Чому, думав, Новмалин, чому так спішно, їхати чи не їхати, а як їхати, чи вернеться, а як не поїхати, можна щось проґавити...
На світанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновій землянці світився огарок свічки, всі три — Троян, Царенко й Булава — сильно диміли цигарками з доморобного, гульченського "турецького", були заспані, сердиті. А коли сходило сонце, вони всі троє посідали на селянський драбинячок, запряжений дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, і візник Кобила повіз їх крізь густу мряку Попівщини вузенькою дорожиною в напрямку південного сходу...
Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, ніхто того не міряв точно, як колись казали, верстов, для дерманців був не чуже місце, знали його, те колись лісове, зелене і по-своєму пишне село, за його широкий, прозорий став, за його млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу, по-старому "училище", як і за веселих, жвавих дівчат та хлопців, які або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися.
Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тінистим, спочатку, мов свічі, сосновим, а далі дубовим лісом, але в ці часи від того лісу зосталися самі назви — Темний Бір, Ведмеже, Вовче — і лише десь-не-десь невеличкі чубки лісу між невеликими присілками та закинутими хуторами. Грунт — пісок або суглинок, місцями масний і родючий, місцями пісний, кнопкий, пустинний, і лише долинами побіля спокійних, прозорих струмків, що ще недавно були річками, стелились луги, вкриті свіжою, зеленою осінньою отавою. Загалом місце далеке від головних шляхів, як і Дермань, закинуте і, як і Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицією і культурою...
У Новмалині "в хаті біля школи, що під залізним, зеленим дахом", мешкав пан Шейн — званий, зрештою, довголітній новмалинський "війт", колись обозовець, пілсудчик, навіть, здається, легіонер, в кожному разі, за Речі Посполитої "пожондни, льояльни" обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району і власник млина-маримона — невеличкий, округлий, завжди усміхнений чоловічок з повним, блідим лицем і великими, виряченими, водянистими очима.
Усі зустрічі цього тривожного часу на цій території, як парадоксальне правило, відбувалися при столі, при чарці, при смаженій ковбасі. Шеф району, фольксдойч і власник млина — у цей час більше ніж Кох, ніж Герінг, ніж маршал. Його дім, його комора, його стіл невичерпально повні. Його простора, сонячна, з фюрером на почесному місці світлиця також повна... Гамір, сміх, спів і дим цигарок від ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить...
Не було виїмку і на цей раз. Світлиця Шейна шуміла й крутилася, виповнена запахами смажені, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посередині, стояв, мов корабель, величний стіл, заставлений посудом і пляшками. Довкруги стола згуслою, рухливою масою сиділи, напівсиділи, стояли й вертілися чоловіки і жінки, так ніби вони тут сидять і вертяться споконвіку, мов зачаровані...
Троян вступив у цю гущу досить обережно і досить непомітно, зовсім сам, бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставі, на всякий випадок. Вступив і зупинився біля порогу, нічого спочатку не розбираючи: вже темніло, світилась під стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей і разом не бачив нікого. І враз з диму виринула і підійшла до нього у піввійськовому одязі розчервоніла, як звичайно, повна життя і огню Віра.
— А! А! Пані і панове! Пані і панове! Увага! Увага! Великий командир Троян! — проголосила вона на весь голос, і все її бурхливе товариство враз завмерло. І всі голови, всі очі звернулися в його бік. І він почув себе мов під обстрілом.
А потім уже враз заплескало, загуло різними голосами:
— Браво! Браво!
Було дуже театрально, патетично, шумно. Трояна підхопили, потягли, посадили, піднесли склянку "чистої", мису капусти. Мусив пити, але не знав до кого. Не роздумуючи, випив сам, узяв першу-ліпшу ложку, загорнув нею, мов лопатою, до рота капусту. Швидко наповнювався настроєм, а разом з тим, мовби з туману, почав перед ним виринати повний, у своїй ситій красі стіл і все, що було на ньому й біля нього. І, крім мис, пляшок, склянок, величезного, обгризеного індичого кістяка, що урочисто, мов розбитий корабель, лежав серед столу, він побачив довкруги багато облич, а між ними двоє особливих — пурпурово-червоних, міцних, округлих, на коротких, товстих шиях, що їх Троян одразу визначив як не тутешні. Вони були спокійніші, з лукавою іронією у глибоких, сірих очах.
Нарешті Троян помітив і самого господаря, що звідкись виринув і помпезно, мов воєвода, відрекомендувався польською мовою, а заразом відрекомендував свою дружину і дочку, назвавши їх обох Стасями.
— Слишалем, пан бил польскім уланем? — запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку.
— Нім зосталем і тераз, — тим самим тоном по-уланськи відповів Троян. — Пьонти пулк уланув подгорянскіх, тшеця дивізія, тшеці корпус, перша армія, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскі!
— А, то пан — улан! — вирвалось у молодої, повненької, кругленької русявки, що сиділа тут же в товаристві молодого пана в пенсне.
— Так, ласкава панєнко! — зірвавшись на ноги, відрапортував Троян, так якби враз із цим узяв під козирок і брязнув острогами.
— Прошен сядачь, прошен пана сядачь! — спішила зі своєю мовою господиня дому. — То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовські. А те паньство...
— А, вони знайомі! — перебив її пан Шейн.
— То пані... — звернулась вона до Віри, — я ще з вами сама не знайома. Ми тут цілий день, але я ще не знаю, як вас...
— Ядвіга! — перебила її Віра, щоб задовольнити цікавість господині.
— О, пані Ядвіга! А той пан?.. — звернулась вона до одного округлого обличчя.
— Качан! Фьодор Качан! — озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом.
— В такому разі я буду пан Халявсысий! — відповів на це Троян, і всі зареготались.
— Сюди, пане Халявський! — покликала його до себе Віра, що сиділа через двоє стільців від нього.
— Єстем, моя найяснєйша пані Ядвіго! — відповів Троян і підсів до Віри.
Віра представила його і другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всі разом, і всі, за вийнятком Бориса і Качана, по-польськи. Борис і Качан час від часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише відповідали:
— Нє разумєм! Нічаво не разумєм, проше пана!
— Вони тут нічого не розуміють, — загомоніла молоденька русявка, яка враз опинилася зліва біля Трояна, що йому дуже сподобалось.
— Чи не з Рязанської часом? — запитав Троян Качана.
— Нєт! З другой старани. Сталінград!
— А! А! Сталінград! Сталінград! Волга! — загомоніли всі разом.
— Волга! — викрикнув Шейн.
— Да! Матушка! — додав Борис.
Волга, Волга — мать радная!
Волга ру-у-уская река! —
затягнув Троян, а всі з місця підхопили:
Нє відала ль ти подарка
Ат данскова казака!
— Ах, Волга! — гомоніла русявка. — Яка то ма бичь вєлька жека!
— Бальшая! — зрозумів Качан.
— Як тши Вісли? — сказала русявка.
— Какіє тши! Штук пять давай! — захоплювався Качан.
— А то все одно! Яка, панове, різниця! — сказав Шейн, і в його голосі вичулась нотка образи. — Випиймо краще по одній... Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по одній! Жній, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха!
— А яку рангу ви мали в уланах? — запитала Зося Трояна дискретно, півшепотом.
— Всього поручник! — відповів він автоматично.
— То пан — поручник! Я ображена!
— Вельми шкода! Смію запитати, яка тому причина.
— Що ви до мене не говорите, а все з тією панею...
— Рація, рація! Несправедливість очевидна і мусить бути направлена! — і він обернувся до русявки. — Вас, здається, звуть?..
— Просто Зося!
— В такому разі, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? — вказав він на дві поруч, червону і білу, пляшки...
— Скорше цього, — вказала вона на білу. — Наша — чиста. Рідний "Бачевський"...
— Го-го-го! "Бачевський"? Звідки?
— Татко має все. Старі запаси...
— Бачу, бачу! І навіть з янголом! А багато тут, крім вашого татка, німців? — запитав Троян досить одверто.
— Татко? Німець? Який же він німець? Він поляк! Був, є і буде! А німців тут немає, зовсім, лише доїжджають, і то зрідка. Лише командант... Але і той "наш"...
— Наш? Що значить?
— З Познанщини. Фольксдойч. І має... польку секретарку...
— Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю... наречена?
— Щось так... Пан Грабовський приїхав недавно... Він так само партизан... У мене був інший... Також улан. Дванадцятого полку... З Крем'янця... І також поручник...
— І де подівся?
Зося зітхнула:
— Забрали! В полон забрали. І десь вивезли... Мабуть, на Сибір...
— А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронті?..
Зося глянула на Трояна, очі її заблищали і побільшали.
— О! Пане поручнику! То ви воювали?
— І залізного хреста маю!
— Не може бути?!
— При нагоді переконаєтесь.
Зося швидко обернулась до свого нареченого і почала щось із ним говорити. Троян дискретно позирав у їх бік, обертався до Віри, що розмовляла з Качаном, підливав "Бачевського"... Довкруги все шуміло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що їй Троян знов підлив до чарки, обернулась до нього і сентиментальним тоном почала оповідати, як то у них тут було до війни, які приїжджали гості, бували навіть генерали, і навіть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких лісів... А пан поручник, її наречений, був ад'ютантом генерала дивізії Стропчинського, а їй самій було тоді всього сімнадцять років, що було то велике кохання, щастя... А він був високий... стрункий... А який чемний! А вихований! А який вершник!
— Це його і забрали? — запитав делікатно Троян. Зося прикусила уста. Не відповіла. Очі її миттю заблищали сльозами.
— Розумію вас, панно Зосю!
— Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон... страшний.
— Але ще буде! Ще буде! — загадково промовив Троян і стиснув її руку.
— Пане поручнику... Я б хотіла... частіше... з вами... бачитись... Ми ж тут сусіди... Ви ж з Дерманя?
— З Дерманя.
— Знаю. Я там була, і не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там інколи влаштовували танці у тій великій залі семінарії...
— Ну, от... То ми, можна сказати, зовсім близькі... свої! На цей раз потиснула руку панна Зося.