На зворотньому шляху, на поворотах, було найважче, – то кінь переступить посторонок, то теліжки перекинуться і випаде льонок, то віжки впадуть під плуг. Батько терпляче привчав сина до сільської роботи, думаючи: "Хто знає яка кому доля випаде, а знати все потрібно, батьки ж то не вічні". У неділю до Якова приїхав Юрко – рідний брат деренівської учительки Ярослави. Вона вже рік учителювала в Мшанці, та деколи з чоловіком Мар'яном заїжджала до Гринька. Юрко добре попоїв з Яковом маминих вареників з картоплею і сметаною, і запропонував йому поїхати на Довге купатися в ставку. Юрко був на два роки старшим, тому Яків у селі гонорувався своїм старшим товаришем, тим більше, що він був з Теребовлі та ще й братом учительки. У Довгому заїхали до тітки Марини, бабусиної рідної сестри. Вона всю душу вкладала у свого племінника. Здається Якова ніхто так захоплено не любив, як тітка Марина. Бо їй випала нелегка доля, як для більшості післявоєнних дівчат.
У 1920 році вийшла заміж за довженського поляка Лісовського, вже у 29-річному віці. Прожила з ним менше року, як він виїхав до Канади. Працював у копальнях і присилав тітці гроші, за які вона збудувала нову хату, студолу, стайню. Та що було з того маєтку і грошей молодій здоровій жінці, коли вона у хаті була самітна.Тітка молилася, била поклони, пропадала в церкві і свою любов переливала на дітей сестри, особливо її внука Якова. Коли він появився в неї з Юрком, не знала, де їх посадити, що їм дати їсти, як їм догодити. Залишивши ровери під студолою, хлопці пішли через городи до Серету. Вздовж берега ріки росли верболози. В них можна було заховатися від серпневої спеки, а також роздягнутися догола, і ніхто б тебе не побачив. Вода в ріці чиста-чиста, видно пісок на дні та рибок, хлюпочуться біля берега, немовби вітають гостей. Яка краса, яке блаженство лягти отак навзнак на воду, підгортаючи її легенько долонями під себе. Пливеш, пливеш, як у казці. Та хлопці не могли насолоджуватися тишиною, їм хотілося дуріти: хлюпати собі в очі, один другого топити, бо треба було кудись молодечу енергію дівати. Накупавшись досита, вони знову пішли до тітки на вареники, бо в якої господині їх у неділю не буває. Опісля над вечір проїжджали роверами попри читальню і побачили там гурт довженських хлопців, яким гукнули, витягнувши праву руку (як це робили гестапівці): "Слава Україні". І їм гуртом відповіли: "Героям слава!" Юрко та Яків вигукували так всім зустрічним хлопцям. Ця ейфорія причетності до слави тих, що загинули, пронизувала, мов струм молоді серця, з яких проривався вогонь любові до абстрактної України.
Дорогою Юрко запропонував Якову приїхати до Теребовлі, погостювати у нього, та познайомитися з набором учнів до хлоп'ячої школи. Пропозиція зацікавила не тільки Якова, а більше батька, який мріяв вивчити свого сина, щоб там не сталось. Бажання підсилилось, коли до батька приїхав шкільний товариш з Праги – Маковський. Він закінчив там український університет і влаштувався на державну роботу. "Тепер Маковський пан, – думав батько, – ходить в краватці навіть у будний день, не те що я, замурзаний, зашмарканий, з порепаними руками, за роботою світа не бачу". Побачив на кужелі свою кавалерську краватку, якою жінка Марина замотувала прядиво. Щоб зав'язати мішок з мукою, вона відрізала від неї нижній її кінець. Гринько трохи не заплакав. Залавський товариш роз'ятрив приспану рану. Вони згадали школу, старого директора, поговорили хто з ким оженився, яка доля випала кожному з них. Гринько згадав, що вчився краще за всіх у школі, та й поля було в них немало, то чому батько не післав його вчитися до Теребовлі? Він віддав Гринька проти його волі вчитися на кравця. Гринько цього ремесла не любив, а після одруження став господарем і закинув кравецьку справу. Тепер зустрілися два колишні товариші з різним соціальним статусом. Та й Маковський, мав що розказати, який теж зазнав гіркої долі на чужині.
Попрощавшись з товаришем, Гринько зразу у понеділок випрасував решту обрізаної краватки, одягнувся по-святковому, запряг коней, посадив сина на віз і, не кажучи ні слова жінкам вдома, що з тривогою спостерігали за витівками зятя, махнув батогом і виїхав до Теребовлі.
Директор школи прийняв батька з сином гречно, більше того, записав Якова у свою велику книжку і велів приходити на заняття у вересні. У Теребовлі батько відвідав Мар'яна Борачка і Ярусю ( так її всі називали). Хоч зустріч вже не була такою теплою, як в Деренівці за вечерею, та все-таки Борачок порадив звернутися від нього до тесьтьової-пані Вовчакової, щоб вона взяла Якова на "станцію" (так називали влаштування на квартиру). Борачок займав квартиру над рестораном, що напроти церкви. Недалеко від нього було успадковане помешкання пані Вовчакової. Пані Вовчакова без словесної еквілібристики виклала умови "станції". Кожного місяця потрібно було привезти 50 кілограмів картоплі, а літом відробити кіньми по одному дню за місяць "станції". Кожного тижня Яків мав привезти шість літрів молока, 0,5 кілограмів масла, 5 кілограмів буряків, 5 кілограмів. моркви, яйця і ще, і ще. Після кожної назви продукту Яків все ширше відкривав рота й очі, а батько щулився, опустивши очі, та мовчав. Мовчав і тоді, коли пані вже закінчила перераховувати продукти, тільки поцілував протягнуту на прощання панську ручку. Слідом за ним зробив те саме і Яків.
Додому їхали мовчки. Яків порушив мовчанку: "Тату, але я стільки не з'їм, як пані наговорила". Батько розсміявся – нічого… тобі треба рости, тай пані з Юрком хочуть їсти. Тільки мамі про те ні слова. Це наш секрет.
ДРУГА ЧАСТИНА
Місто
До школи Яків прийшов, як казав директор, на 9-ту ранку. Школа розмістилася в будинках колишньої захоронки, і в її класах було повно сміття. На стінах виднілися чорні плями, підлога була поламана. Здавалося, що тут москалі тримали коней. Басараб зібрав хлопців і сказав:
– Тут буде наша школа. Своїми руками ми повинні зробити ремонт. Без нарікань, хлопці, до роботи!
Тиждень ремонтували, білили, малювали і кзилися, бо це була суто хлоп'яча школа. До пані Вовчакової на квартиру ще прийшов Сокаль Григорій з Деренівки. По сусідству з ними мешкали євреї. Їхня дочка Еля часто приходила до Вовчакової і, звичайно, спілкувалася з хлопцями, бо була їх ровесницею. Її до школи не прийняли. Вона дуже переживала, з цього приводу й просила у хлопців дозволу переписувати домашні завдання. Швиденько їх виконувала і прибігала назад, щоб похвалитися своїм успіхом. Хлопці розуміли, що вона дуже здібна і співчували їй за несправедливе ставлення влади. Але це був тільки початок несправедливості, бо одного дня прибігла вона з плачем, цілуючи то одного, то другого: "Прощавайте, хлопці, нас забирають на плянта в гето!". Вона плакала і цілувала хлопців в чоло, лице, губи, переходячи від одного до другого. Це були перші поцілунки молодої дівчини молодих ще нецілованих хлопців. Цю картину спостерігала Вовчакова, яка взяла Елю за руку і сказала: Біжи, Елю, додому, там тебе чекають… – "То сховайте мене", – благала вона Вовчакову, цілуючи їй руки й, обливаючи їх сльозами. Вовчакова плакала разом з нею: "Не можу, доню, бо нас всіх заберуть в гето…" – "А мене…, а …мене там уб'ють", – ревіла Еля, й обнімала, стоячи на колінах, Вовчакову. До кімнати зайшла мати Елі: "Ходи, доню, додому, бо прийшли гестапівці з поліцією і списують нас. Запитали про тебе і пригрозили нам, щоб ми найшли тебе, інакше…Елю! Що буде, то буде. Бог добрий, ми нікому зла не робили, то нас збереже…Прощайте, пані Вовчакова", – в сльозах обнялися дві сусідки. – "Прощайте". – Еля ще раз оглянулася на хлопців і вийшла з хати.
Протягом тижня всіх жидів зігнали на плянта й територію огородили. Тепер це місце називається гето. Ні туди, ні звідти нікого не пускали. Біля огорожі чергували німецькі солдати й українська поліція.
Мар'ян Борачок, чоловік нашої директорки, відкрив недалеко від читальні "Просвіти" фотоательє. Туди запросив працювати Юрка, брата Ярусі, і сина отця Весоловського-Богдана. Проявляти, ретушувати і друкувати фотографії доручив двом жидівкам. Сам став директором кінотеару. Яків разом з Грицьком часто користувалися безплатним оглядом денних сеансів. Юрко товаришував з Орестом. Маючи з каси фотоательє гроші, хлопці дозволяли собі вечеряти у ресторані. До Вовчакової заходив деколи Поздик Осип, товариш Якова з Деренівки, переночовував і давав деякі доручення Якову як члену товариства "Юнацтво". Сам він працював референтом Теребовлянського районного проводу ОУН.
В школі було декілька поляків, серед них виділявся своїми непримиренними шовіністичними поглядами Вільчинський, яких не скривав навіть в розмовах з українцями.
Жидів кожного ранку водили на роботу в кар'єр. Школярі спостерігали як колони охороняли не тільки німецькі вояки, але й жидівський "юденрат". Охоронці ходили з нагайками і били тих жидів, що виходили з рядів, або відставали від колони. По дорозі до школи Яків впізнав свого вчителя математики з Янова– Шехнера, який йшов з пов'язкою на руці. На ній була намальована жовта шестикутна зірка з написом "Юденрат". Яків хотів йому вклонитися, та той відвернув голову і вперіщив нагайкою найближчого жида. "Який сором – жид, та ще й учитель, б'є свого жида на догоду ворогам",– подумав Яків. Пані Вовчакова розповідала, що начальник повітового гестапо хотів взяти за наложницю красиву жидівочку, та вона ультимативно заявила, що стане такою, якщо він забере з гето її батьків. Німець пояснював, що цього зробити не може, бо його самого знищать. Щоб вона не збуджувала його прихоті, гестапівець відправив її з батьками разом з частиною жидів етапом до концтабору в Австрію. Відправлення мало жалюгідний вигляд. Привели жидів до божниці, біля теперішнього культосвітнього технікуму, приказали здати дорогоцінності й інвалюту, порахували їх кількість і повели на вокзал. На місці тимчасової зупинки учні школи побачили в болоті талмуди, подерті на шматочки американські долари і різний одяг. Тоді, коли всіми репресивними операціями займалися гестапівці, їхні дружини, ніби нічого не бачачи, грали на закритому майданчику в більярд.
Щоб зменшити співчуття місцевих людей до долі жидів, німецька пропаганда щоденно в міському кінотеатрі перед сеансами демонструвала епізоди злочинів НКВД у Винниці, Умані, Тернополі, Львові.