесна і пішоходна поліція витягнулась наструнко. З мотоцикла бистро викарабкався пан комісар, помаршував, вибиваючи закаблуками, до машини, відсалютував і склав короткий рапорт.
Достойник у жандармській формі махнув недбало рукою, подивився на годинник, цивільні панове зробили те саме, і всі три нараз, без одного слова, тільки кивком голови дали панові комісареві якийсь знак.
Той знову відсалютував, обернувся рвучко на п'яті, заверещав щось на цілу морду, поліція підірвалась, як вражена громом, тайняки поскакали один за одним до грузовиків, вкритих брезентом і навантажених уже хлопцями, заграли мотори, затріщали мотоцикли, і вся кавалькада з шумом, лоскотом і тріскотінням помчала вгору вулицею Льва Сапіги, в напрямку Головного Двірця.
Чорна лімузина з достойниками легко, безшелесно обернулась під будинком жандармерії і поїхала собі вниз, вулицею Коперника. За нею почвалали поліцаї на конях. Під будинком стало тихо, порожньо, все якось так швидко зникло, щезло, немовби розплилося в тумані або в примарному сні.
Пан Макс аж протер собі очі, а потім імлу на шибці, не довіряючи сам собі. Зчудовано витріщився на пана інспектора Коґута:
—А то що?.. Поїхали?— спитав.
—Та ж бачите, що поїхали!— стиснув плечима пан інспектор і якось подразнено відсунув шпіцом парасольки свій чорний габік на потилицю.— Казав же вам пан комісар, що не буде на вас чекати, так? Так. Ви тут щось задовго вовтузились з тою камізолькою! Гм! Що ж мені тепер з вами робити, сиротою нещасним? Треба буде вас десь притулити.
Зійшли по сходах на партер, до службової кімнати, де за столом дижурного сидів лисавий пшодовнік з підпухлими червоними очима, гейби був після тяжкої пиятики.
—Сташку,— сказав до нього пан Коґут,— цього ґаґатка (повзав на пана Макса) залишили, і я забираю його на Яховича.
Пшодовнік широчезно позіхнув і махнув головою, мовляв, 'а веди собі його і в трястя, і в чорне озеро.
Пан Макс під опікою пана Коґута вийшов на світ Божий.
Дощ тільки дрібно накрапав, мокрий туман порозсувався трохи поміж будинками і дахами, над Цитаделею показалася латочка блідого неба. На вежі костелу св.Марії Магдалини вибила сьома година.
—Реґулямін ніби наказує закувати вам руки,— сказав пан Коґут, розпускаючи парасолю,— але я гадаю, що ви не зробите мені і собі збитка та й не звієте по дорозі?
—Не звію, бо сили не маю тікати,— пробурмотів мій неоцінений пан інструктор.— Що воно за мара? Недовго сидів, всього три доби, а почуваюся такий змотлошений, як сучий син. І страшенно хочеться спати.
—Не журіться, в Бриґідках виспитесь досхочу,— потішив його пан Коґут. Вуличкою Кляйновського звернули в Поєзуїтський город. Високі голі каштани стояли й шуміли в похмурій задумі осени, до ніг ліпилася глинчаста земля і гниле листя, що пахло влежалими, а ще не теребленими горіхами. Купи кавок перескакували чорними плахтами з дерева на дерево і наповняли пустий в ранішній порі парк невгомонним гамором.
І дивним смутком.
Чи то від пахощів збутвілого листя, чи від хлюпання рідкого болота під ногами, чи від каркання кавок над головою, чи від чого іншого, на душу мого пана інструктора налягла чорна мелянхолія… Йшов, звісивши голову, високий та худий, мов смерть, зарослий, неголений, в смішній прикороткій кацабайці, нагадуючи потрохи страхопуда на відпустці.
Пан Коґут ледве поспівав за ним маленькими ніжками ямника.
—Гов! Гов!— сказав, задихавшись, як підпалена коняка.— Ви то розпустили крок на півкілометра і хочете, щоб я, старший чоловік, що йде за два роки на емеритуру, дотримував вам темпа? Стривайте! Може закуримо, га?
—Ой, дуже радо!— щиро зрадів пан Макс.
—Ну, то файно. Потримайте мені парасолю.
Пан інспектор Коґут витягнув коробку "дамських", почастував арештанта цигаркою ще й сам засвітив йому сірничка.
—Як знаєте — я не палю, але цигарки ношу при собі на всякий випадок, як той польський канонік… Щоб почастувати часом якого симпатичного націоналіста, ха-ха. Беріть ще два, на запас.
Пан Макс затягнувся димом з такою насолодою, аж йому голова закрутилась від тієї розкоші, коліна підкосились, і світ пішов ходором. Мусів спертися плечима до стовбура деревини, щоб не впасти.
—Знаєте, пане інспекторе, чим пахне воля?— спитав, примкнувши повіки.
—Ну, ну, чим?
—Димом цигарки.
—Хі-хі! Пане Максю, ви мені тут починаєте філософувати!— дрібненько захихотів пан інспектор Коґут.— То хіба не в вашому волюнтаристичному стилю? Не філософуйте і не думайте забагато, бо індик думав, думав, аж йому голову втяли. Так? Так.
Вийшли з парку, наближалися до площі Смольки. На будинку Дирекції Залізниць вдарило пів на восьму. Тут раптом пан Коґут спинився, відсунув на потилицю свій габік і дуже ясно подивився на арештанта:
—Пане Максю, а ви знаєте куди повезли ваших колеґ з вулиці Лонцького?
—Та чому не знаю,— відповів пан Макс,— туди, куди й ви мене тепер провадите: до Бриґідок.
—Ой, ні, не вгадали!— покрутив головою пан Коґут.— Їх повезли просто до Берези Картузької, там, де Бога немає! Вас урятувала від тієї приємности… ну, скажемо, ваша камізолька.
На Яховича вулиці пана Макса довго не тримали, всього одну добу — не знали, який параграф йому причепити. А на відходному пан інспектор Коґут ще знайшов нагоду в чотири очі порадити йому, щоб на всякий випадок змінив клімат і на три-чотири тижні виїхав зі Львова на село.
—Тепер я бачу що не всі шпіцлі однакові каналії,— говорив потім мій неоцінений пан інструктор.— Якби вибухла Україна, то такого Базилька Коґута я вже не вішав би за обидві ноги, тільки за одну.
Про те, хто кого "вішав" і за котру ногу, може, колись іншим разом.
Війна народів
1
Я не міг би вам того пояснити, чому Славко Башук пішов на теологію в Станиславові, але можу сьогодні кинути жмут світла на те, чому він її покинув на третьому році богословських студій і вступив до манастиря.
Звичайно, до таких фактів, може, і не дійшло б, якби не кровна дружба цього майже целебса з моїм паном інструктором та якби польська вулиця не влаштувала у Львові в місяці жовтні 1938-го року горезвісного погрому нашого стану посідання.
В ім'я історичної правди хотів би я ще надмінити, що під слоґан "польська вулиця" не треба конче підтягати коханих львівських батярів, які в конфлікті двох народів зайняли, як "третя сила", радше невтральну позицію. Наступ на українські установи повів квіт польського студентства, так звані "корпоранта", плюс всякого роду ендецько-стшелєцкі боївки, розуміється, під тихим патронатом поліції, а подекуди, і при її співпраці.
Воно, зрештою, і не диво: чия релігія — того й поліція, як сказали б, може, тепер старовинні римляни.
Тож коли впали "перші стріли", чи то пак полетіли перші каменюки й пляшки з бензиною на крамниці "Нової Фортуни" і "Маслосоюзу", мій неоцінений пан інструктор почвалав зараз на пошту і вдарив до Станиславова телеграму такого змісту:
"Приїжджай негайно, бабця в шпиталі.