— Чомусь не віриться, що я колись встану з цього ліжка.
Коли отець Порфирій повернувся, Гарасько все розказав йому про гаманець з грішми, важко зітхнув і заплющив очі,
— Знаю, дитя моє, все знаю, ангелята?— зрадів отець Порфирій, і в очах його загорілись ненаситні вогники.
— Покажіть мені ці гроші, а за те, що ти признався, хлопче, Всевишній зніме всі недуги і муки з тебе.
— Принеси, Данилку, — прошепотів Гарасько. — Віддай все батюшці, і нехай не думають, що ми їх вкрали.
Я миттю вибіг надвір, підняв камінь, витяг стару ганчірку з гаманцем.
Коли я повернувся, отець Порфирій сидів на ліжку біля Гараська.
— Ось, будь ласка, — сказав я і поклав гаманець йому на коліна.
Отець Порфирій пробурмотів щось, похапливо вихопив у мене гаманець, перехрестився і сховав за пазуху.
— Не говоріть більш нікому, ангелята мої, — казав він тихенько. — Це будуть гроші для церкви. Я куплю на них свічок і поставлю за здравіє ваше. Це сам господь бог послав їх, щоб спасти вас від зла, від мороку гріховного...
— А може, це ченці загубили? — поцікавився я. — Може, краще спитати в них, щоб не накликати гріха від бога?
— Ні, ангеле мій, — перебив отець Порфирій. — Ченці гроші свої в пазухах носять і не гублять їх ніколи. Не говоріть їм нічого, щоб не сказали, що то їхні. Мовчіть, ангелята мої, тоді і вам, і мені буде краще стоять перед богом...
— Отче, а може, покликати лікаря,— сказав Гарасько, — нехай зміряє температуру та випише ліки для мене.
— Ні, ангеле мій, не треба лікаря, — умовляв отець. — Сьогодні чи завтра я принесу тобі палець Миколая-чудотворця, ти доторкнешся до нього чолом і забудеш про все, що нині точить душу твою. Молись, ангеле мій, і я теж молитимусь перед всіма святими.
Після цих слів отець Порфирій перехрестився і вийшов.
— А що, коли самому викликати швидку допомогу? — шепнув я Гараськові на вухо. — Коли лікарі приїдуть, отець Порфирій мовчатиме.
— Спробуй, — погодився Гарасько.—Може й приїдуть...
Я взяв олівець, записав адресу отця Порфирія, вибіг надвір, прокрався крізь важку браму, щоб не йти через ворота, і вискочив на вулицю.
На моє щастя, біля магазину, де якась жінка продавала конвалії, стояли Ліля й Оля.
Хоч і соромно мені було з'являтись перед ними, проте я підійшов і низько вклонився.
— Ой, артист наш! — засміялась Ліля. — Звідки ти взявся в цьому одязі?
— Як ганчір'яний хлопчик! — засміялась Оля.
— Допоможіть мені викликати лікаря швидкої допомоги, — сказав я і простяг папірець. — Мій друг Гарасько помирає.
Дівчатка перезирнулись і кинулись мерщій до телефону.
— Зараз приїде! — крикнула Ліля з вікна.
Так і сталося. Не встиг я про все розповісти Гараськові, як на подвір'я в'їхала легкова автомашина.
— Глянь, — шепнув Гарасько, — справді приїхала, як швидко... —На його обличчі з'явилась посмішка і ледве помітний рум'янець виступив на запалих щоках.
Тим часом з машини вийшов лікар в білому халаті, а з ним два чоловіки з носилками.
— Зараз мене заберуть звідси, — шепотів Гарасько. — Ой, коли б скоріше...
Від хвилювання він забув про хворобу і хотів підвестись, але впав, а з очей бризнули сльози радості...
Назустріч лікарям з кімнати вийшов отець Порфирій. Він лагідно посміхнувся до них і уклонився.
— Де хворий? — запитав лікар в халаті і дістав маленький чемоданчик з сидіння.
— Немає ніякого хворого в нас, — долинув крізь відчинені двері голос отця Порфирія.— Тут хлопчик був хворий, але видужав і побіг, мабуть, гуляти на вулицю.
— Дивно, — сказав лікар. — І для чого було викликати машину?
— Біжи мерщій! — захвилювався Гарасько. — Не бійся, все розкажи, поки не поїхали.
Якусь хвилину я стояв на місці, бо не знав, що робити. Адже там отець Порфирій.
— Біжи, не стій! — простогнав Гарасько. — Благай їх, щоб забрали нас із собою.
Тоді я вибіг надвір і впав на коліна перед лікарем.
Всі глянули на мене і здивувались.
Навіть отець Порфирій відступився з несподіванки.
— А це що? — був спалахнув на мить він, а потім посміхнувся. — Оце ж він, той хворий, — сказав до лікаря.— Ти вже видужав, правда ж?
Але я не дав йому договорити і розповів, плачучи, все і про Гараська, й про себе.
— Заберіть його й мене звідси, — благав я і хрестився.— Одвезіть хворого в лікарню, бо помирає...
Лікар вислухав мене і ступив крок вперед, але отець Порфирій стримав його рукою:
— Не смійте йти в мою господу без дозволу, — скрикнув сердито він. —. Це хтось навмисно підіслав вас сюди...
З цими словами він одкинув мене вбік і запросив в свою
кімнату лікаря.
— Дивіться, де ж тут хворий? — сказав сердито отець Порфирій. — Це навмисне машину до нас підіслали.
Лікар оглянув кімнату і знизав плечима.
Справді, там нікого не було, крім черниці Магії, що стояла на колінах і молилась.
Тоді я підійшов до шофера і розказав, що хворий лежить в підвалі, але отець Порфирій туди нікого не пускає.
Шофер вислухав мене, гукнув лікаря і розповів йому про все, що чув від мене.
— Ну, коли так, то ми ще приїдем, — сказав той і заліз в машину.
Коли вони поїхали, на поріг вийшов отець Порфирій і покликав мене.
Якусь хвилину він стояв мовчки на порозі, щось бурмотів і дивився спідлоба на мене, як вовкулака.
Потім взяв за руку і потяг вниз до Гараська.
Я гадав, що він зараз поб'є мене і кине в льох до пацюків, аж ні. Він велів сісти на ліжко і сказав спокійно:
— Признавайся перед богом, грішнику, як ти накликав зло в мою господу, розказуй, не бійся.
Але я мовчав. Слухав, як важко дихав і схлипував під ковдрою Гарасько.
— Ну, говори, — буркнув отець Порфирій, — признавайся, як ти, ядущий хліб мій, підняв на мене п'яту свою? Хіба не знаєш ти, що лікарі злим духам подібні? Вони своєю наукою відкинули бога, тому й вірити їм не годиться. Єдина надія — на бога. Лише він один має силу, яка відвертає смерть або воскрешає її із мертвих. А ти не плач, ангеле мій, — звернувся він до Гараська. — Ти відплачуєшся перед богом за гріхи свої тяжкими муками. Не забувайте, що я лоза, а ви гілки мої, і ті гілки, що не приносять плоду,— засихають...
— Я помираю, і ніяких ліків немає, — сказав Гарасько.
— Не помреш, ангеле мій, —вів своє отець Порфирій.— Зараз я піду і принесу святий палець Миколая-чудотворця, що привезли мені з Бери, де покояться його мощі, і клаптик від хітона Ісуса. А зараз молись перед образами за спасіння душі своєї грішної...
Отець Порфирій замовк, бо в двері постукали. Через якусь хвилину ми побачили на порозі міліціонера, а з ним лікаря в білому халаті.
— Так ось де хворий! — вигукнув він. — Для нього уже й труну приготували...
— Е, та тебе, голубе, добре скрутило! — сказав міліціонер Гараськові і обережно скинув ковдру з його ніг.
В приміщення зайшли два санітари в білих як сніг халатах, поклали Гараська в носилки і віднесли в машину.
— Візьміть і мене з собою, дядечку! — впав я на коліна перед міліціонером. — Бо тепер прийде моя черга помирати.
— А ти й так поїдеш з нами, — сказав лагідно він. — В цій обителі ми тебе не залишимо.
— Ну, збирайся, — звернувся до мене лікар.— Поїдеш з нами.
Отець Порфирій глипнув люто на мене, але промовчав. Його обличчя пополотніло і стало схожим на мертву голову Іоана Хрестителя...
Бачив я його востаннє.
Поки міліціонер щось писав за столом, я сів у машину біля Гараська. Він хоч і хворий, та захотів сидіти і загорнувся в теплу ковдру так, що лише одні очі посміхались. Незабаром поряд сіли лікар з міліціонером, і машина рушила.
Так ми вирвались з обіймів святих ченців і навіки залишили вогке підземелля, яке чернець-розбишака назвав лечерою "святої Магдалини".
Позаду лишились золоті хрести й бані соборів, які колись вабили наш зір до себе, кликали в свої хороми і здавались святинею...
— Куди ж ви тепер їх відправите, цих єретиків? — запитав жартома шофер. — Додому чи на будівництво?
— В ремісниче училище, — відказав міліціонер. — Таким місце в ремісничому училищі. Закінчать навчання, стануть людьми і підуть на будівництво.
Шофер зупинив машину перед високим будинком.
Лікар вискочив на бруківку, санітари взяли Гараська під руки і повели тихенько в широкі двері лікарні.
На порозі Гарасько озирнувся і помахав мені рукою. Ного бліде обличчя засвітилось радістю. Від чиєїсь кватирки по ньому забігали сонячні зайчики...
Ми теж вилізли з автомашини.
— Не журись, — казав міліціонер, коли ми рушили з ним до училища. — Тепер твій друг не помре, через місяць, а може й раніш, буде з тобою за однією партою.
Непомітно за розмовою ми прийшли до училища.
В широкому вестибюлі я побачив кілька хлопців; вони білили стіни і розмальовували їх різними візерунками.
— Отак і ти навчишся малювати по стінах, як вони. Це хороша професія... — говорив міліціонер.
Він завів мене в кабінет директора, виструнчився і клацнув підборами.
Директор підвів очі, посміхнувся міліціонерові — видно, були вже знайомі, і спитав:
— Так кого це ви ще привели до нас? — і затримався поглядом на мені.
— Та от у святих отців видерли, — відповів той. — Це один, — показав він на мене, — а другого одвезли в лікарню. У нього запалення легень, а вони його — ладаном! Комунізм будуємо, а в тих каплицях така дикість несусвітна.
Міліціонер незабаром попрощався й пішов. Директор звелів мені сісти на стілець.
— Ну, розказуй тепер: хто і звідки?
Я розповів йому все про себе й про Гараська, директор мовчки слухав і хитав головою.
— Ну, гаразд,— сказав нарешті.— Коли чорнорясників з вас не вийшло, — посміхнувся глузливо,— навчимо вас штукатурами, малярами. Бачив, що роблять хлопці у вестибюлі? Отакими й ви станете...
Він покликав коменданта, наказав обстригти мене, одвести в лазню й обмундирувати.
Після того, як ще восени купалися з Гараськом в Дніпрі, я більше не бачив води. Все моє тіло вкрилось турицею. Більше години не виходив я з-під душу і лише після того, як покликав комендант, надів чисту білизну і новенький одяг з блискучими ґудзиками.
Комендант спитав:
— А як тебе звати? Не Даниїл?
— Ні, — відповів. — Мене звати Андрій.
— Коли Андрій, то ходімо в їдальню, пора вже й обідати...
В їдальні біля прилавка я побачив високу жінку в білому фартусі. Обличчя її було знайоме мені. Хто вона?
І лише тоді, як вона поставила на стіл миску з борщем, я впізнав її. Це була та сама жінка, яку ми з Гараськом зустріли в ресторані на пароплаві в синьому капелюшку.